Поза всілякими сумнівами, газета «День» є дуже поважним і високоінформативним виданням. Приємно, що газета виконує функцію четвертої влади, надійного джерела правдивої інформації, надає трибуну громадянам з різнополярними поглядами. І це дуже корисно для розбудови справді демократичного суспільства.
Мене найбільше хвилюють гострі публікації, в яких аналізуються причини нашого «політичного рахіту», духовної деградації та економічної дистрофії. Пошта «Дня» переповнена щирими переживаннями читачів щодо інформаційно- мовної ситуації. Приємно, що за долю української мови вболівають не тільки «бандери», а й люди інших національностей.
Хочу поділитися своїми спостереженнями, думками і пропозиціями.
Коли справи приводять до стольного Києва, обов’язково завертаю до Канева, до «Гробу Господнього» (так називаю могилу Тараса Григоровича Шевченка). Поки розігрітий шаленою швидкістю табун у сто сорок «коників» відновлює сили під капотом мого авто, спілкуюся з Пророком, наснажуюсь могутньою благодатною енергією його душі.
Так і цього разу, постоявши біля могили нашого Вчителя, спустився на оглядовий майданчик і милуюся казковим, найкращим в Україні, краєвидом. Ця краса належить і не належить нам. Ми на власній, та все ж не на своїй землі, бо наразі виконали лише дещицю заповіту Кобзаря — поховали, але не підвелися, духовних кайданів не порвали. Та й сімейку, — що наче за грушу на Кайдашевій межі, чубиться то за церкву, то за владні портфелики, то за немічну булаву, — сім’єю вольною, новою важко назвати.
Мої невеселі думки перебив дитячий вигук: «Мама, пасматрі, как здесь красіва!» Обернувшись, бачу підлітка і його батьків. «Мабуть, туристи з Росії», — подумалось.
Щоб галаслива трійця не заважала, подався вглиб гаю слухати музику рідної природи, а відтак — на галявину, з якої видно славнозвісного красеня, який розлігся посеред України, вигріваючи свої боки під лагідним травневим сонцем.
За годину знову зустрічаю цих самих туристів. Познайомилися, трішки погомоніли. Виявилося, що чоловік родом із Канева, але живе і працює зараз у Тюмені. Правда, від глави сімейства повівало не туманом з пахощами тайги і не нафтою, а місцевим самогоном. Дружина сказала, що родом вона із Запоріжжя. Між собою вони розмовляли російською, але з явним наддніпрянським акцентом. На запитання, що їх сюди привело, пояснили, що «мєста здєся красівиє» і що тут, в охороні парку, працює їхній родич. Шевченка не згадали жодним словом, очевидно прийнявши Кобзаря за не найважливіший об’єкт «ахраняємой мєстності». Останнім штрихом пензля в описаній картині було запрошення до обіду опасистої адміністраторки ресторану «Тарасова гора»: «Захадітє, пожалуйста, борщика украінского покушать!»
Пригадався урок біології, де вчителька розповідала нам про явища мімікрії, метаморфози і мутації. Вони відбуваються тоді, коли якийсь вид фауни чи флори опиняється у несприятливих умовах. Внаслідок цього відбуваються зміни в організмі. Перші два процеси зворотні, а третій — ні. За Дарвіном, процес мутації веде до зникнення виду або перетворення на інший. Прикро, що ці процеси характерні і для роду людського. Тут не відбувається анатомо-фізіологічних змін, але спостерігається явна деформація ментальності, духу, характеру і психології людей.
Після варварського зруйнування Києва в 1169 році ростово-суздальською ордою під проводом Андрія Боголюбського, наша прадержава перестала існувати. Києворусичі (українці) протягом довгих галерних століть не мали змоги нормально відтворювати свою популяцію. Під жорстоким тиском чужого етносу відбувалися рецесивні процеси денаціоналізації, асиміляції та атрофії рідного духу, які поступово, з покоління в покоління, вражали все більше і більше нашої людності. Царизмом і більшовизмом проводилась політика москвинізації Русі-України, починаючи від обов’язкових молитов російською мовою і закінчуючи етноцидом, голодоморами, примусовими переселеннями. Ті, що вижили, повіривши казочкам «дєдушкі» Леніна про дармові обіди світлого майбутнього, змушені були бодай зовні перефарбуватися під колір революційних прапорів, та й на власну національність нанести деякий макіяж, аби бути більше схожими на ту народність, що «всєх румянєй і бєлєє».
Ось промовистий факт. У 1929 році під час перепису населення у реставрованій червоній імперії українців було на 3,5 млн. більше, ніж росіян, тобто 81,195 млн. Це без урахування українців Кубані, Західної України, Буковини та Закарпаття. А через 50 років під час чергового перепису росіян вже було 137,391 млн., а нас — 36,489 млн. Тобто українців стало приблизно удвічі менше, а росіян у стільки ж разів більше. («Население СССР», М., Политиздат, 1989 г.). Кремлівські «мічурінці» успішно проводили креативну мутацію поневолених народів. За період існування країни Рад навіки щезли 80 малочисельних народів. Така ж доля очікувала й українців.
Важлива роль у процесі мутації відводилася змішаним шлюбам, у яких діти та онуки виростали, переважно, з неукраїнською, а то й з антиукраїнською психологією. Мільйони українців- києворусичів покалічили собі долі, виховавши дітей і онуків в умовах силового поля чужого менталітету. До пастки потрапляли переважно здібні, талановиті й перспективні українці, яким предки не розтлумачили застереження Пророка: «Кохайтеся чорнобриві, та не з ...» Страшно подумати, що в цій юрбі колись був і я, відпрацьовуючи карму свого народу. Залишався б там і досі, якби не спрацював здоровий спротив неправді та злу, котрий підсвідомо відчував завжди, та цілющий вплив нової, раніше недоступної, інформації.
На жаль, і досі продовжується найнебезпечніше — мутація етнічного києворуського духу. Продовжується русифікація українців. Українська мова з кожним роком все менше і менше стає розмовною. Інформаційний простір майже на 80% русифікований. В умовах шаленого розвитку кібернетики та комунікацій це становище стає фатальним. Брак єдності й рідності робить наш народ політично недієздатним, з низьким коефіцієнтом корисної дії. Адже відомо, що нація без пасіонарного духу — напівтруп, який не в змозі бути архітектором власної долі. Це тотожно тому, коли важкохвору людину змусити встановити новий олімпійський рекорд. Продуктивною силою залишаються лише свідомі патріотично налаштовані громадяни, кількість яких недостатня.
Проблема повернення українського народу до своїх духовних джерел набуває Гамлетівської дилеми — бути чи не бути, жити чи померти. Якщо не покінчити з денаціоналізацією, котра знищує український етнос та плодить легіони моральних покручів і мутантів, то Русь-Україна ніколи не постане як нормальна держава, а буде вічним аутсайдером на всесвітніх змаганнях націй. Єдина альтернатива для мутації — реукраїнізація. Врятувати ситуацію може тільки негайна консолідація всіх прогресивних проукраїнських сил навколо нової національної ідеї, суть котрої в новому українському патріотизмі на багатоетнічній основі.
