Мова — найцінніший скарб народу. Ця мудрість передавалася з покоління в покоління, але до нас вона прийшла відгоміном. Протягом 350 років Україну роздирали на шматки. Значна частина України була під владою Російської імперії, яка душила прояви всього українського в зародку. Заборонялися українські вистави, газети, книги українською мовою. Все це залишилось в нашій пам’яті, підсвідомості. Зараз у багатьох містах люди соромляться, бояться розмовляти рідною мовою. Дехто взагалі її не розуміє, тому що в часи СРСР у школах і вишах викладалася російська. А використання української трактувалося як націоналізм.
Сьогодні в російськомовних містах нечасто можна почути українську мову. Я живу в Запоріжжі і розмовляю українською. Часто потрапляю в кумедні ситуації. Наприклад, коли я замовила в кафе полуницю в йогурті, офіціантка не зрозуміла, чого я від неї хочу. Вона пішла радитись з барменом. Я довго чекала свого замовлення. Потім мені принесли заварку зеленого чаю з ароматизатором йогурту. Я не почала їй пояснювати, що замовляла полуницю, бо настрій був зовсім зіпсований.
Часто у транспорті люди здивовано озираються на мене, коли чують українську мову. Але бувають неприємні випадки. Це була звичайна дорога додому. Ми з подругами сіли в тролейбус. Позаду сиділи чоловік iз жінкою. Вони голосно говорили про те, що нам треба приєднатись до Росії. «Россия — матушка. У Украины нет будущего. А кучка бандеровцев мешает нам жить». Мені наче ножем у серце. Я підійшла до цих людей і сказала: «Ви ж позбавляєте мене майбутнього...». Тут жінка страшенно почервоніла і почала репетувати на весь тролейбус. Хтось з натовпу з посмішкою на вустах запропонував їй випити валеріани.
Зазвичай ми з подругою після пар в університеті їдемо разом. Спілкуємось українською. У тролейбусі настає повна тиша. Я помічаю, що всі слухають нас. Одного разу до нас підійшла бабуся зі сльозами на очах і сказала: «Девушки, как вы красиво разговариваете. Можно я постою возле вас. Мне так приятно слышать украинский язык».
Ще один випадок, який трапився зі мною також у тролейбусі. Переді мною стояв молодий хлопець, і я запитала, чи не виходить він на наступній зупинці. Він нічого не відповів. Тільки озирнувся зляканим поглядом. А коли тролейбус зупинився, хлопець вийшов, подав мені руку і сказав, що ніколи в Запоріжжі не чув української, що дуже здивувався і зрадів. Я посміхнулася і відповіла: «Просто треба щиро любити Україну».
На завершення я скажу, що люди хочуть розмовляти українською. Їм потрібна підтримка держави. Та я вважаю, що кожен з нас може і повинен сам боротися за своє право розмовляти рідною мовою.
