Мало хто знає, що предметом окремої гордості українців можуть бути... граніти. Каменем із вітчизняних родовищ викладені й облицьовані також будівлі Красної площі та мавзолей у Москві, і пам’ятник Тарасу Шевченку у Вашингтоні, не кажучи вже про численні будівлі та станції метрополітену як в Україні, так і за кордоном. На землях Кам’яного Броду (що в Коростишівському районі на Житомирщині) родовища унікальних гранітів (габро, лабрадоритів) було відкрито в середині ХІХ століття. 1849 року тут почала працювати фабрика, на якій виготовляли шпильки, застібки, письмове приладдя, каміни, столи, пам’ятники, плити для оздоблення великих споруд. Продукція цієї фабрики використовувалася для оздоблення стін і спорудження монолітних колон для храму Христа Спасителя в Москві, для Преображенського кафедрального собору в Житомирі (1852), Собору святого Володимира у Києві (1883). З лабрадоритів Кам’яного Броду вироблено десять колон для палацу Сан-Донато в Італії. 1956 року тут викололи моноліт для постаменту пам’ятника Володимиру Маяковському в Москві.
Нині ж 18—20-річні хлопці, що зайняті на каменевидобувних кар’єрах чи каменеобробних підприємствах у селі Кам’яний Брід, просто працюють. Із ранку до вечора в будь-яку погоду, окрім вихідних днів, не думаючи про високі покликання, можливості своєї молодості, про те, що допомагають варварам плюндрувати рідну землю і наживатися на своїй же праці.
Добування та обробка граніту — головне джерело прибутку жителів Кам’яного Броду. У 50—70-х роках минулого століття колгоспний кар’єр активно розвивався, за його рахунок господарство, а відповідно й робітники отримували суттєвий дохід. А от сучасні володарі — зазвичай не місцеві і жадібні до власного збагачення люди. У селі та навколо нього нині функціонують дев’ять кар’єрів і 16 цехів із обробки каменю — виготовлення пам’ятників різних розмірів, якості та майстерності виконання, а також інших кам’яних виробів: від хрестів, підставок, ваз до дрібних деталей. Місцеві майстри наймаються на роботу до таких собі сучасних панів (про існування в них переваг перед панством XVIII—XIX століття ще варто посперечатися). Робота ж тут у більшості випадків сезонна (в теплу пору підприємства отримують більше замовлень із різних міст України), а її оплата залежить від встановлених кожним окремим підприємцем розцінок. Можна сказати, певною мірою питання зайнятості в селі вирішене.
Проте залишається нагальною болюча проблема — екологічний стан спустошеної землі, з якої, мов нутрощі, варварським вибухом вирвали камінь та залишили рану незакритою. Вінницький геолог Іван Українець, який досліджував кам’яні поклади Житомирщини, каже, що неодноразово переконувався: найбільша небезпека — прагнення до швидкого збагачення. «Побачивши наші кар’єри, які більше нагадували сліди важких бомбардувань, мій колега з Італії був досить здивований і почав креслити схему правильної розробки кар’єру облицювального каменю. Щоб допомогти йому, ми відкрили наш старий підручник з гірничої справи. Побачивши там таку ж саму схему, він здивувався ще більше: «То чому ж ви так не робите?»... Але проектування кар’єру в нашій державі — справа досить тривала і забюрократизована. Тоді як, наприклад, у Фінляндії всі справи щодо цього можна вирішити протягом року, у нас це займає не менше п’яти», — зауважує Іван Українець. Звідси й таке мотивування дій підприємців: мовляв, я стільки вклав у цей кар’єр сил, часу, грошей, що тепер можу робити що завгодно. От лишень забули взяти до уваги, що розплачуватися за заподіяне доведеться не роками та, певно, й не десятиліттями.
Наслідки хаотичного господарювання давно відчутні: брудниться річка, криниці, повітря, земля стає непридатною для використання, навколо кар’єрів височіють гори кам’яних відходів, розбиваються дороги... А у місцевих мешканців лікарі знаходять характерні хвороби, стоматологи вже й не дивуються, чому навіть у молодих людей стесуються зуби (питна вода надміру тверда, в ній осідають непомітні для неозброєного ока піщинки). «Враховуючи, скільки приватних підприємств навколо та які вони мають із цієї землі прибутки, наша територія мала б бути золотою, — каже директор місцевої школи Олена Яковенко. — А вона — звичайне глухе село, де немає природного газу, інших вигод, а дороги всі у вибоїнах...».
Як вплинути на недбалих господарів? Іван Українець пояснює: «Видобувну діяльність на території конкретного села контролює сільська рада. Влада має ставити умови, даючи дозвіл на користування і вичерпування ресурсів землі, вимагати належну плату». Влада ж місцева, як і загальнодержавна, має властивість швидко змінюватися. Тим часом підприємства роблять свою справу. Голова Кам’янобрідської сільської ради Тетяна Яворенко розповідає: «Кар’єри, що діють на території села, укладають із нами договори та сплачують кошти за користування землею. Частина цих коштів спрямовується на облаштування села, частина — йде до бюджету району й області. Спонсорські кошти, як ми їх називаємо, використовувалися на побудову церкви, відновлення роботи дитячого садка, який не працював від кінця 90-х, на технічне оснащення амбулаторію». Ремонт доріг, як повідомила сільський голова, до обов’язків власників приватних підприємств не входить, цим займається сільська рада, бюджет якої не встигає латати дірки. Незабаром у Кам’яному Броді проводитимуть природний газ. Влада сподівається на сприяння можновладців.
«Якось у розмові з науковцями, які обговорювали тему перспектив організації в Україні видобутку золота, я заявив, що знаю чимало родовищ в Україні з промисловим, тобто економічно вигідним для видобування, вмістом золота, — каже Іван Українець. — Спочатку це було сприйнято як жарт. Але після нехитрих розрахунків фахівці задумалися і навіть були дещо здивовані. Я пропонував надзвичайно прості речі. Для початку ми взяли ринкову вартість одного кубічного метра облицювального каменю з відомих родовищ Житомирської та деяких інших областей і підрахували, скільки золота можна купити на ці гроші в найближчому банку або ж на Лондонській біржі. Виявилося, що це 10-20 грамів чистого банківського золота, тоді як середній вміст природного золота в рудах українських родовищ, що часто залягають на глибинах в сотні метрів, — шість-вісім грамів на тонну. Тобто кожен блок облицювального каменю розміром 2х2х1,5 метра — це золотий самородок вагою 50—100 грамів. І лежить цей камінь майже на поверхні, і запаси його практично не обмежені, і ні складних технологій для видобування, ні жодної переробки він не потребує».
До складних підрахунків не вдаються ані кам’янобрідці, ані жителі інших подібних сіл, яких на Житомирщині й ще в деяких областях України вистачає. Можливо, тому, що не дозволяють собі зайвий раз підняти голови до неба — треба заробляти на прожиття. Люди, в очі яким пустили кам’яний пил, поки що живуть у замкненому колі. А могли б бути багатими на своїй землі.
