Європейська Хартія про регіональні мови в нашій країні останнім часом згадується дуже часто. І, на жаль, зовсім не згадується про те, що покликана вона, насамперед, захищати мови зникаючі. А в Україні це такі мови: румейська, ромська, кримчацька, гагаузька, караїмська... Як врятувати їх? Вашій увазі пропонується інтерв’ю зі спеціалістом у цій галузі — Девідом ХАРРІСОНОМ, доктором лінгвістики (PhD) Свартморського (Swarthmore) університету(США).
— Над якими основними проблемами як учений-лінгвіст ви сьогодні працюєте?
— Як теоретик мови, я, перш за все, вивчаю фонологію (звукові структури) й морфологію (форми слова). Я працюю над вивченням гармонізації звуків у словах різних мов. Віднайдені приклади створюють цікаві прецеденти для викликів класичній лінгвістичній теорії й для моделювання загальних пізнавальних функцій мови, таких як, наприклад, розпізнавання образу. Я вивчаю ці зразки як емпірично (в полях у Сибіру чи в Індії), так і з метою комп’ютерного моделювання.
Як лінгвіст, я приймаю положення, що мови існують винятково в межах культурної матриці, тобто для дослідження я маю знати культурний контекст. Саме мови формують структуру нашого знання. Моє етнографічне дослідження спирається на відомості про тубільців, фольклор, усний епос, умоглядні системи, наприклад (як у випадку з чулімською мовою) в межах контексту внутрішнього азіатського кочового життя.
Інколи я уявляю себе зоологом, який відкриває нові види. Це — дивовижне відчуття.
Як учений, я не можу залишатися байдужим, спостерігаючи, як десятки мов зникають щороку. Дві мови, які я, наразі, вивчаю — тофа (Tofa) та ос (Os) — мають усього лише 40 носіїв. Приблизно половина мов світу може зникнути в цьому столітті. Утрата буде катастрофічною.
— Невже наслідки й справді настільки песимістичні? Чи можна щось зробити для порятунку напіввідмерлих мов?
— Це питання нещодавно лінгвісти з усього світу обговорювали в Сієтлі на щорічній мовознавчій конференції. Відповісти дуже складно.
З упевненістю можна констатувати, що принаймні половина з понад 6800 живих мов зникне до 2050 року. Останній приклад — мова чулімів, яку я віднайшов у напіввідмерлому стані. Сьогодні цією мовою послуговуються близько 40 осіб у Центральному Сибіру, всім носіям уже за 50 років. До категорії особливостей цієї мови можна зарахувати граматичні норми: наприклад побудова речення, яке містить заперечення, або форма питального речення. Розумієте, кожна мова має власну екосистему, й ми не маємо права руйнувати ці ареали.
Носії, наприклад, віднайденої чулімської мови практикують полювання, збиральництво, рибальство — усе те, що було властиве нашим прапращурам тисячі років тому. Вони мають свої легенди, фольклор, блискуче знаються на лікарських рослинах (не прочитавши жодних книжок про лікарські рослини!). Вони живуть по шестеро в ізольованих хатах, часто змішуються з російським населенням. Тільки 35 чоловік ще розмовляють досконало. Для відтворення граматики мови я знайшов одного носія в цьому племені, який винайшов, уявіть, власну кустарну систему письма. Я планую використати це з незначними модифікаціями, щоб опублікувати першу книгу із граматики цієї мови.
Але за кілька років мови вже не буде, вона зникне назавжди. Росія мала б робити все, щоб убезпечити ці мови від зникнення, але ж чи так воно насправді? Ми, лінгвісти, маємо записати ці мови, їхню граматику, щоб, можливо, колись відновити. Але ж самі лінгвісти не здатні керувати мовами й етносами. Потрібна потужна допомога з боку урядів.
Але факт залишається фактом: сьогодні велика частина живих мов поступово згасає. І це потрібно прийняти, адже процес є незворотним. Звісно, темпи процесу можуть бути різними, а інколи через особливості мовної політики ці процеси ще й прискорюються. Ви ж розумієте, що це не тільки втрата плюс-мінус мови, а загибель етносу. Це — дуже небезпечно з погляду культури, оскільки ми втрачаємо знання, пов’язані із традиціями, моделями світосприйняття в людській свідомості. Це погано й з наукового погляду, оскільки втрачаємо можливість розуміння того, як організовано процеси сприйняття світу через мову.
— Чому відбувається таке стрімке винищення мов і їхнiх носіїв сьогодні у світі?
— Серед причин зникнення мов можна назвати етнічні війни й акти геноциду, стихійні лиха, асиміляцію малих народів та їхній перехід на домінантні мови, зокрема англійську, французьку, китайську, російську у своєму ареалі. Держави-монстри не зацікавлені в розвитку мов меншин, мов унікальних, адже деякі з них існують упродовж тисячоліть у незмінній формі (тоді ще англійської та російської не було!). Але ж ми інколи забуваємо про природний плин речей і вмотивовуємо наше життя політичними документами, що зовсім не відображають природи явищ. За прогнозами нашого інституту, з 6800 поширених у світі мов до 2100 року залишиться близько 3000.
Зафіксовані випадки, коли щотижня на планеті «вмирає» одна з мов, і цю тенденцію вже прийнято вважати нормальною. Проблема полягає в тому, що зараз цей показник зростає в геометричній прогресії. Упродовж століття з обігу можуть зникнути близько 6200 мов, говорів і говірок.
— Для кого цей процес є загрозливим у першу чергу?
— Забуття загрожує, по- перше, мовам невеликих народів. За даними ЮНЕСКО, мова може існувати й передаватися з покоління в покоління тоді, коли число її носіїв не менше 100 тисяч осіб. Наразі, мовою тубільних мешканців Аляски іяк послуговується лише одна мешканка цього самого штату, говір удіхе в Сибіру використовують близько 100 осіб, а мовою арікапу спілкується лише шість бразильських індійців- одноплемінників. Бачите, яка сумна статистика.
Цікаво, що більше половини наявних мов припадає всього лише на вісім країн: Папуа Нову Гвінею, Індонезію, Нігерію, Індію, Мексику, Камерун, Австралію та Бразилію.
Але попри відмирання мов, паралельно йде й зворотний процес. Так, наприклад, було свого часу відновлено іврит, на якому говорять сьогодні понад п’ять мільйонів ізраїльтян. Більше 10000 мешканців Гавайських островів заговорили практично забутою ще десятиліття тому рідною мовою, мексиканці хочуть повернути втрачені мови племен майя, а новозеландці — маорі. Але співвідношення між померлими й відновленими мовами все одно катастрофічне.
— Але якщо темпи зникнення мов не зменшаться, то чи не прийде, зрештою, людство до універсальної мови?
— Універсальна мова може бути реальністю лише як нав’язаний вибір, оскільки зручно спілкуватися, наприклад, англійською в науковому світі або у світі бізнесу (й ви помітили, що в нашій історії весь час були спроби нав’язати таку мову суспільству (латина, французька, тепер — англійська). Але лінгвістичні відмінності ніколи не можна анулювати. Навпаки, в розмовних мовах постійно з’являються нові відмінності, так само як сьогодні розмовна англійська, наприклад, в Аппалачах відрізняється від стандартної англійської. Це — живий внутрішньомовний процес. Конвергенція та дивергенція є природними явищами. Інша річ, що екстралінгвістичне (позамовне) втручання в ці процеси призводить до катастрофи.
Уявіть тільки, у ХХI столітті на планеті відійде в небуття близько половини мов, що існують сьогодні у світі. Такі дані дослідження ми опублікували в останньому номері американського лінгвістичного журналу.
Глобалізація світу й особливо мови пов’язана з дуже серйозними проблемами. Глобальна мова — глобальна проблема. Я хочу привернути увагу саме до небезпек, які приховує в собі цей процес. У всьому світі, наразі, обговорюються проекти, згідно з якими в середніх школах викладатиметься одна іноземна мова — англійська. Кілька років тому в багатьох країнах відмінили квоту на іноземну мову, тож батьки й діти почали самі вибирати мову, й вивчення англійської збільшилося на 60 — 80%. Це — серйозна проблема. Уявляєте, що вийде, якщо ми всі дивитимемося на світ очима англомовних народів?
Глобалізація мови небезпечна й для англомовних народів. У мене складається враження, що й культуру, закладену в англійській мові, й навіть національну ідентичність англомовних народів виставлено на показ, вони є надбанням усього світу.
Подивіться, скільки сил і грошей витрачають і Америка, й Великобританія на створення центрів із вивчення англійської мови у світі. Але ж сьогодні, я певен, потрібно ще більше грошей витрачати на збереження мов невеликих етносів, напіввідмерлих мов, зокрема тофа, арікапу тощо. Вважаю, подібні проекти доречні також в українській мовній політиці. Можна було б звернути увагу на збільшення центрів україністики за кордоном, а це — головний засіб просування власної культурної політики у світі. В англійців є Британська Рада, у німців — Ґете-інститут, в американців теж є ціла мережа центрів. Як лінгвісту мені здається, що в Україні багато розмов довкола мови, але мало конструктивних рішень на рівні уряду та Президента.
— Пане Девіде, що б ви могли сказати про ситуацію з українською мовою? Наразі, в Україні йдуть запеклі дискусії щодо надання російській мові статусу регіональної відповідно до Хартії про регіональні мови.
— Знаєте, це вже абсолютно не лінгвістичні питання, i я категорично проти таких втручань у мову, знаючи, зокрема, й історію української мови. Тут ми маємо справу з таким явищем, як лінгвоцид, тобто це свідоме, цілеспрямоване нищення мови як головної ознаки етносу, нації. Лінгвоцид — передумова масової денаціоналізації та манкуртизації, інакше просто неможлива втрата історичної пам’яті, етнічного імунітету, а без цього не може відбутись асиміляції — поглинання одного народу іншим. Ось чому поневолювачі ніколи не забували про потребу нищення мови поневолених народів.
Пригадуєте, в окупованій іспанськими фашистами Каталонії один із перших заходів режиму Франко стосувався каталонської мови. Було заборонено викладати цю мову в школах й університетах, видавати газети, журнали й книги, проводити Службу Божу, листуватись, розмовляти в робочий час.
Ніколи й ні за жодних обставин не потрібно вплутувати в мову політику. Російській мові на території України нічого не загрожує й це не мова національної меншини (ви маєте дуже чітко прочитати безпосередньо цю Хартію).
