Канал «1+1» подарував народові України телесеріал «Сестры по крови». Ще й до двадцятої серії не дійшло, а вже ясно, що потрафили: на численні прохання глядачів трансляцію перенесено на самісінький прайм- прайм-тайм. «Якщо хочеш від людей, чого хочеш, маєш знати адекватну новій ері мову», — колись сформулювала закон медіа-бізнес-успіху Марина Меднікова. За що її, виглядає, і зробили «головним автором» (так у титрах) цього еталонного «мила».
Ту саму Меднікову…
Ту саму, прізвище котрої критик Ігор Бондар-Терещенко пише з малої літери, вважаючи, що ніякими промо-зусиллями затягти це ім’я на поле літератури неможливо. Хитрий ІБТ, як завжди, стріляє від стегна (ніби мішень його геть не цікавить), короткими чергами (аби вразити одразу кілька цілей) та ще й забороненими кулями зі зміщеним осердям (щоби влучання було наочним). Знаючи ці його штучки, легко дешифрувати «анти-меднікову» репліку ІБТ. По-перше, він ніколи не оперує іменами (нехай і з малої літери), які справді НЕ дотичні літератури. По-друге, більшість своїх тверджень ІБТ конструює за лекалами альтернативної історії: що було би, якби? Якби до промоції письменниці Меднікової хтось би доклав рук? І по-третє, ІБТ — це синонім провокації. Цього разу — провокації розмови про місце Меднікової в сучасному письменстві.
Для наочности візьмемо один пункт з біографії Чехова. Уже шість років у московських та петербурзьких бульварних ґазетах та сатиричних журналах регулярно з’являлися смішні оповідання під псевдо «Антоша Чехонте». Для професійного медика А.П.Чехова це писательське гобі мало лише значення гри. І раптом — одержує листа від літературного патріарха Д.Григоровича: «Ви — справжній талант!» Ну, це ніби від П.Загребельного надійшов би захоплений лист до дніпропетровського Юрая Курая ( «корови поприсідали на пасовиськах, бо все хитнулося», — колись написав він, немов про свій гіпотетичний шок від такого гіпотетичного листа).
Все хитнулося й у Чехова. Озирнувся на свій літдосвід і побачив, що той не має жодних зовнішніх літознак: пише уривками (між прийомом хворих і виїздами за викликом), ніколи не править написаного ( «я пишу обыкновенно наотмашь» ), геть не переймається думкою рецензентів (бо й рецензій на нього досі не було). Словом — «прежде, когда я не знал, что меня читают и судят, я писал безмятежно, словно блины ел» . Приблизно так виглядає нинішня «справа Меднікової»: усі чотири її книжки — як святкові млинці на Масляну.
Твори Меднікової — гумор у чистому вигляді; той, що, за словами Ларошфуко, постає на порожньому місці, утворюючи щось із нічого. Концентрований словесний креатив. Сюжет — лише мотузка для привабливої бурштиново-прозорої тарані анекдотів — й тому великого значення не має. «Тю!» — роман про виборчі перегони (тобто, «вірусне захворювання на деклараційний грип» ); про політиків (
«майстрів творення атмосфери» ) та про електоральних активістів ( «ветеранів тусовочного руху» ) — і цього досить. Як і згадати, що «Смерть оліґарха» — це детективізована love story; «Крутая плюс» — романна замальовка з життя нових українців ( «справжні люди із приватизованим часом» ), а «Зірка» — кримінальна драма про отруєння дітей у привілейованому ліцеї (це вже зовсім, як в афоризмі: «Кінокомедія про любов, як мужика танком переїхало»).
Отже, такі собі віночки сонетів з анекдотів про те, що «ньюкри як клас уже усвідомлювали, що добре жити — добре» . За великим рахунком, усі чотири книжки Меднікової можна розглядати, як одне гумористичне меґа-шоу. Ось вам невеличкий тест: «Він зробив крок до Тіни, обійняв, знайшов вуста. Вона не пручалася. Втім, не дуже й спалахнула. Так, у межах ощадливого користування електроенерґією», — це з якого твору? А хіба це важливо?
Це так само неважливо, як шукати текстову прописку тої чи тої фрази Ільфа та Пєтрова, Зощенка або Чорногуза. Всі вони, між іншим, кепкували зі свогочасних «ньюкрів» (таким самим є і праґматично просунутий «кум» Глазового). Якщо накласти усі ці імена (і Чехова також) на хронологічну карту, то збагнемо, чому справжній гумор — рідка перлина у письменстві: Бендери та Сідалковські (у Меднікової — Стас Кучерявий) народжуються у часи входження суспільства у застійний період. І таку сумну характеристику нашого з вами нинішнього українського сьогодення засвідчує не лише Меднікова, а й Сергій Жадан, котрий просто у спринтерському темпі наближається до написання сучасних «Аристократів з Вапнярки». Як і Марина Меднікова. Але тут чути її власний голос: «На цьому урочисту частину вважаю закінченою. Можна переходити до танців під баян» .
Так-так, це про телесеріал «Сестры по крови». Ви можете собі уявити, щоби Жванецький (а весела спостережливість Меднікової — на рівні Жванецького) узявся б писати сценарій, яко бригадир — головний автор п’ятьох (як у нашому фільмі) просто- сценарістів? Чи взагалі в історії мистецтва можна пригадати випадок написання достойного твору колективом?
Ну, так — про мистецтво і не йдеться. «Сестры…» — калейдоскопічно усереднений продукт майстрів конвеєрної справи, та сама класична «дама, приятная во всех отношениях»; століттями перевірений рецепт народного бестселера. Як висловився би Жадан — «освіжаюче масло з героїновою витяжкою для тайського масажу» . Сумно з іншого приводу — через те, що пригадуєш пророцтво самої Меднікової: «Навіть у буденному житті не зустрінеш стільки недорікуватих, як на екранах».
Якщо вірити сучасним західним філософам, мова — це дім буття. У книжках Меднікової, що має витончений інтонаційний слух та любов до чисто промитого слова, — це ще той дім! Вервечки дієслівних епітетів, мінлива синонімічна динаміка, поєднання залишків номенклатурного новоязу з рекламною нейролінґвістикою та широким діапазоном зіронізованого сленґу творять саме ту «метафізичну радість гри та задоволення від мови у мовному існуванні українського етносу» , про яку замріяно пише соціолінґвіст Леся Ставицька. Простіше кажучи, «слова були такі соковиті, як кавуни взимку» (О.Чорногуз). А тепер, у телереінкорнації Меднікової, — картонний укррашн, здатний подолати хіба що жанрову планку ресторанного меню.
Ні, я все розумію: «Сестры…» — професійно зварене «мило». Попотіти задля всенародного схвалення довелося, либонь, неабияк; головний автор, певен, неоднораз пригадувала своє ж: «Кручусь цілий день, як роза в унітазі». Ну, і гонорар, безперечно, — непорівнянний із одержаним за всі чотири книжки разом. Я навіть аніскільки не сумніваюся у щирості колишніх персонажів Меднікової, як-от: «Австрійський граф Віндішґрец проголосив, що людина розпочинається з барона. А я кажу — людина розпочинається з мізків… Потрібен мізкобілдинґ» ; або — «Правду знаходять, кому потрібно. А не хто її шукає від дев’ятої до шостої, на зарплатні» .
Я про інше: нині ми є свідками вбивства українським телевізором-деґрадатором потенційної літературної слави. «Мин херц, я вас не понимаю. На фиг как би с пляжа?» , — запитує персонаж Меднікової в ІБТ. І той невдоволено (бо завжди розраховує лише на заперечення) киває головою…
Утім, в одній з Мариніних книжок надибав соломинку — читацьку надію: «Жінки погано надавалися до наукового упорядкування, вектори їхніх сіпань і стрибків були непередбачуваними, як у бліх… Цілком біфуркативні створіння» .
Співавтори:
Юрай КУРАЙ. Кіно FM. — Дніпропетровськ: Проспект, 2003.
А.П.ЧЕХОВ. Собрание сочинений. Т.ХII. — Москва-Ленинград: Госиздат, 1929.
Марина МЕДНІКОВА. Тю! — Л.: Кальварія, 2003. Марина МЕДНІКОВА. Крутая плюс. — Л.: Кальварія, 2005.
Марина МЕДНІКОВА. Смерть оліґарха. — К.: Дуліби, 2006.
Марина МЕДНІКОВА. Зірка. — Х.: Книжковий «Клуб Сімейного Дозвілля», 2006.
Сергій ЖАДАН. Гімн демократичної молоді. — Х.: Фоліо, 2006.
Леся СТАВИЦЬКА. Короткий словник жарґонної лексики української мови. — К.: Критика, 2003.
Олег ЧОРНОГУЗ. Аристократ з Вапнярки. — К.: Радянський письменник, 1979.
