Як ви думаєте, що об'єднує Френка Сінатру, інспектора ДАІ, помаранчеву революцію та свиню? Насправді, всіх їх у різний час вирішено було увічнити в камені. У випадку зі свинею й зовсім парадокс вийшов — пам'ятники цій тварині з'явилися практично одночасно в двох українських містах. У центрі Полтави, біля корпусу аграрної академії, відтепер двоє дітей поганяють величезну свиню лозиною. Внизу напис — «Вічній годувальниці українського народу». А в Ромнах Сумській області поява бронзової тварини навіть мала історичне обґрунтування. Під час міських археологічних розкопок учені передбачили, що саме свині врятували українців від голодної смерті при нашесті татаро- монгольської навали. А тому установку монумента курирував особисто начальник місцевого управління культури.
Чи варто говорити, що подібні ініціативи, як правило, викликають невдоволення городян. Так було з пам'ятником помаранчевій революції, який раптово з'явився на Контрактовій площі в Києві. Безпосередні учасники подій так і не зрозуміли, що малося на увазі під триногою, до якої підвішено дзвін, ланцюгами, що рвуться, і фонтаном. Можна пригадати й давніші події. А саме ту гамму почуттів, яку довелося відчути киянам з появою на головній площі країни — майдані Незалежності — й козака Мамая, й архангела Гавриїла, й Кия зі своїми братами та сестрою Либідь. Словом, в Україні окреслилася одна безрадісна тенденція: спочатку той чи інший пам'ятник з'являється, а потім його вже починають активно обговорювати. Все нічого, якщо б мінімальна вартість об'єкта не дорівнювала 20—30 тисячам доларів. І гроші ці не «виймалися» б із кишені платника податків.
Як стверджує архітектор Лариса Скорик, надто рідко пам'ятники в Києві з'являються коштом приватних осіб. При тому, що, на її думку, відношення до увічнення в нас склалося надто побутове. «Я не маю нічого проти літературних героїв чи невеликих монументальних творів, — говорить Л. Скорик. — Але головні площі й парки — це місця, які привертають до себе безліч людей. А те, що, наприклад, ми бачимо на Майдані, інакше, як «монументальний кітч» назвати не можна. Там немає композиції, а є лише дефіцит культури», — вважає архітектор. Причина ж ситуації, що склалася, одна, і вона очевидна. Як вважає Л. Скорик, громадськість в особі професіоналів не має доступу до обговорення підготовлюваних пам'ятників, а звідси — рішення, кого увічнювати і де, приймається однією людиною — начальником головного управління культурної спадщини КДМА Русланом Кухаренком.
Тільки за минулий рік у Києві з'явилося близько сотні нових пам'ятників. Але, ймовірно, в підготовлюваний держреєстр вони не ввійдуть — багато з них експерти вважають звичайною самодіяльністю. Адже якщо раніше, щоб поставити ту чи іншу скульптуру, необхідно було отримати добрий десяток дозволів і «одобрямс» художників, то сьогодні все максимально спрощено. Рішення приймають місцеві органи влади. До того ж конкурси, як розказує заступник голови спілки художників Юрій Багаліка, оголошують і закривають так стрімко, що мало хто спроможний підготувати дійсно якісний проект. Та й подивитися представлені роботи проблематично. За словами Ю. Багаліка, оцінити, наприклад, варіанти пам'ятника загиблим миротворцям, можна було від сили два дні. В середу ввечері вони з'явилися в приміщенні Мінкульту, а в понеділок вранці їх уже не було. «Недивно, — говорить Ю. Багаліка, — що така схема роботи не сприяє якості». Свого часу спілка художників пропонувала співпрацю містобудівній раді, але остання сприйняла цю ідею без захоплення.
Нині ж маємо повну «монументальну» демократію. По суті, будь-який киянин може прийти та сказати: хочу поставити пам'ятник, наприклад, своїй кішці. І, швидше всього, Київрада на це погодиться. До речі, в столиці вже було два подібних інциденти. Біля взуттєвого магазину на вулиці Артема сьогодні «прив'язаний» бронзовий пес, який терпляче чекає біля входу господиню. А біля «Золотих воріт» сидить кішка. Директор одного з сусідніх ресторанів втратила свого улюбленицю під час пожежі. І в пам'ять про неї вирішила замовити статую, яку встановили навпроти ресторану.
Як вважає Руслан Кухаренко, подібні міські скульптури (експерти, щоправда, називають їх парковими, а значить — частиною зелених зон і приватних володінь. — Авт. ), не просто потрібні, а дуже потрібні. Вони, на його думку, додають до заполітизованого й урбаністичного суспільства елементи жарту та самоіронії. «Візьмімо, наприклад, Ганновер, — говорить Р. Кухаренко. — Там стоїть пам'ятник товстому й брудному чоловіку під парасолькою, а поруч із ним — такий же мокрий і товстий пес. Або пригадаймо Кельн із його Антошкою, до носа якого всі хочуть торкнутися — вважається, що тоді здійсниться будь-яке бажання». За словами начальника Головного управління культурної спадщини, саме за образом і подобою західних міст створюються сьогодні міські скульптури в Києві. Той же Паніковський на Прорізній чи Проня Прокопівна на Андріївському узвозі — все це зроблено на гроші приватних підприємців і банків. «На міські скульптури не витрачено жодної бюджетної гривні», — стверджує Р. Кухаренко.
Так чи інакше, але оригінальні монументальні шедеври в регіонах будуються, як правило, за гроші зі скарбниці. Скажімо, на придбання та встановлення в Чернівцях скульптурної композиції «Серце любові» з цільового фонду соціально-економічного розвитку міста було виділено 50 тисяч гривень. Уже згадана свиня в Полтаві також не обійшлася без бюджетної підтримки. Тим часом, як стверджує заступник голови Українського товариства охорони пам'яток історії та культури Микола Пархоменко, нинішній стан, так би мовити, традиційних пам'яток в Україні гірший, аніж у післявоєнні роки. Про їхній ремонт і реставрацію при формуванні місцевих бюджетів чомусь забувають. Ось і виходить, що тисячі історичних об'єктів (в основному вони пов'язані з Великою Вітчизняною війною) сьогодні зрівнялися з землею. За словами М. Пархоменка, вандалізм поступово сходить на щент. Але не тому, що наші співвітчизники раптом стали свідомими й більше не бажають заробляти на пам'яті. Просто красти вже нічого. В деяких регіонах доходило до того, що брали не лише дорогі кольорові метали — демонтували навіть камені й чавун. Не говорячи вже про те, що деякі пам'ятники спочатку будувалися з недовговічних матеріалів і сьогодні потребують термінової реставрації. Але на це немає грошей. Із цієї ж причини було відхилено ідею створення музею радянської скульптури. Адже, не секрет, у запалі знищити все, що нагадує про епоху тоталітаризму, в Україні демонтували цінні пам'ятки рук відомих скульпторів. Але нині, схоже, популярніші інші ініціативи. Наприклад, у Херсоні вже подумують встановити пам'ятник кавуну, а в Маріуполі — черешні.
