Центр Києва завжди був ласим шматочком для охочих і жити у серці столиці, й будувати там офісні приміщення. Наразі об’єктом зазіхань став Літературно-меморіальний музей-квартира Павла Тичини, що знаходиться на вулиці Терещенківській, 5. Приблизно місяць тому він отримав від Фонду державного майна ордер про примусове виселення. Причина — музей не заплатив йому 16 тисяч гривень за оренду приміщення. Керівництво музею вважає, що хтось просто накинув оком на музейні кімнати, а борг називають штучно створеним, оскільки кошти на оренду в бюджеті Києва на 2009 рік були передбачені, та Київська міська державна адміністрація їх чомусь не виділила. Тому музей-квартира такого зразка, який був створений в Україні першим, опинився під загрозою існування. Минулого тижня з цього приводу відбувся суд, але остаточного вердикту він так і не виніс: взяв перерву на три тижні. Єдиний плюс, який отримав музей від цього конфлікту, — зросла кількість відвідувачів. Як зберегти Літературно-меморіальний музей-квартиру Павла Тичини від закриття, «День» поцікавився в його директора Тетяни СОСНОВСЬКОЇ.
— Тетяно Вікторівно, чому суд так і не виніс остаточного рішення і що це може означати для музею?
— Мене й наших адвокатів дуже насторожує, що суд взяв так багато часу для обдумування. Таку довгу перерву беруть у випадку тяжких злочинів, убивств, а тут — справа про примусове виселення музею, чого не можна допустити. Річ у тім, що у серпні минулого року Фонд державного майна розірвав з нашим музеєм договір про оренду через борги. Чому міська влада не знайшла таку невелику суму, щоб заплатити за оренду приміщення, не можу пояснити. Після розірвання договору, нас кілька разів попереджали про виселення. Я зверталася в міські органи управління культури про допомогу, та реакції від них не було. У березні регіональне відділення Фонду звернулося до суду з позовом про виселення музею, бо ми нібито знаходимося в приміщенні без всяких на це підстав. А тиждень тому Комітет з духовності та питань культури радив Фонду держмайна переглянути свою позицію і відкликати позивну заяву. Всі крапки над «і» мав розставити суд, який відбувся 25 червня. Однак він не виніс ніякого рішення, оскільки Фонд держмайна забрав свій позов, а керівники головного управління культури пообіцяли, що упродовж тижня-двох сплатять усі борги. Якщо вони виконають свою обіцянку, ми підпишемо новий договір оренди. Якби Фонд держмайна не відкликав свою позивну заяву, я не знаю, яке б рішення прийняв суд. Першопричиною наших проблем і цього штучно створеного боргу є те, що музей знаходиться у престижному житловому будинку прямо в центрі столиці. Ми займаємо дві квартири по 180 квадратних метрів. Наразі вони належать Міністерству культури та туризму, яке не проти, щоби ми як заклад перейшли в їхне підпорядкування. Це допоможе врятувати музей. Якщо ми лишимося в підпорядкуванні КМДА і наші квартири будуть передані місту, невідомо, яка подальша доля чекає на музей. Тому порятунком наразі є перехід як самостійного музею, що існує вже 30 років, до Міністерства культури.
— У наш час відкривається не так багато музеїв, наскільки важливо зберегти музей-квартиру Павла Тичини?
— Наш заклад був першим в Україні музеєм, створеним у меморіальній квартирі, а не в окремій садибі чи будинку. Ця ідея належала Павлу Загребельному, планувалося створити музей у тому будинку, де жив Тичина, щоб зберегти атмосферу помешкання літератора. Експозиційна площа музею — трохи більше ста квадратних метрів, де зберігається понад 26 тисяч експонатів, кожен із яких належав Тичині. Це його бібліотека, меблі, особисті речі, картини, які йому дарували самі художники, рукописи — все те, що було в квартирі на момент смерті поета і що ще передали до музею його друзі та родичі як приватні речі. Серед унікальних експонатів — малюнки письменника, його музичні інструменти, книжки з його підкресленнями та записами. Ці речі зберегла дружина після смерті митця. Наразі в Україні треба зберегти пам’ять про нього. Як музейний заклад ми можемо популяризувати творчу спадщину та життєвий шлях, в якому було багато білих плям за Радянського Союзу — шляхом роботи з відвідувачами, візитів до навчальних закладів, де ми читаємо лекції, завдяки опрацюванню нових матеріалів, що до нас надходять, та опублікуванню їх у пресі. Якщо ми перейдемо до міністерства, ми зможемо відкрити філії або музейні кімнати у тих містах України, які причетні до Тичини. Це Чернігів, село Піски, де він народився, Умань, де діє університет його імені, Черкащина, де він був депутатом. Для популяризації творчості необхідно видати збірку його поезій великим тиражем, бо цього давно вже не робили.
— Чи був таким популярним ваш музей до конфлікту з виселенням?
— Я проводила порівняльний аналіз за весь минулий рік і за чотири місяці кризового 2009 року, протягом яких ми прийняли таку кількість відвідувачів, як за 11 місяців торік. Число фінансових надходжень теж зросло: ми заробили за кілька місяців так само, як за весь минулий рік. Усі ці кошти йдуть на утримання музею Тичини. Немає міста в Україні, яке нині не обговорюю проблему музею. Мені дзвонили з Криму, Харкова, Луганська, Запоріжжя. Проблема об’єднала громадськість, яка розуміє — не можна допустити наруги над музеєм. Хотілося, щоб це саме зробили чиновники. Бо нині жоден із депутатів не подзвонив до музею і не запитав, яка допомога вам потрібна.
— Як має реагувати держава на ситуацію з виселенням музею?
— Треба прийняти доповнення до закону України про музеї, яке б стосувалося недоторканності приміщень, у яких вони знаходяться. У випадку з нашим музеєм, треба позбутися боргів, перевести музей під порядкування Міністерства, бо все ж таки Павло Тичина стільки зробив для української та світової культури, що було б логічним, аби музей такої людини мав державний статус. Я не знаю, чи наважився б якийсь чиновник порушити питання про виселення державного музею з його приміщення, бо по відношенню до міських музеїв такий прецедент насмілилися створити. Те, що ми відстояли себе, це знак для інших, що треба боротися і не боятися.
