На початку минулого року в одній з місцевих газет «Чутки» пройшла інформація про те, що головний лікар одного з санаторіїв Волині примушує пацієнтів... заготовляти у лісі шишки для опалення і прибирати територію. Інформація на сто відсотків достовірна. Проте зі зрозумілих причин — медики таким чином спонукали до трудотерапії лише осіб, які на санаторному ліжку... зловживали спиртним, — обмежилися фактом без прізвищ і адреси закладу.
Та у кінці червня до мене прийшов один з пацієнтів, котрого у Колківському обласному протитуберкульозному санаторії (а мова йшла про нього) теж випробовували «шишкотерапією». Костянтин Сергійович Долотов страждає від туберкульозу кісток, хвороба вкоротила ногу, тому пересувається у зшитому на замовлення взутті й з милицею. Пояснив, що інформацію про шишки пропустив, а дізнався про неї недавно від одного з колишніх співпалатників. А прийшов для того, аби видати нову інформацію про «колківську республіку та її отамана Степана»: так емоційно «обізвав» головного лікаря Степана Івановича Горольчука. Обіцяв «зібрати у санаторії народ» і представити свідків.
Розкішні височезні сосни обабіч траси Колки — Кузнецовськ напоюють повітря таким озоном, який хочеться набирати долонями... Зелена травичка, спів пташок... І тиша! Після міста з його вже традиційними для центру Луцька автомобільними пробками, територія протитуберкульозного санаторію нагадує земний рай. Заклад перевели у ліс за Колками майже тридцять років тому з райцентру, з Маневич. Але хворі від того, що опинилися на околиці, так би мовити, цивілізації не програли. Про Крим чи Одесу переважна більшість пацієнтів давно може лише мріяти. А у Колки їздять хто вже 15, а хто і 28 років. Перші ж пацієнти, яких зустріли, якраз... домітали подвір’я. Правда по їхніх обличчях не скажеш, щоб хлопці були з перепою і мали оце зараз замість медичних процедур «мітлотерапію». У санаторії, як пояснив головний лікар Степан Іванович Горольчук, перебувають такі хворі, яким трудотерапія показана.
— У великих санаторіях були навіть виробничі майстерні... За інструкцією наші пацієнти мали б працювати щодня по дві години, або один день у тиждень. Так, наші пацієнти замітають і подвір’я — але переважно добровільно. Двірника ж нема!
Степан Іванович сприймає приїзд кореспондента з виразом «жертовного агнця»: його відверто дістали конфлікти, до яких спонукає Долотов: «У якому б санаторії не був, скрізь пише скарги». Після того, як торік в одеському санаторії Костянтин Сергійович... побив милицею лікаря (він же стверджує, що бійка була — але між ним і ще одним пацієнтом), у Волинське обласне територіальне медичне протитуберкульозне об’єднання звернулися одеські колеги з проханням не присилати їм більше такого пацієнта...
— Він писав навіть... Путіну, бо в Одесі його, мовляв, принижували за те, що росіянин, — розказує Горольчук.
Ось і нині після нас у санаторії чекали представників місцевої прокуратури.
— Спонсори допомогли придбати нам сателітарну антену, щоб підвести iнтернет, бо слабкий зв’язок. Долотов придумав, що то «головний лікар поставив телевізор і буде собі дивитися секс!» А де у мене тут телевізор чи комп’ютер?! За свої гроші, відпрацювавши два дні безплатно, обладнуємо санітарну кімнату для медперсоналу. А він розпускає чутки, що ми ставимо собі... джакузі!
Головним лікарем Степан Іванович став 28 років тому, відразу після закінчення медичного інституту.
— Працював у санаторії у свій час трохи фельдшером, а тут зняли головного лікаря... За що? А хіба то робота?! На туберкульоз ніхто йти не хоче. Є ризик заразитися, а за новим законом нема вже тих пільг на стаж, що були. Раніше рік рахувався за два, тепер іде рік за рік. А відсотків з 15 пацієнтів — асоціальні елементи. Один відбув 25 років по тюрмах, а мене питає: «Степан Іванович, які мені належать пільги? Я ж такий строк у важких умовах відмотав...»
У найкращі часи Колківський санаторій не мав стільки лікарів, як мало б бути за штатним розписом. Молоді спеціалісти відпрацьовували (коли їх до цього ще зобов’язували!) три належні роки — і виїжджали. Нині є чотири з половиною оклади лікарів, а працюють двоє: сам Горольчук та Марія Степанівна Максимчук. Медсестрички — суціль молодняк: кидають протитуберкульозний при найменшій можливості перейти у Колківську райлікарню... За Горольчука, котрий, як і всі, доїжджає на роботу з Колок велосипедом, посадили гарний сад, який вже називають «старим», і заклали молодий. Санаторій з одного старого «фінського» будиночка розрісся на кілька корпусів. Усе будувалося при Степанові Івановичу. Тримають і три гектари городу, тож і цього літа пацієнти давно їдять свіжі овочі.
— Та будемо з землею прощатися! Хіба то медсестри обов’язок — полоти грядки?! І за оренду вимагають по 100 гривень за гектар — не витягнемо!
Через брак робочих рук (передбачений лише один підсобний працівник) і вдався Степан Іванович (як, власне, і його колеги з аналогічних закладів) до добровільно-примусової системи участі пацієнтів в утриманні санаторію. Шишки збирали? Збирали! Напився — заготуй кілька мішків, тим більше, що шишок під ногами повно.
— А не хочеш збирати шишки — поворуши сіно! (Санаторій тримає коней, якими обробляють город і виїжджають «у світ»).
Зібраних минулого року шишок вистачило, аби топити ними аж півтора місяця. Вони дають високу температуру, а пахнуть!.. Та після публікації у «Віче» (одного всього рядка!) головний лікар, аби його не звинувачували «в тому, у чому не винен», з шишками покінчив навіки, придбавши електронагрівачі. І вже якщо пацієнт не бажає ні шишки збирати, ні сіно ворушити, а проштрафився, порушуючи режим санаторію, йому пропонують зробити внесок у благодійну касу. Сума фінансової участі хворих для процвітання закладу особливої ролі ніби й не грає (5, щонайбільше 10 гривень), але в загальному підсумку служить самим же «меценатам».
— А хай розкаже, куди ідуть благодійні внески! — вимагав у мене в кабінеті Костянтин Долотов.
— Так ми їх не ховаємо, вивішуємо список, аби всі бачили! Видаємо квитанцію на здані гроші, далі вони ідуть на рахунок каси «Допоможемо собі», з якою у нас договір, вони забирають 10 відсотків, а за решту проплачують наші витрати, і то лише ті, які стосуються безпосередньо хворих, — ображений у кращих почуттях Степан Іванович. — Одного посуду придбали на 2260 гривень, два термоси на кухню, вагонку на коридор... — А якби не брали благодійні внески, не мали б за що і лампочку купити! На один порошок скільки йде, у нас же мусить бути власна пральня.
Порушник санаторного спокою читає газети у тіснуватій, на трьох чоловік, палаті. До речі у місцевій бібліотеці досить великий і гарний вибір преси, на передплату якої адміністрація грошей не шкодує. Костянтин Сергійович вже не такий агресивно-переконливий, як під час візиту в редакцію. Швидше притишений.
— Ото, Петрівна, ми тут трохи один з одним погризлися. Розборки провели! Трохи і я не правий... Поремонтували вже і двері в палату, і шафу...
— У твоєму, Костянтин, житті ця шафа нині особливої ролі не грає, — у розмову втручається місцевий підприємець, котрий і спонсорував санаторію придбання сателітарної антени. Він натякає, що Сергійович у свій час відмотав строк на зоні, звик керувати.
— Так, сидів за мента поганого! Побив, було за що! — вмить спалахує Долотов. Найбільше його дістає не так відсутність вішалок у шафі, як те, що головному лікарю доводиться інколи викликати у санаторій наряд міліції...
— Був тут один з Луцька... П’яний, агресивний... Медсестрі пригрозив: «Ти жити не будеш!», а старшу медсестру попередив: «До вечора не доживеш!» Мені кажуть: ти їх, таких, виписуй! Як я випишу? Один нелікований хворий на туберкульоз за рік може заразити 20 25 чоловік. А такпроспиться після пиятики, а ми примусимо його ліки приймати.
Якщо колись санаторій у місяць оформляв по сто лікарняних листків, то нині видає хіба один у два місяці. Правдами-неправдами хворих на туберкульоз звільняють з роботи. Кому потрібен працівник, який лікується часто і довго?.. Буває, що за станом здоров’я пацієнти проводять у Колківському санаторії і по півроку. Всі протитуберкульозні препарати, а також гепапротектори та вітаміни — безплатно. Правда не вистачає вже грошей на одноразові шприци (скільки їх на одного хворого іде за півроку!), тому бажаючі можуть їх купувати самі. Є у санаторії стоматологічний кабінет, де зуби також лікують безплатно. На харчування у день виділяють по 11 гривень. У взятому навмання меню читаю. Сніданок: варене яйце, салат зі свіжих огірків, плов, чай, масло. Полуденок: печиво, сік, твердий сир. Обід: суп з м’ясом курки, салат з зеленого горошку, ковбаса відварена з гарніром, напій зі згущеним молоком. Вечеря: молочна каша, сирники зі сметаною, масло, чай. І перед сном ряжанка з батоном. Вареники, налисники, риба, апельсини... Хто і вдома може дозволити собі таке меню?
— Є наказ міністерства, за яким на території санаторію заборонено курити. Я за цим суворо слідкую. Буває, ображаються: а чого в іншому санаторії дозволяють курити?.. «То їдьте туди». — «А там не таке харчування!» — розказує Горольчук.
Оскільки до 90 відсотків пацієнтів — просто хворі люди, які не бажають, аби і цей санаторій, як немало інших протитуберкульозних у тому ж Криму, закрили, кореспондента запросили на загальну розмову. Люди пробували довести Костянтину Сергійовичу, що його зачiпки вигадані, оплесками підтримували слова виступаючих на адресу Степана Івановича як «хорошого господарника і лікаря». Долотов, врешті, обізвав усіх «бидлом» і пішов.
Я зустріла його випадково через тиждень біля власного будинку. Поспішав до товариша. Сказав, що з санаторію виїхав добровільно, хоча ніхто його не переслідував. А пацієнти кажуть, що тихцем раніше вивіз чи виніс речі і зник, не попрощавшись...
