Сиджу, п’ю чай, читаю газету «День». Що там пишуть? Ага, «Енергоатом»: «... електроенергія лише на 6% оплачується живими грошима, решта — бартером, векселями і взаємозаліками... займаються цим в основному комерційні структури... продають отриману по бартеру продукцію... За посередництво своє вони отримують від станції знижки або дисконт у розмірі від 20% до 50% вартості електроенергії...»
Нічогісінько зрозуміти не можу, слова такі мудровані — «дисконт», «вексель». З такими справами без півлітри не обійтися. Зганяв я за цієї самою півлітрою, наодинці розпивати не годиться, покликав сусіда.
Він хлопець товариський, прийшов відразу. Випили ми з ним по першій, морквиною заїли, розбалакалися. Я сам з того часу, як завод мій рідний закрився, комерційна структура — в базарних рядах залізяччям торгую. Ось і розказую, значить, я сусідові про свою комерцію.
— Підходить, — кажу, — до мені навесні мужик. Лопата йому потрібна, моркву саджати. Є у мене лопата, хороша, 10 гривень лишень.
— Так, — мужик відповідає, — хороша. Ось тільки десяти гривень у мене зараз немає, усього тільки п’ять залишилося. Дайте краще лопату в кредит, а з урожаю я з вами морквою розрахуюся. Принесу на весь червонець.
Морква, думаю, річ добра. — А почім, — питаю, — твої коренеплоди будуть?
— Моя продукція вам обійдеться за відпускною ціною, природно.
— Ну, так продав би ти цю саму моркву та й мені б грошима віддав.
— Не можу, — мужик відповідає, — ніхто у мене її не візьме. Неконкурентоспроможна вона. Дуже ціна висока.
— А чого ж так дорого торгуєш? — Дивуюся.
— Так лопата ж ваша в чималій ціні, від цього накладні витрати великі, внаслідок цього й собівартість виходить значна. У мене все прокалькульовано.
Ну раз прокалькульовано, значить, прокалькульовано. Ударили ми по руках. Віддав я лопату.
Тут сусід мій удруге розлив. Випили ми, морквиною загризли. Продовжую далі.
До осені справа дійшла. Приніс той мужик моркву. Все як слід, як домовлялися. — Я, — мужик говорить, — наступного року до вас за граблями прийду. — На тому й пішов.
Дивлюся на своє бартерне надбання та й думаю: що мені з ним робити. З’їсти — стільки не з’їм. Продати — не продам. Тут згадав я про Матвійовича, ну того, лисого в тужурці, він всіляким сільгосптоваром на базарі торгує.
Закрив я свою торгівлю, заніс йому коренеплоди. — Ось, кажу, — овочі в мене, на десять гривень. Продай їх.
— Продати я продам, — він мені відповідає, — та на червонець твої овочі не потягнуть, так, гривень на вісім. Мій трояк, твоя п’ятірка. Інакше не резон мені з твоїм добром махатися. Гаразд?
— Гаразд, — погоджуюся, — давай п’ятірку.
— Ні, — говорить Матвійович, — як продам, тоді й розплачуся. Інакше не резон.
Ну, не резон, значить, не резон. Ударили ми по руках. Залишив я своє добро бартерне, сам пiшов назад на своє місце. А ось учора отримав я від Матвійовича чотири п’ятдесят і залишки товару, як неліквіди. За ті гривнi я газету купив і пляшку. Знов-таки й закуска є.
Сусід мій, розумний хлопець, вже налив. Випили ми, загризли морквиною.
— Чуєш, не доганяю я твого бізнесу, — каже сусід, прив’ялий неліквід старанно пережовуючи. А він людина вчена, кандидат наук. Мені не пара, високо стоїть — на ринку кіоск тримає, сигарети продає оптом.
— Продав би ти краще відразу свою лопату за п’ятірку. І тобі живі грошенята, сиріч обігові кошти, і тому городникові дешевше б обійшлася морква, зміг би її й сам продати. І я б тоді на базар сходив, купив би у нього, раз недорого. А так, лоханувся ти, братане, влетів. Обдурив тебе мужик, по повнiй програмi обдурив. Проколовся ти, наробив справ, набив понтів, набартерив, надисконтував, а пуття — одні збитки. Дурень ти.
Ну дурень, значить, дурень. Ударив мене сусід у пику, спати пішов, захмелів, бачся. А я вдома залишився. Думаю. Це хто ж кого обдурив? Ту лопату мені не те що за червонець, а й за п’ятірку довіку не збагрити. Їй красна ціна, та ще й у базарний день, від сили троячка буде. А так, виходить, і я заробив, і мужик заробив, і Матвійович нажився. Так в чому ж тут прокол?
Сиджу, п’ю чай, читаю газету «День».
Де про комерцію «Енергоатома» написано.
