Класик індійської музики Пандіт Харі Прасад Чаурасія нещодавно вдруге дав концерт у Києві. Репортаж про цю, без перебільшення, подію, а також інформацію про самого маестро ви могли прочитати на шпальтах «Дня».
Цього тижня в одній із публікацій мені вже доводилося цитувати Іллю Кормільцева, кращі витяги з інтерв’ю і текстів якого опублікував сайт «Проза». Мушу знову звернутися до слів цього поета й перекладача, тепер — щодо музики. Дуже вже він має рацію, коли каже: «Пересічна людина боїться музики. Музика — руйнівник її буденного світовідчуття. Вона безтілесна, проте, здатна впливати... Це таємниця, яка руйнує лінійний світ причинно-наслідкових зв’язків. Спробуйте поставити звичайній людині серйозну музику і змусьте її чути (а не слухати), себто щоб вона звучала не просто як фон. Ви побачите, як їй буде незатишно. Саме тому вона потребує такої кількості нібито «стертої» музики, яка створювала б враження, що музика є, але водночас убивала б її суть. Величезною кількістю такої музики, що звучить навколо, сучасна людина відгороджується від таємниці музики справжньої. Тобто музика звучить, аби її не чути».
Такого штибу «незатишну» музику можна відшукати в кожній із культур, а Пандіт Харі Прасад Чаурасія — один із творців такої музики в рамках індійської культури. Концерту майстра бамбукової флейти (бансурі) традиційно передувало спілкування з журналістами, яке не хочеться називати сухим словом «прес-конференція», адже це було саме спілкування. На кожне, навіть звичайнісіньке питання, у Чаурасії знаходилася дивовижно ємна відповідь. Музикант говорить — а його мова вибудовується у притчі. Тому зайвим було б наводити питання, краще дослухаймося до смислу відповідей майстра.
ПРО МУЗИКУ...
«Спочатку я вчив вокал, і зараз, коли я граю на флейті, через неї я співаю. Вивчати вокал необхідно, щоб оволодіти будь-яким інструментом. Я обрав флейту, бо це найпростіший інструмент: на нього не треба натягувати шкіру, на ньому немає струн, його не треба настроювати. Найпростіший інструмент, який створив сам бог Крішна. В Індії бамбукову флейту ми називаємо бансурі. Коли я граю на флейті, я завжди радію, що обрав саме цей інструмент, і справа не лише у музиці. Гра на флейті — це й дихальні вправи, йога, тому я завжди добре почуваюся, ніколи не приймаю ліків. Я здоровий.
Упродовж свого життя я грав тільки на одному музичному інструменті — на флейті. І досі вчуся. Цього більш ніж достатньо для цього життя. Грати на флейті та грати музику — це дві дуже різні речі. Навчанню музики можна присвятити багато життів.
Я насолоджуюся, коли слухаю музику, я насолоджуюся, коли граю музику. Я граю для різної аудиторії. Подеколи це п’ятдесят осіб, подеколи — п’ятдесят тисяч. Наступне своє життя я хотів би прожити так само.
Я ніколи не знаю наперед, що заграю. Це залежить від стану моєї свідомості. Звісно, я дотримуюся того, чого вчив мене мій гуру, але водночас, коли я граю, я відчуваю, що між мною та слухачами є ще хтось вище, хто слухає і також радіє. Моя гра — це моя молитва, яку я здійснюю через музику. Я не читаю музику, ноти — у моїй свідомості.
Джерела мого натхнення — це природа та мої слухачі. Люди, для яких я граю, необов’язково мають розуміти європейську або індійську музичні системи. Але вони повинні вміти слухати й насолоджуватися музикою.»
...І ПРО ШЛЯХ ДО НЕЇ
«Коли я був молодий, я бігав сюди-туди, щоб знайти якомога кращого вчителя, який навчив би мене грати на бамбуковій флейті. Це було доволі складно, й тоді я почав учити вокал. Через певний час я все-таки знайшов учителя. Мені шість місяців довелося переконувати його, що я дійсно хочу вчитися, адже він вважав, що у мене недостатньо довгі пальці, аби грати на флейті. А згодом я знайшов учительку, котра справді є маестро, сама грала не на флейті, а на струнному інструменті сурбахарі. Я ще раз підкреслюю, що я хотів навчитися грати музику на флейті, а не просто грати на флейті. Подорож до світу музики я почав 1954 року. Та справжнього вчителя я знайшов лише 1986-го. Коли я прийшов до цієї гуру і сказав їй, що хочу вивчати музику саме у неї, вона мені відповіла: ти ж уже граєш на флейті. Тоді я їй сказав: я хочу грати вашу музику на моїй флейті, якщо ви мені відмовите, я зовсім покину музику. Мені три роки довелося її переконувати... Якщо ти хочеш вивчати музику, ти мусиш повністю віддати себе вчителю.
В Індії, на відміну від інших систем навчання, є система гурукул — місця, де гуру живуть і працюють зі своїми учнями. У цій системі ти платиш не грішми, а серцем і працею. Ти маєш переконати вчителя, що ти справді хочеш учитися, і серйозний у своїх намірах. І коли вчитель у цьому переконується, тоді він тебе «всиновлює» і дбає про тебе більше, ніж про власних дітей. Після такого навчання ви не отримуєте жодного сертифікату, жодного паперу від учителя, ви отримуєте його благословення, і самі стаєте цим сертифікатом. Я також відкрив свій гурукул. Там живуть молоді люди, ми з ними вивчаємо музику, граємо, розмовляємо про музику та постійно знаходимося разом.
Термін навчання залежить від учня, від того, скільки часу потребує учень, аби оволодіти музикою. Це питання не часу. Людина може навчатися все життя, я також досі вчуся, і навіть інколи звертаюся до вчителя. Українська музика — та, яку мені доводилося чути — дуже мелодійна, дуже гарна, я сам намагався щось подібне награти, але, звісно, я би залюбки повчився у місцевих музикантів.
Культурна діяльність потребує пропаганди, це дає можливість людям розширити свої межі. Але грошей для своєї пропаганди музика й культура не потребують.»
