Наша країна розташована поміж Європою й Азією, а тому може вважати себе частиною як Заходу, так і Сходу. Проте це перехрестя штовхає нас до постійних сумнівів: на кого рівнятися, з ким співпрацювати, де шукати підтримки й джерела для натхнення? А поки Європа ставить свої вимоги Україні, Схід (Японія, Корея, Китай, Індія, Іран, арабські країни) радо чекають від нашої країни пропозиції співпраці, виявляючи до нас цікавість і розуміння. Нині все більше українців цікавляться Сходом професійно, налагоджується система вивчення мов та культур. Можна говорити, що фундамент подальшої співпраці — закладено. Про Східні взаємозв’язки, спільність таких різних у своїй унікальності культур та про перспективи розповідає професор, завідувач кафедри китайської, корейської та японської філології, заступник директора Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка Іван БОНДАРЕНКО.
— Територія України з давніх-давен була перехрестям багатьох народів, цивілізацій. Зараз Інститут Сходознавства й наш Інститут філології готують до друку колективну працю «Мовні та літературні зв’язки України з країнами Сходу». У першому розділу цієї книги «Витоки» професор К. Тищенко, на прикладі українських топонімічних назв, доводить, що наша мова сповнена залишків арабського, тюркського, іранського (перського) походження. Із іншого боку, в назвах міст, річок, гір, сіл знаходимо багато кореневих морфем із кельтських та скандинавських мов. Отже сьогодні маємо відчутні впливи тих племен із Азії та з Півночі Європи, які були на теренах України ще задовго до скіфів та половців.
Тому не дивно, що Україна на роздоріжжі. Найактуальніше питання для нас: чи в Європу йти, чи звернутися до Сходу — вирішить саме життя. Звичайно, як нація, ми значно ближчі до європейців. Проте, на превеликий жаль, нас сьогодні в Європі не чекають. Ми до неї й таким шляхом прямуємо й іншим: і в ворота, і в двері, і в кватирку. А вони нам: «Ні, мовляв, зачекайте, ви ще не гідні, не досить освічені, не наскільки культурні». У той час, як на Сході нас чекають, нам раді, нас запрошують, а ринки Китаю, Кореї, Афганістану, Індії, Ірану відкриті для нас. Їм цікаві наші товари, літаки, зброя, наш текстиль, залізо, зерно, побутова техніка тощо.
Для прикладу наведу досить показовий факт. У нашому Інституті філології вивчають близько сорока мов: французьку, італійську, іспанську, німецьку й багато східних мов — японську, корейську, китайську, перську, хінді, турецьку, арабську та ін. До речі, студенти, які вивчають східні мови, набагато частіше їздять на мовне стажування до східних країн, аніж студенти, які вивчають європейські мови. Майже 90% студентів наших сходознавчих кафедр відвідують Корею, Китай, Японію, Туреччину, навчаючись у кращих університетах цих країн протягом півроку, а то й року. Тоді, як поїхати на мовне стажування до Англії, Франції (хоча б на місяць) — досить проблематично. Чого варта тільки процедура отримання візи! Тільки близько 10% тільки кращих студентів може поїхати до Європи, незважаючи на те, що ми прийняли Болонську систему освіти. А зі Сходом таких проблем не виникає. Днями ми відправили до Кореї групу студентів. І так щороку до 25 студентів лише однієї моєї кафедри за різними навчальними програмами їздять до країн, мову яких вивчають. Навіть незважаючи на те, що Японія досить дорога країна (з чотирма університетами ми підписали угоди про наукову співпрацю й обмін студентами).
— Наскільки привабливі для українців Східні культури?
— Інтерес із року в рік тільки зростає. Щороку ми набираємо 55 китаїстів, 25 — японістів, 10 студентів, які вивчають корейську мову. Разом із тим набирається по групі вивчення гінді, перської мови, по дві групи з вивчення арабської та турецької мов. Конкурс на вивчення східних мов сьогодні настільки ж високий, як, скажімо, для німецької, іспанської чи французької. Так у минулому році китайська мова за кількістю абітурієнтів була на другому місці після англійської мови.
— Іване Петровичу, як останнім часом самі японці проявляють інтерес до України?
— Підтримку, зокрема, наша кафедра, відчуває постійно. тис. щороку виділяє компанія «Міtsubishi-corporation» для вивчення японської мови в гуртках, організованих на базі Центру японської мови та літератури. Дві корейські фірми «LG» та «Sumsung» змагаються, щоб бути кураторами вивчення корейської мови. Звичайно, для них це своєрідна реклама, проте Інститут філології (в результаті цього) має передове технічне обладнання. Так, за останнім словом техніки на кошти, надані урядом Японії майже півмільйона доларів США, японські фірми обладнали нам два сучасні лінгафонні кабінети, два мультимедійні центри, комп’ютерний клас. Ці лінгафонні кабінети спеціально пристосовані для кваліфікованого вивчення мов. У кожного студента окрема кабінка, з допомогою навушників він має вихід на викладача, який вмикає для студента різні навчальні програми, корегує, контролює його тощо. Стіл самого викладача — як пульт управління космічним кораблем, — поліфункціональний. І це все, до речі, двоє японців зробили власноруч, протягом двох тижнів повністю обладнали всі кабінети. Зазвичай, на цю роботу бригаді з десяти українців потрібно було б кілька місяців.
До нас залюбки приїжджають викладачі-носії мови. Лише на сходознавчих кафедрах Інституту філології працюють 14 таких спеціалістів: японці, китайці, корейці, араби, індуси та ін. Катаока-сенсей, наприклад, закінчив японський університет у Тенрі, а вже в Україні навчався в аспірантурі КНУ, досліджуючи український фольклор у порівнянні з японським. Щороку приїжджають японські хореографічні колективи, майстри, які навчають наших студентів мистецтву чайної церемонії, вчать українців знаменитої каліграфії тощо. Один із японських колективів навіть подарував нам музичний 13-струнний смичковий інструмент — кото. Сподіваюсь, що наші студенти незабаром навчаться на ньому грати...
— Розкажіть, коли були закладені основи вивчення культур країн Сходу в нашій країні й про українських вчених-фундаторів?
— Сходознавство в Україна має давнє коріння. Так, в Рішельєвському ліцеї в Одесі вже в середині XIX століття викладали арабську та перську мови. Потім центром сходознавства став Львів, а пізніше в 20-х роках осередком вивчення країн Сходу стає Харків. Фундатором українського наукового сходознавства є академік Агатангел Кримський, який був тюркологом, арабістом, чудовим істориком, лінгвістом, перекладачем. Із його діяльністю в 1920—1930 роках і пов’язаний розквіт сходознавства в Україні. Він був ученим секретарем Академії наук України. Завдяки його клопотанню засновано журнал «Східний світ», а також створений відділ «Сходознавства» при Академії наук, який згодом мав стати повноцінним Інститутом сходознавства. Та не судилося. У 30-х роках сходознавство на Україні зазнало жорстоких репресій і фактично було знищено. Агатангел Кримський був арештований і в 1942 р. у Кустанайській в’язниці він помер. Тільки в 90-х роках всесвітньовідомий український сходознавець, львів’янин за походженням Омелян Пріцак (після війни він емігрував до Європи, а потім до Америки, де довгий час очолював Інститут українських студій при Гарвардському університеті), повернувшись на Батьківщину, зумів на рівні тодішнього президента Леоніда Кравчука вирішує питання про відновлення сходознавчих наук у нашій країні. У середині 90-х років в КНУ були створені дві сходознавчі кафедри — тюркології та Близького Сходу, а в 2004-му з’явилася також кафедра китайської, корейської та японської філології, яку я маю честь очолювати з дня її створення.
— А як ви стали сходознавцем?
— В 1970-х закінчив філологічний факультет Ленінградського університету, саме там почав вивчати японську, проте лише як факультативну, третю мову. Потім працював викладачем в Алжирі в Анабинському університеті. Спочатку японська мова була для мене лише епізодом із студентської біографії, своєрідною екзотикою, я навіть не підозрював, що колись вона визначить моє майбутнє. Хоча завдяки цьому незначному пункту біографії мене відправили в 1990 р. до Японії викладати російську та українську мови. Вже в Японії я почав ретельно вивчати мову, працюючи доцентом факультету міжнародної культури університету Тенрі, що в префектурі Нара. Навчання моє продовжилося в Інституті японської мови міста Нара, де я здобув диплом, який дозволяв мені викладати японську мову, як іноземну.
Уже в Україні, в Академії наук, у 1999 р. захистив докторську дисертацію: «Російсько-японські мовні взаємозв’язки XVIII cт.». У архівах Петербурзького філіалу АН Росії натрапив на цікаві рукописні японсько-російські словники тих часів. Їх укладали японські мореплавці, які потрапляли в Росію різними шляхами і, не маючи змоги повернутися додому, приїжджали до Москви й Петербурга. До речі, ще в 1705 році цар Петро І створив школу японської мови в Петербурзі, яка проіснувала до 1816 р. Словники тих часів стали досить цінними, адже японські моряки, будучи, вихідцями з різних регіонів Японії, фіксували в них діалектизми з своєї рідної розмовної мови. Більше того, транскрипцію японських слів моряки-японці записували російськими літерами, які докладніше передають особливості вимови. Водночас ці словники віддзеркалюють сибірське просторіччя, яке зазнало, як це не дивно, значний вплив української мови. У тих словниках я зустрів багато українізмів, як фонетичного, так і лексичного рівня. Таким чином, з’ясувалося, що вплив нашої мови на російську-розмовну, в той час був настільки суттєвим, що віддзеркалився навіть у російській лексиці японців. Наприклад, замість звичного в Росії словосполучення: «кто пришел» рукописні словники японців фіксують «хто прийшов», зустрічаються там і бандура, і батіг, і борщ, і вечеряти, і горілка, і доля й багато інших українських слів.
— Іване Петровичу, на вашу думку, де українці найбільше відчувають вплив японської культури?
— Далекий Схід Росії до Другої світової війни був заселений переважно українцями. Перепис населення початку 30-х років ХХ ст. показав, що в цьому регіоні понад 50% населення складали українці. Це явище — наслідок реформ Столипіна, а згодом і сталінського розкуркулення. Навіть сьогодні, якщо зазирнути до телефонних довідників Владивостока чи Хабаровська, можна побачити, що там переважають українські прізвища з закінченнями на —чук, —ко тощо, які властиві саме українським прізвищам. Після революції багато хто з України емігрував до Маньчжурії, насамперед до Харбіна. Про масовість українців у Харбіні свідчить хоча б той факт, що в 1944 році там був створений перший українсько-японський словник на 11 тис. слів, укладачами якого були Василь Одинець та Анатолій Діброва. Саме на цій території й заклалась міцна основа для перших культурних зв’язків між українцями та японцями. І це помітно на пісенній, літературній, хореографічній творчості тамтешніх українців. У Харбіні, наприклад, виходив україномовний літературний журнал, який друкував українські переклади японської поезії, публіцистику тощо.
— А яка риса менталітету японців вирізняє їх із-поміж інших народностей і заслуговує на особливу увагу, на запозичення нами — українцями?
— Східну культуру часто називають «культурою сорому», тоді як європейська — це «культура вини». Тобто ми з вами, як християни, грішні від дня народження і все життя маємо спокутувати ці гріхи перед ликом Христа. І все життя наше вбудоване на тому, що ми грішимо й відмолюємо свої провини. Культура ж «сорому» Сходу полягає в тому, щоб не осоромитися самому й не дати осоромитися своєму супротивнику, товаришу, родині. Це чітко проявляється на всіх рівнях і навіть у політиці, де ніколи ми не почуємо нищівного осудження попередників, властивого нам, українцям чи росіянам І сьогодні китайці чи в’єтнамці з повагою ставляться до Мао Цзедуна чи Хо Ші Міна. Їхні тіла як лежали, так і будуть лежати в мавзолеях, і ніхто не буде топтати їхні ім’я. Головне для їхнього менталітету — не знищити й розтоптати супротивника, а зрозуміти, підтримати його...
Особливо толерантне ставлення японців до іноземців, вони багато що нам вибачають. Навіть, якщо ви в чомусь провинилися, дають шанс на виправлення. За десять років педагогічної роботи в Японії я теж робив помилки, які випадково допускав у своїй роботі, проте японці наскільки делікатні, що й виду не подавали, що помітили мої прорахунки. І саме це толерантне ставлення стимулювало мене бути більш обачним, викликало величезне бажання виправитися, стати кращим. І це суттєва різниця в наших менталітетах, чого часто бракує нашій спільноті. Милосердя й делікатність керує японцями й у відношенні між собою, й у ставленні до іноземців.
