«Фотографії — спалах вічності на зупинці життя, заклик пам’яті й відгук пам’яті. Увічнена історія і увінчаний епізод... Фотографії створювали відчуття присутності тих, кого немає поруч, хто відлетів із хатнього гнізда або ж відлетів з цієї землі. В дерев’яних оправах, змайстрованих сільськими столярами, вони створювали живий родинний відеоряд, як сказали б фахівці. Це був оберіг сільської світлиці, оприлюднені історії сім’ї і життя її членів... Престиж і візитівка цивілізації, символ причетності до громадських справ і свідчення певної громадської активності...». Це — рядки із передмови до книжки «Історія однієї фотографії: спроба самопрезентації», написані упорядницею Галиною ДАЦЮК, ведучої програми «Знакова постать» на «Радіо «Культура», викладача Київського національного університету ім. Т. Шевченка та голови жіночої громадської організації «Спадщина». Пані Галина давно є «архівістом» усної історії — ще з радянських часів, коли працювала завідувачкою відділу листів у газеті. Все, що не вдалося тоді надрукувати, виходило вже за часів незалежності або стало основою для видань «Ми в історії», «Усна жіноча історія. Повернення» і, врешті, «Історія однієї фотографії».
До останньої книжки увійшли 25 розповідей жінок зі всієї України. Історичне тло: колективізація, репресії, переселення, Голодомор, визвольні змагання, повоєнне підпілля. Як результат — понівечене, перекроєне життя. Але вони так не вважають. Знаєте, це як у Ліни Костенко: «Я вибрала долю собі сама...». Ті жіночі оповіді — дуже проникливі, щемливі, глибокі і відверті. Як сповіді. Як зріз нашої історії ХХ століття. Як приклади висоти людського духу і глибини серця. Публікуємо їх, на нашу думку, найбільш концентровані уривки, залишаючи «закадровий» голос Галини ДАЦЮК.
Галина ДАЦЮК: Приходиш до респондентки і просиш розказати про своє життя. З тим проханням відразу відкриваєш своє серце. А вона своє — відчуває, що її доля тебе справді цікавить. І ми творимо той світ, який жінка прожила, і тільки після 80-ти його оприлюднює. До речі, це навіть продовжує життя моїм героїням.
«В ОУН я вступила ще зі шкільної лавки 1939—1940 рр., згодом вчителювала в селі Соколівка Косівського району, — згадує пані Олександра СЛОБОДЯН-КОВАЛЮК із села Завалля Снятівського району Івано-Франківської області. — Там же В. Андрусяк Грегіт-Різун пов’язав мене із місцевим та повітовим проводом ОУН. Спочатку була зв’язковою, а потім повітовою провідницею жіночої сітки, надрайонною Українського Червоного Хреста. Арештована 23 квітня 1945 року в селі Шешори спеціальними військами МВС... Ще на подвір’ї тюрми в Косові спеціально порізала собі вени, але вмерти не дали. Сиділа в тюрмах Косова, Коломиї, вкінці в Станіславі (Івано-Франківську. — Ред.). Засуджена за статею 54-1 «а», 54-11 військовим трибуналом 23 січня 1946 року на 15 років каторги і п’ять років поразки в громадських правах. Покарання відбувала в Сибіру, в основному на Колимі. Працювала на збагачувальних фабриках, в шахтах, на промисловці металу, на лісоповалі... За одне я вдячна Богу — що нікого не видала. Це материні молитви, мої і подруг по камері мені в цьому допомогли».
Г.Д.: Ці матеріали можуть лягти в основу документальних і художніх фільмів. Вони не потребують жодного художнього вимислу.
На Шумщині на Тернопільщині (до речі, моя рідна сторона) є село Антонівці. «Ой, там далеко, на Волині, створилась армія УПА» — то, власне, про Антонівці. Через це звідти радянською владою було виселено 350 дворів, ліквідовано сільську раду, спалено цвинтар і церкву! 1989 року, коли я туди приїхала, стояло аж... дев’ять дворів! Місцеві мешканці розповідали, як вивозили їхніх односельчан у товарних вагонах у Запорізьку область, а звідтіля переселяли німців, що побутували на тих територіях двісті років. Уявіть, з роду в рід ті волиняни жили серед лісів, де були гриби, суниця, чорниця... І раптом їх відправили у голий степ! Виживали одиниці.
«...Одного разу забігла в село, а там облава. Куди йти? Як вийти? — говорить зв’язкова ОУН-УПА Настя ПЕТРЕНІЙ з села Ямниця Івано-Франківської області. — Забігла до одної хати, де мешкали дід із бабою, їхній син був в армії. Лягла на піч, натерла щоки, буцім хвора. А дід з бабою вдали, що я їхня невістка. Більшовики зайшли до хати. Один сказав: «Собірайся». А інший подивився, каже: «Брось». Баба каже, що я слаба. Я стогну, вдаю температуру. І вони пішли. А я за той час давай втікати. Сніг, поле, дорога. Пішла в друге село. Стала — куди йти? Зайшла до одної хати. А на ранок і тут облава! Забігла до хати, жінка дає мені чистити картоплю, ніби тут живу. Намастила мені руки сажею. Вони зайшли до хати — вийшли. І так я йшла із села в село, а за мною облава йшла... Тяжко було ховатися. Але я не могла сказати: досить чи не хочу. Я давала клятву і мала її дотримуватися».
Г.Д.: Мої героїні прожили надзвичайно складне і травматичне життя. Але що важливо — жодна не розчарувалася в ньому. У багатьох кохані чоловіки полягли у визвольних змаганнях, і вони так і не вийшли заміж — хто взагалі, а хто вдруге. І не почуваються самотніми. Можливо, тому, що трималися вкупі: жіночі громадські організації, шкільні факультативи, зустрічі з молоддю і суспільні справи... Ті жінки, як дзвоники — будять наше сумління. Свій ранок вони розпочинають з молитви — за рідних і близьких, своє село чи містечко, Батьківщину. Переймаються політичними перипетіями; непокояться, чи історія, до якої вони так чи інакше причетні, не буде сфальшована; розмірковують, а хто перебере естафету від них — на утвердження Української держави.
«З 1976 року я заміж більше не ходила. Оженилися сини, з’явилися внуки, велика радість. А найбільша радість — що не стало радянської влади. Коли згадую своє життя, то думаю, в якому мороці нас тримали. Думаю, як же влада знущалася з людей, нищила їх. Ми ж собі не належали, нами розпоряджалися. Звичайно, були люди, які вислужувалися, але скільки було справжніх, чесних. Такі радянській владі не були потрібні. Ми виростали перекотиполем, рабами, без роду-племені, — розмірковує пані Катерина КОЗАКОВА із села Гореничі Київської області. — У 2000 році створили ми осередок Міжнародної жіночої громади. В селі відновили церковний хор, клуб відновив роботу. Наша громада працює, розростається. Ми часто влаштовуємо вечори, зустрічі, поетичні читання. Вранці прокидаюся після тих вечорів, а на душі так гарно».
«Чому я вирішила писати? Тому що я багато пережила і бачила, і не маю права померти, якщо всього цього не розповіла людям, — продовжує пані Валентина ЧЕРНИХІВСЬКА з міста Кременець, що на Тернопільщині. — Це була така велика потреба сказати. Так з’явилася повість «На поклик волі». На поклик волі мої герої ідуть в повстанські загони, стають у лави борців за волю України. Вони гинуть у цій боротьбі. Але залишається Вітчизна. Залишається відчуття, що треба жити і продовжувати цю дорогу до волі».
Г.Д.: Зараз дуже важливо використати той ресурс неоціненної людської пам’яті. Бо одна справа робити висновки на основі документів про допити, коли вибивалися свідчення, а інша — коли людина сама все охоче розповіла.
Я працюю на кафедрі видавничої справи та редагування і завжди кажу, що редактор мусить мати абсолютний слух. Він має реагувати не лише на те, наскільки грамотно вжито слово, а й на виклики часу. На мій погляд, щоб не відбувалася якась моральна стагнація, треба оприлюднювати той живий досвід, що зв’язує покоління, повертає пам’ять та ідентичність і робить людей сильнішими. До речі, «День» зі своїми стратегічними рубриками «Україна Incognita», «Історія та «Я», «Малі-великі міста/села України» та «Сімейний альбом України» дуже багато робить для повернення українців до своєї ідентичності. На шпальтах вашого видання присутня Україна — от що важливо. Україна історична і сучасна. Тобто читаючи газету, читач живе своїм органічним життям.
Заохочую своїх студентів до пізнання власного родоводу. У кожній родині є цікаві історії. А навіть якщо людина до чогось особливого не спричинилася в суспільстві, все одно її досвід — унікальний. Бо немає гіршого чи кращого досвіду. Є — інший. От скільки ми знаємо поколінь свого генеалогічного дерева? Переважно три-чотири. А далі? Торік я поїхала у своє рідне село Кордишів, що на Тернопільщині, і «рилася» у церковних книгах. І тепер я знаю про свій рід впродовж останніх 190-та років, тобто аж до сьомого коліна. Це так захопливо!
Мої студенти писали творчі роботи на тему «Історія однієї фотографії». У 2007 році наш Центр «Спадщина» брав участь у Всеукраїнській студентській науковій конференції та проводив майстер-клас: «Візуалізація наукового досвіду в контексті Усної історії. Спроба самоідентифікації». До речі, обов’язково їм розповідаю про досвід Джеймса Мейса і його три томи свідчень свідків Голодомору «Oral History/Усна історія». Якось у рамках Журналістської весни в Інституті журналістики ми презентували галерею жіночих портретів, з якими мали змогу ознайомитися сотні осіб — майбутніх журналістів, викладачів, гостей. Крім того, створено Всеукраїнське наукове студентське товариство, яке має на меті займатися дослідженням Усної історії.
Мені здається, що, слухаючи, записуючи чи читаючи усну історію, чийсь світ «розвертаємо як сувій полотна». І це допомагає нам збагнути цінність життя.
