Юні дописувачі не тільки розповідають про реалії свого буремного Сходу, про почуття, які доводиться їм переживати в часи неоголошеної війни, але й беруть свої перші інтерв’ю – у тих, хто живе поруч з ними і докладає неймовірних зусиль, аби полегшити становище людей, які опинилися у вирі кривавого лиха.
Сьогодні публікуємо інтерв’ю 15-річної школярки з прифронтового міста Мар’їнки Русі Абросімової з дивовижною людиною, справжнім патріотом своєї Батьківщини, капеланом Олегом Ткаченком.
ЧАС ЗМІНИ ЦІННОСТЕЙ
Руся АБРОСІМОВА, 15 років, м. Мар'їнка (Донецька область):
Коли почалася війна на Донбасі, бізнесмен з Донецька Олег Ткаченко зрозумів, що залишатися осторонь - неправильно, треба щось робити: «адже люди потребують допомоги». Уже кілька років Олег живе в Слов'янську, він - капелан, який надає підтримку й українським бійцям, і мирним людям у прифронтових містах.
- Слов'янськ 2014 року, окупація... - згадує Олег. - Відразу після захоплення Слов'янська ополченцями в місті запанували страх і жах. Люди втратили надію і не розуміли, як жити далі. Протестантська церква завжди була соціально активною, при нашій церкві «Добра Звістка» були дитячий притулок «Вітрила Надії» і реабілітаційний центр для нарко- та алкозалежних людей, ми брали велику участь у житті міста.
Під час окупації ми ходили містом і розуміли, що люди переживають найжорстокіший стрес і по-різному реагують на ситуацію: одні плачуть, інші висловлюють агресію. Але як можна протистояти злу? Добром. Ми роздавали молитовники, закликали людей молитися, евакуювали їх, привозили їм медикаменти і продукти, організували велику кількість баз для переселенців. І знаєте, після звільнення Слов'янська, величезна кількість людей говорила: «Ми молилися Богу, і Він нас зберіг».
Потім ми організовували ще багато евакуацій: Горлівка, Дебальцеве, Піски, Донецьк і Луганськ. Звичайно, паралельно були молитви та підтримка нужденних. Молилися і за наших військових на виконання їхніх потреб. Якоїсь миті прийшло розуміння важливості стаціонарної роботи, і ми почали організовувати волонтерські місії в містах, розташованих по всій прифронтовій лінії. Майже два роки такий центр діє в Мар'їнці, його місіонери, капелани, священики допомагають людям.
- Кілька місяців тому ви отримали волонтерський орден «За мужність і відвагу»...
- Від самого початку війни волонтери і добровольці найбільш активно захищали Батьківщину, тому і нагороди з'явилися волонтерські, тобто заслуги захисників відзначає народ України. Але сьогодні, на щастя, запрацювали і державні структури, забезпечуючи армію і піклуючись про переселенців. Добре організована евакуація з Авдіївки нинішньої зими - яскраве тому свідчення. І я приймаю цю нагороду як державну, бо держава - це насамперед ми з вами, громадяни своєї країни, які взяли на себе відповідальність за неї. У листопаді минулого року мене запросили до Києва на конференцію для капеланів, в кінці якої і відбулося нагородження священиків, які несуть служіння в зоні АТО. Серед нагороджених опинився і я.
- Розкажіть про своє служіння серед військових.
- Моє служіння почалося навесні 2014 року, після захоплення Слов'янська, коли ми виявили, що у нас практично немає армії. Бійцям не вистачало обмундирування, озброєння. На нашу думку, їм часто віддавалися безглузді накази. І вся країна трималася на добровольцях. У місцях, куди прибували українські військові, вони стикалися з сильним негативом з боку мирного населення, обробленого російською пропагандою. Тому, природно, бійці потребували духовної, моральної і фізичної підтримки. Ми молилися за них, розповідали, що є величезна кількість місцевих жителів, які їх люблять і чекають звільнення. Нагадували про людей з мирних територій України, вдячних нашим воїнам за те, що вони дають їм можливість жити в безпеці. Ми допомагали хлопцям одягом і харчуванням, засобами захисту та іншими необхідними речами. Основною, звичайно ж, була духовна робота. Ми намагалися допомогти нашим воїнам розібратися в багатьох питаннях: чому у нас війна, що буде далі, як на війні зберегти людяність, як зберегти відносини в родині, яка перебуває далеко. Капелан - це той, хто завжди поруч, хто може допомогти, хто розділяє всі тяготи військової служби... Це військовий священик.
Капеланське служіння в нашій країні тільки формується, ми ще на початку шляху. У Мар'їнці на базі християнського Центру, в якому я несу служіння, ми плануємо відкрити Центр для капеланів, куди вони приїжджатимуть і використовуватимуть його як базу для свого служіння в цьому секторі. Мар'їнка - одна з найгарячіших точок на мапі АТО, і військові, які тут перебувають, потребують всебічної підтримки. Тому цей Центр буде міжконфесійним: священики різних конфесій зможуть об'єднатися для служіння.
Один з важливих напрямів діяльності капелана - служіння мирним жителям зони збройного конфлікту. Військові і мирні, перебуваючи в одному місці, по-різному сприймають те, що відбувається, - і нам треба з цим працювати. Типові труднощі жителів прифронтових територій полягають у тому, що вони піддаються обстрілу і не можуть знайти відповіді на запитання, хто і чому стріляє. Вони погано розбираються у військовій ситуації і з нерозумінням запитують: «Чому вони стріляють?». Їм треба пояснювати: армія - це система, найжорстокіший контроль, відповідальність, прописана на всіх рівнях. Якщо хтось вистрілив - значить, є на те підстави, є загроза нападу, і хтось віддав наказ, хтось виписав боєприпаси, це цілий ланцюжок, ніхто не стріляє бездумно. Коли пояснюєш усе це людям, багато хто заспокоюється і перестає ставитися до військових негативно. До того ж треба враховувати і той фактор, що в зоні військових дій відсутнє мовлення українських телеканалів. Тобто місцеві жителі в більшості своїй отримують інформацію від російського або сепаратистського телебачення - можете уявити, в якому світлі там подається українська армія.
- А яка реакція у бійців на служіння?
- Я дуже мало зустрічав негативу. Бо люди, які перебувають у найжорстокішому стресі, потребують підтримки. Це час, напевно, зміни цінностей. У нас же традиційно православна культура, а я - священик-протестант, і звичне сприйняття людьми євангельських церков сьогодні змінилося: євангельських священиків запрошують бути капеланами, запрошують на різні заходи, на проповіді і молитви за людей. Ось це, напевно, головне, і сьогодні на тебе передовсім дивляться як на священика, який надає підтримку, а не на те, в якому ти вбранні. Оскільки у бойовій обстановці часто не до якихось релігійних урочистостей, тут деколи потрібна просто коротка молитва, яка б підкріпила бійця, дала йому надію і захист.
- Є у вас якісь труднощі у вашому служінні?
- Звичайно. Труднощі завжди є, але ми більше фокусуємося на тому баченні, яке нам дає Бог, на реалізації цього бачення, і ось ці складності, труднощі йдуть на другий план. У 2014 році, коли ми їздили різними містами, часто помічали, що люди не дуже змінювалися після служінь. Сьогодні ж бачимо плоди наших зусиль: бачимо змінені обличчя, радісні очі, чуємо дитячий сміх, бачимо надію. Коли приїжджаємо на позиції до військових, нас раді зустріти там, нас чекають. Проїжджаючи через черговий блокпост, буває, дістаєш документи, а тобі кажуть: «Ні-ні, не треба. Ми вас знаємо». Це, звичайно, радує, ти розумієш, що суспільство сьогодні починає цінувати авторитет священика, авторитет віруючих людей. Суспільство помічає цю працю і цінує її. В Євангелії сказано, що ви - нове творіння у Христі Ісусі, створене на добрі справи, щоб люди бачили ваші добрі діла та прославляли за це нашого Небесного Отця. І ти бачиш, що Євангеліє живе, воно дуже реальне, і воно працює у твоєму житті.
- Розкажіть про дитячий Медіа-центр, який ви організували в Мар'їнці.
- Одна з трагедій цієї війни - діти. Я сам батько п'ятьох дітей, і діти для мене - особлива тема. Організовуючи табори, куди вивозили дітей на відпочинок, ми розуміли: це все тимчасова допомога, коротка програма, дитина виїхала на мирну територію, але потім знову повертається в своє середовище, і там їй треба якось жити, бо в цьому середовищі йде війна. Інформаційна війна зокрема. Україна сьогодні живе у стані подвійних стандартів. Мар'їнку називають «сірою зоною», я не можу погодитися з цим клеймом, бо тут живуть люди, це реальні люди, зі своїми потребами і потребами - і що, вони, виходить, «сірі люди»? Вибачте, але людина - творіння Боже.
Діти - наша надія. Але сьогодні вони позбавлені нормального дитинства. Ідея створення Медіа-центру з'явилася з кількох причин. По-перше, з огляду на необхідність правдиво висвітлювати життя людей. Центр не є частиною церкви - діти, які відвідують його, не зобов'язані ходити до церкви, але вони можуть отримати якісну освіту, з ними працюють професійні журналісти. Ми сьогодні хочемо розповісти світові про «свій світ». Донести, що тут не просто «сіра зона», тут - реальні життя людей. Другий, не менш важливий напрям роботи Центру - надання підліткам можливості вільно розвиватися, не відчуваючи тиску дорослого менталітету. Їм надається якісна інформація про профорієнтацію, про систему цінностей, про те, як будувати взаємини зі своїми однолітками, батьками, як будувати взаємини з протилежною статтю, про те, як сьогодні швидко дорослішають діти. Вони можуть висвітлювати життя у своїх текстах, користуючись якісними ресурсами, через Інтернет, який треба наповнювати правильним контентом. Вони можуть завдяки Медіа-центру познайомитися з однолітками, які живуть в інших містах України, і навіть за межами нашої країни. Тобто вони можуть розповісти всьому світу про своє дитинство, про свій смуток, переживання і про свої радощі.
На початку червня ми плануємо провести у Києві фотовиставку. Це буде і презентація роботи Центру, і можливість донести нашу реальність до людей з мирних територій.
