За роки Другої світової війни цей населений пункт зазнав менших втрат, ніж після двох візитів маньяка-вбивці Анатолія Онупрієнка. Від тих зимових ночей село немовби вдягнуло чорну хустину. Загалом по Україні некликаний нічний гість забрав життя 52 людей.
25 вересня в Житомирі над цим суб’єктом (хотів написати людиною — Авт.) розпочнеться судовий процес. За будь-якого вироку підсудний залишиться жити — діє мораторій на вищу міру покарання. І ми вирішили спитати мешканців Братковичів, як вони ставляться до скасування смертної кари.
Ганна Михайлівна СОЛІЛЯК:
«Я б не тримала цього убивцю так довго під слідством. Навіть за кількох вбитих він заслуговує на смерть. Цей ірод вбив мою дочку, зятя, обох сватів, шестирічного онучка Олега. То чому і на підставі чого ми повинні милувати Онупрієнка, який є психічно повноцінним і який холоднокровно розстріляв стільки люду та ще й, щоб замести сліди, підпалював будинки? На суд у Житомир я, напевно, не поїду, бо вже півроку не платять пенсії. Вважаю саму дискусію на тему: «Вбивати чи не вбивати вбивцю?» блюзнірською. Відповідь повинна бути однозначною: смерть за смерть».
Ганна Федорівна:
«Подивіться на це розп’яття — Христос був невинний і його розіп’яли, то невже життя якогось Онупрієнка вартісніше, ніж життя 52 людей, котрих він спровадив зі світу?»
Володимир Михайлович КОНДЗЬОЛА, голова селищної ради Браткович:
«Я не зовсім розумію: адже коли три роки тому Онупрієнко коїв свої жахливі злочини, мораторій на застосування смертної кари ще не діяв? У нас було одинадцять сходів села, і жодна людина навіть не припустилася думки, що вбивцю можна не скарати на смерть. Село в нас невеличке — близько тисячі мешканців, і тому смерть дванадцяти чоловік зачепила майже кожну хату — невинні жертви доводились решті якщо не троюрідним братом, то кумом або хрещеником. Не розумію я й чому Онупрієнка судять в Житомирі, адже з 52 жертв 16 припадають на територію Львівщини. Ще одне — будь-яка зміна влади, будь-який природний катаклізм — і цей садист може опинитись на волі. Він добре тренований, має військову підготовку. Газети пишуть, що весь час думає про втечу — залишати його і таких, як він, жити — це прирікати людей на вічний страх. А наше село і донині боїться. Що стосується погляду іноземців на проблему смертної кари, то можу поділитися власними спостереженнями: у Братковичах були журналісти з Німеччини, США, Великої Британії, Швейцарії і, поспілкувавшись з нашими мешканцями, всі вони, ліберали й консерватори, доходили одного висновку: за такі злочини може бути одна кара — смерть».
Жінка із цвинтаря:
«Моя сестра плакала, плакала за дочкою Галею, сльози її сточили, і тепер вони лежать поряд. А той убивця (певно, йому на Галину кулі забракло) перерізав їй горло. Ті, хто радять залишати таких жити, нехай приїдуть до нас в гості. Можливо, тоді їх думка зміниться».
Ярослав ГАЛУШКО:
«Той, хто вимагає виправдати такого чоловіка (я вважаю, що лишити йому життя — це все одно, що виправдати), є такий самий, як і той вбивця. Він в одну ніч розстріляв моїх трьох доньок Лесю, Миросю і Марусю та мого зятя. Залишив трьох немовлят круглими сиротами. Хотів би я бачити того юриста, який пояснить цим дітям, чому вбивця їх батьків повинен жити. Якщо ця людина так довго переховувалась, то вона може і втекти.
Я не можу відібрати шмат хліба у своїх онуків-сиріт і поїхати на суд в Житомир. Але якщо Кучма не знайде гривень на поїздку сімей потерпілих до суду, то це ніякий не Президент, те, чим він керує, — не держава, і все, що він робить, — несерйозно. Адже донині люди з нашого села тримають на дверях грати, за припічком — сокиру, а дехто з літніх боїться вночі вийти до вітру».
Отець Іван:
«Коли були скоєні ті страхітливі вбивства, я ще не правив у цьому селі. Що стосується моєї позиції: у Старому Завіті було сказано: око за око — зуб за зуб, але Христос приніс нам любов і, думаю, зло не викорінити смертю. Я не знаю нинішнього духовного стану Онупрієнка, та якщо він не покаявся, то ця людина є гранично небезпечна і її потрібно зі стовідсотковою гарантією ізолювати від суспільства. Хоча, можливо, державі доведеться витрачати значні кошти на утримання цього злочинця в ув’язненні».
Мирон Васильович КОХМАН, голова церковного комітету:
«Чому ми слухаємо Європу? Вони йшли до своєї свідомості десятки й сотні років, а від нас вимагають змінити власну свідомість за лічені місяці. Невже за 52 трупи ми маємо годувати Онупрієнка і таких, як він, до глибокої старості? Страх, який оселився в наших дітях, без сумніву, перейде і на наших онуків. Можливо, він назавжди на генетичному рівні буде переходити з покоління в покоління. І залишити призвідника цього страху топтати ряст — несправедливо».
Пані Оля:
«Він — нелюд. А для людей і нелюдів повинні діяти різні закони. Легко бути гуманістом, коли горе не зачіпає безпосередньо тебе. Якщо залишити цього душогуба жити, то сироти, вдови, передчасно посивілі матері будуть і далі жити під страхом смерті, в очікуванні нічних пострілів, і здригатись, коли ввечері хтось різко постукає в двері. Гуманізм, який захищає вбивць, — це гуманізм захисників вбивць. Жертви теж хотіли жити, але ніхто не цікавився їхнім бажанням».
№178 18.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
