«День» зазвичай уникає критичних оцінок конкретних публікацій конкретних журналістів у конкретних виданнях. Та інтерв’ю ведучого програми «Погляд» (ТРК «Ера» — УТ-1) Юрія Нестеренка, надруковане нещодавно в газеті «Кiевскiй телеграфъ» немов навчальний посібник із питання амбіцій та справжнього професіоналізму в журналістиці. До того ж, Юрій Нестеренко явно не страждає на відсутність упевненості у власній значущості. Тому нам здалося можливим як іще один погляд на проблему й ще одне запрошення підключитися до дискусії і нашим читачам, надрукувати відгук на це інтерв’ю оглядача «Дня» Валентина Пустовойта.
Я вам не як-небудь що,
а що-небудь як!
Свирид Петрович Голохвастов
(власною персоною)
Право, панове, ну так не можна!... Чи все-таки можна? Послухайте, цитую дослівно: «... Ні в одному державному органі, ні в одному інституті влади немає жодної людини, про вчинки якої в той або інший період часу мені не було б відомо». Ну як? Звучить? Звучить! Тож розробки антикорупційних підрозділів СБУ, очолюваних досвідченими полковниками, просто метушня в дитячій пісочниці в порівнянні з несплячим оком тележурналіста Юрія Нестеренка, ведучого програми «Погляд».
«...У тих або інших протиправних діяннях помічено 70 народних депутатів різної партійної приналежності». Помічено ким? Ведучим програми «Погляд»? Або тими, кому займатися цим встановлено по службі і від кого журналіст про це дізнався (як це звичайно і буває в практиці колег, що спеціалізуються на кримінальній тематиці)? Але тоді не треба так вже надувати щоки і привласнювати собі чужі лаври. Тому що інформація про зловживання високих сановників іноді добувається оперативними працівниками з ризиком не тільки для своєї кар’єри...
І це не єдині перли, видані маститим студентом- заочником Інституту журналістики в інтерв’ю газеті «Кіевскій телеграфъ» (№25, 2000 р.). «...Я чув, що Сева Могилевич — мій друг і замовив матеріал про себе» (мова йде про інтерв’ю Нестеренка з Могилевичем. — В.П.). Той, хто вжив в цьому випадку слово «друг», явно хотів зародити зерно манії величі в душу телеведучого «Погляду». Але його на полові не проведеш: «Нічого подібного, він авторитет світового рівня, серйозна фігура — мені просто цікаві такі люди». Цікаво, в якому значенні вжито тут слово «авторитет»? Якщо в тому, в якому воно вживається в матеріалах на кримінальну тематику, то наступний пасаж, безумовно, гідний цитування: «Ми відкриті для співпраці з усіма, хто відстоює державні інтереси, кому це небайдуже, співробітничаємо і з митницею, і податковою міліцією». Враховуючи, що відстоювання державних інтересів не може бути байдуже митниці і податковій міліції хоча би тому, що вони для того і створені, то кого мав на увазі журналіст? Севу Могилевича? Але «авторитет», як називає його Нестеренко в інтерв’ю, принаймні в його газетній версії (див. «Столичные новости» №5,6 за цей рік), не стільки видає себе за поборника державних інтересів, скільки розповідає, як в різних країнах, де йому довелося жити і працювати, державні інститути, вставляючи палиці в колеса, зрештою виштовхували його з тих сфер бізнесу, якими він займався, в ті сфери, якими він зараз займається. Безумовно, Могилевич патріот в тому значенні, що чудово пам’ятає, що народився і виріс у Києві. Але передусім, що б там про нього не казали, — бізнесмен.
«А купити мене дуже складно (складно, але не неможливо? — В.П.) — я не можу працювати на когось, роблю тільки те, що мені подобається.» Ну, останнє твердження підходить хіба що для аудиторії, складеної суцільно з наївних слухачок підготовчого відділення Інституту журналістики, які не уявляють розмірів інвестиційної місткості телевізійних проектів. Але свобода творчості — улюблений коник всіх, хто видає себе за ланселотів від журналістики. І наш герой зачіпає цю тему ще раз. Згадавши, що один політик називає його українським Доренком, Нестеренко поправляє: «Нас не можна порівнювати». І пояснює: «... Тому що ТРК «Ера» веде мовлення на державному каналі, а не на комерційному, як ОРТ, такої свободи, як у Доренка, у мене немає. Залишається одна втіха — можливість говорити правду». Цікаво, як це йому вдається, не маючи свободи? Напевно, майстра й діло боїться. Правда, інший Майстер колись порівняв письменників, які стверджують, що можуть творити поза свободою слова, з рибами, які стверджують, що можуть жити без води.
Далі, щоб не втомлювати читача, кілька цитат прокоментую нашвидку.
З приводу того, що його вважають «фахівцем по чорному піару» (до речі, цей евфемізм, що народився недавно, найчастіше використовується як облагороджуючий флер для діяльності, що має стару, просту і, головне, ясну назву — «обмовляння»). «Чорний піар на відміну від білого — небезпечний вид журналістської діяльності, оскільки існує судова машина, позови, здатні поставити на коліна будь-який засіб масової інформації (відповідно, при певній політичній зацікавленості позивача).» Нарікання на наявність «судової машини» у вустах ведучого програми, очевидно покликаної відстоювати верховенство права, досить цікаві, враховуючи, що «судова машина» — це те, що втілює закони, які пишуться на папері в життя.
Про те, що Леонід Кучма ще в 1998 р., відповідаючи на запитання Нестеренка про феномен Лазаренка, відповів, що замислюється над проведенням референдуму з приводу, зокрема, депутатської недоторканності: «Але з адміністрації Президента відразу передзвонили моєму керівництву з вказівкою не пускати матеріал в ефір. У цей день, що запам’ятався мені до дрібниць, я усвідомив надто принципову річ: що я поважаю нашого Президента, але не люблю підлабузників» (виділено мною. — В.П.). Ну що ж, Леоніду Кучмі навіть заради виховання в одного тележурналіста поваги до вищої посадової особи держави та презирства до підлабузників варто було двічі перемагати на президентських виборах!
«Я — агент національних інтересів, але працюю сам на себе.» Перше ствердження дискутабельне, бо питання в тому, що розуміти під національними інтересами. Ну, а що стосується іншого, то все, процитоване вище, на мою думку, яскраве тому підтвердження.
Закінчу тим, з чого почав той, кого інтерв’ювали: «Мій погляд на життя: всіх ворогів треба мочити в сортирі. Путін цю тезу озвучив, але я це знав і до нього...» Хм... Шкода, що російський президент Володимир Путін не знав, що озвучує «тезу», вже відому українському журналісту Юрію Нестеренку. Може, побоювання бути звинуваченим в епігонстві вберегло б його від цього не самого інтелігентного висловлювання. Проте, підозрюю, що все ж пальма першості належить Путіну. І якщо Нестеренку захочеться продублювати невдалу поведінку Путіна ще в якій-небудь резонансній ситуації, то можна звернутися до загибелі атомохода «Курськ». Правда, враховуючи співвідношення вікових і, головне, особистісних масштабів, замість Баренцева моря і домашня ванна стане у нагоді. А відповідний плавзасіб можна підібрати в «Дитячому світі» біля станції метро «Дарниця».
«А мочити мені все одно кого: кримінального авторитета чи народного депутата». Ну, тут вже, як кажуть, no comments!
P.S. Позначивши у сьогоднішній публікації проблему, ми пропонуємо читачам «Дня» та колегам висловити свою думку щодо першопричин падіння професіоналізму вітчизняного ЗМІ та вітчизняних журналістів. Як ви вважаєте, який період став «критичним» для новітньої української журналістики періоду незалежності? Коли «планка» якості, яку журналісти ставлять собі, почала неухильно опускатися вниз? Що було конкретною причиною: зміни в політичній атмосфері країни, відсутність реформ у журналістській освіті, недоліки законодавства щодо ЗМІ, відсутність особистостей, здатних об’єднати навколо себе журналістське співтовариство?.. Чи, можливо, причини зовсім в іншому — в чому саме?
Чекаємо ваших листів, дзвінків на адресу відділу ЗМІ та громадської думки, телефон: 414-91-26,
e-mail «Дня»: [email protected].
