Схоже на те, що правду про одну з найбільших трагедій ХХ століття в епоху «інформаційного вибуху» починають відкривати для себе аж після 70-ти років!
Саме відкривати, бо голодомор 1933-го був інформаційно заблокованим від світу і самого народу, котрий умирав голодною смертю. Слово «голод» було забороненим!
Розвідки західних держав, звичайно, мали правдиву інформацію. Але преса була заповнена замовними лжесвідченнями. Це був час чи не найуспішнішої совєтської інформації. Якщо Сталін може приховати геноцид голодом, то чому Гітлер не може скористатися досвідом і приховали єврейський геноцид?
Мілена Рудницька, тодішня сенаторка з Польщі, написала про труднощі з висуненням питання про голод в Україні на розгляд Ліги Націй — «Боротьба за правду про великий голод». Делегація СРСР і так званої УРСР заперечувала.
У 2000 році боротьба за правду триває.
Французьке видавництво Альбен Мішель у 2000 році у Парижі випустило велику книгу свідчень про голод в Україні (490 стор.) під назвою «Чорний, тридцять третій». З оригіналу — «33-й: голод, народна книга-меморіял. 1991 рік. Підготовлена Лідією Коваленко і Володимиром Маняком», переклали на французьку Володимир Бойчук, Калина Гузар- Угрин, Олег Плющ.
Наклад розійшовся. Готується перевидання. Однак є проблема з передмовою професора Георгія Соколова, чиє ім’я винесене на обкладинку. Справа в тому, що Сталін приховував голод усіма можливими засобами. Це приховування проходить через усю російськомовну літературу. Потрібнi були розслідування Міжнародної комісії, де ставилося питання про геноцид 33-го року, публікація роману Василя Барки «Жовтий князь», роману Василя Гросмана «Все минає», публікація знаменитої книги Роберта Конквеста «Жнива скорботи» та інших книг, а також виробництво кінофільмів, щоб зробити інформаційний прорив блокади.
Але на зміну явним фальсифікаторам приходять тенденційні релятивісти, які досі чомусь намагаються применшити розміри катастрофи. І до них належить автор передмови.
Відомий французький філософ і совєтолог Алан Безансон (який міг написати більш компетентну передмову) у своєму виступі 1983 року говорив: «Окрім молитви, все, що ми можемо зробити для безлічі тих мучеників, — це пам’ятати».
Але навіть молитва не скрізь була дозволена. За кордоном «імперії зла» УАПЦ і УГКЦ часто спільно щорічно у великий піст правили панахиди по замордованих голодом. Місяць березень там став місяцем жалоби, бо саме на цей час припадає найбільша кількість загиблих. У Бавнт-Бруку (США) на пам’ять голодомору споруджено церкву до 50-х роковин трагедії (там тепер спочиває прах патріарха Мстислава).
А як в Україні? Неймовірно, але факт: УПЦ Московського патріархату і досі перебуває у полоні сталінської політики замовчування. Важко собі уявити, що найчисленніша в Україні церква не поминає молитвами і панахидами семи мільйонів православних селян, що загинули без сповіді і причастя та були закопані в ровах без християнського похорону.
Чи церква не пам’ятає? Але ж українські Церкви — і автокефальна, і Київського патріархату, і греко-католицька щорічно пам’ятають і поминають...
Хіба така безпам’ятність і зневага до імені своїх рідних, замучених голодом, не впливає на моральний стан сучасного покоління?
Молитва і пам’ять. Для народу, який втратив пам’ять, відродження неможливе — нагадує нам француз Безансон.
