Минулого тижня в Москві, в храмі Христа Спасителя, відбувся Архієрейський Собор Російської православної церкви (РПЦ). Особливу увагу привернув виступ Предстоятеля УПЦ Московського патріархату митрополита Володимира, який сьогодні аналізується церковними та політичними експертами як в Україні, так і за кордоном. Одні вважають його виступ верхом тонкої церковної дипломатії, інші — декларацією нової позиції УПЦ як у відносинах із Московською патріархією, так і з урядом України. Всім, однак, було очевидно, що на московській трибуні митрополит говорив від імені церкви України, а не від імені однієї з Московських метрополій.
Вельми показовим, або швидше загадковим, було також мовчання на Архієрейському Соборі одного із найбільш промосковських та гучноголосих ієрархів УПЦ — митрополита Агафангела.
Нижче пропонується нашому читачу (з деякими скороченнями) виступ на Архієрейському Соборі РПЦ митрополита Київського та всієї України Володимира.
«Українська православна церква — це єдина церковна структура й один із небагатьох суспільних інститутів на Україні, що має тверду опору як на лівому, так і на правому берегах Дніпра. За цих обставин вона може й повинна стати тим центром, навколо якого об’єднаються «східна» та «західна» соціокультурні спільності».
З його слів, захід та схід України — всі громадяни України, незалежно від політичних переконань та цивілізаційних переваг, «є для нашої Церкви однаково дорогими чадами. Всі вони — прихильники європейського вибору та слов’янської інтеграції. Виходячи із цього, УПЦ робить усе можливе, щоб зберегти свою свободу від політичного та ідеологічного контексту». (Досі це не дуже вдавалося митрополиту — навіть на території Києво-Печерської лаври.)
Говорячи про загрозу фрагментації православ’я на Україні на декілька юрисдикцій по цивілізаційно- культурних лініях (відмітимо, що сьогодні ця «загроза» — реальність), митрополит Володимир застеріг, що політика фрагментації «неминуче приведе до нових розподілів та протистоянь, які можуть негативно вплинути на загальноправославну єдність. Тут, однак, можна допустити, що вдосконалення канонічного статусу Української православної церкви сприяло б приєднанню до неї розкольницьких груп». (Цікаво знати, про яке конкретно «вдосконалення» говорить митрополит у цьому випадку?)
Однак і «вдосконалення канонічного статусу УПЦ, на думку митрополита Володимира, не вирішило б всіх проблем єдності Православної церкви в Україні, оскільки дуже багато представників єпископату, духовенства й мирян УПЦ не готові відмовитися від наявного сьогодні канонічного зв’язку з РПЦ». Тому митрополит Володимир вважає, що автокефалія не є єдиним та безальтернативним способом розв’язання української церковної проблеми. (Що ж пропонує митрополит замість автокефалії? Тільки об’єднання?)
Серед інших загроз, що стоять перед Церквою на Україні, Владика назвав також націоналізм: «Одним із головних об’єктів критики з боку адептів цієї ідеології став канонічний та молитовний зв’язок УПЦ з Московським патріархатом. Нам говорять: «Ваша Церква чужа українському духу. Ви — противники української незалежності. До тих пір, поки Московський патріархат існує в Україні, незалежність УПЦ ефемерна». (А хіба це не так?) «Ми жили в умовах інформаційної блокади, нашу Церкву намагалися оголосити «антиукраїнською», у нас незаконно відбирали храми й майно». (Але тепер все в минулому?)
Однак опір нашої Церкви ідеології націоналізму «не відбився негативним чином на нашій готовності брати участь у процесах національного та державного відродження України: зберігаючи духовний зв’язок з РПЦ, ми стали справжньою Церквою українського народу, яка з належною повагою ставиться до національної історії та традицій нашої країни. Тієї країни, в якій ми живемо й здійснюємо своє служіння та органічною частиною якої ми є. Смиренно переживаючи незаслужені обвинувачення в зраді національним інтересам, ми не словом, а ділом довели українському суспільству, що наша Церква — плоть від плоті українського народу, що наша батьківщина — Україна, що нам дорога українська історія та традиції, і що ми є органічною частиною сучасного українського суспільства...
Та, на жаль! З кожним роком стіна, яка розділяє православних у нашій країні, стає все міцнішою та вищою, отже незабаром суспільство буде сприймати наявність в Україні декількох православних церков як норму. І ми не можемо забувати про наших братів та сестер, які залишаються по той бік цієї стіни. Тому наша пастирська відповідальність вимагає від нас вживати найрішучіших заходів, направлених на вилікування розколу», — відмітив у доповіді митрополит Володимир. (Не згадавши про «рішучі заходи».)
Що ж до взаємовідношення Церкви та політики, то Владика зазначив, що «УПЦ прагне максимально дистанціюватися від будь- яких політичних та ідеологічних платформ (чи всі українські владики й отці УПЦ МП так думають?), бо в українському контексті вони не об’єднують, а розділяють людей. Саме внаслідок цього ми також не беремо на себе відповідальності зумовлювати цивілізаційний вибір України. У грудні минулого року УПЦ провела Собор єпископів, на якому було піднято питання про політизацію церковного життя та пов’язані з цим негативні наслідки. Керуючись пастирськими мотивами, Собор засудив так зване «політичне православ’я», вказавши екстремістські настроєним силам всередині нашої Церкви на те, що їхня діяльність шкодить церковним інтересам, у тому числі зусиллям, спрямованим на подолання церковного розколу. Тепер ми чекаємо, що аналогічний крок буде зроблений представниками самопроголошеного Київського патріархату, в ідеологічній платформі якого лежить «політичне православ’я...»
З огляду на зазначені причини, УПЦ сьогодні вважає за краще розглядати проблему лікування існуючого церковного розмежування в пастирському ключі, уникаючи питань, навколо яких на даний момент існує безліч спекуляцій. Це означає, що ми готові обговорювати проблеми, пов’язані з подоланням розколу, але не готові обговорювати зміну статусу УПЦ, оскільки вважаємо це передчасним та некорисним для сучасного церковного життя». (Джерело матеріалу — «Російська лінія».)
Патріарх Московський Алексій II зі свого боку засвідчив на Соборі, що «16 років, які минули, підтвердили правильність вибору Предстоятеля (України), прийнятого соборним розумом: Українська православна церква гідно несе свою рятівну місію; число її приходів неухильно зростає, її просвітницьке служіння, як і авторитет у суспільстві, поширюються». Однак, підкреслив Патріарх, все це відбувається в умовах безперервних лютих нападок з боку послідовників розкольницьких об’єднань та підтримуючих їх політичних сил крайньої націоналістичної спрямованості. (Може Московський патріарх мав на увазі кримських «патріотів Росії»?)
«У цих важких обставинах всі ми покликані підтримувати наших братів у їх подвигу. Вони виявляють безстрашність, знаходячись на передньому краї боротьби за православ’я, за церковну єдність», — заявив по-генеральському Предстоятель РПЦ. Він також запропонував отцям Собору подумати, які ще спільні зусилля потрібно докласти для українського «переднього краю»: «Вважаю, що в Москві з цією метою варто було б заснувати подвір’я найдревнішого чернечого помешкання на Русі — Києво-Печерської лаври, а в Києві — Патріарше подвір’я. Тим самим ми знову підкреслили б особливе значення «матері градів, боговрятованого Києва» як найдревнішого центру нашого церковного життя та укріпили б взаємозв’язки між двома столицями Російського православ’я.» (Для українців «Дві столиці» — це надто сильно сказано. Нам досить стародавнього Києва!)
