Гігантський склад із масою «мертвих» документів – приблизно така асоціація виникає у більшості українців при слові «архів». А якщо запитати їх, що роблять архівісти, то відповідь буде банальною: «перекладають папірці». Певною мірою так і є, але насправді, щоб відповісти на один запит, архівістам доводиться підняти десятки справ і шляхом дедуктивного методу Шерлока Холмса зіставити здогадки із архівними фактами, щоб підтвердити чи спростувати запитувану інформацію. Полегшити ситуацію могла б глобальна державна програма оцифрування документів. Утім, на сьогодні це не єдина проблема архівної сфери.
За часів незалежності України у нове, адаптоване для ведення архівної справи, приміщення пощастило переїхати лише Державному архіву в Тернопільській області. Будівлю зводили понад два десятиліття. Зараз більшість закладів «туляться» у приміщеннях колишніх партархівів, зведених ще у 1970-х роках. Але є й такі, які перебувають у стані підвищеної небезпеки, оскільки розміщуються у будівлях, яким далеко за 100 років. У підсумку виникає проблема збереження документів, адже приміщення не відповідають температурно-вологісному режиму, що призводить до руйнації історичних документів. Відтак, значна частина культурного надбання України перебуває у небезпеці, відзначає директор Державного архіву у Вінницькій області, професор Юрій ЛЕГУН. Напередодні Дня архівіста він розповів «Дню» про головні виклики, які стоять перед українськими архівами і вінницьким зокрема. Наступного року заклад відзначатиме 100-річчя від дня створення. Увесь цей час він містився у найстарішій будівлі Вінниці – колишньому єзуїтському монастирі, який споруджено ще у першій чверті ХVІІІ ст. Зараз архів через силу-силенну документів не просто не поміщається у монастирських стінах, а змушений час від часу боротися з грибком, який з’їдає стелажі із справами у напівпідвальних сховищах.
– Про архівні проблеми можна говорити багато і довго. Але є базові інфраструктурні речі, без вирішення яких решту питань залагодити просто неможливо. І проблема № 1 – це приміщення. Тому головна мета архівної реформи першочергово має зводитися до забезпечення архівів приміщеннями. У цьому я вчергове переконався, коли зовсім нещодавно, на День незалежності Польщі, у складі делегації відвідував Кельце – місто-побратим Вінниці. Під час візиту мали нагоду відвідати місцевий воєводський архів. Це, до речі, був перший архів Польщі, який свого часу попав під програму реконструкції старих приміщень. До того вони розташовувалися у старій синагозі, як наш архів у монастирі, і всі ті проблеми, які є зараз у нас, були і в них. Але Польща має інше ставлення до своєї історії і чудово розуміє її значення для побудови ідеологічної стратегії розвитку суспільства. Вони втрачали свою державу, вони її відвойовували, у них потужна еліта і відповідно вони знають, як будувати ідеологію на історії. І тому є відповідне ставлення політичних еліт, інтелігенції до своєї історії і спадщини, зокрема й архівної. У нас, на жаль, такого ставлення немає. Як наслідок архіви (та й багато інших сфер, напрямків і досліджень) залишаються у забутті. І це прямо пропорційно відображається на матеріально-технічному забезпеченні. Останнє придбання архіву в Кельце – сканер формату А0, це як пів кімнати, а ми не можемо знайти кошти на дерев’яні стелажі.
– Не було образливо, відчуття заздрості не охоплювало?
– Вперше я був в архіві Кельце у 2013 році. Вони тоді тільки переїхали у нове приміщення. І директорка мене водила і показувала величезні сховища з вентиляцією. Я слухав і хитав головою, погоджуючись, як все круто. А коли вона запитала: чи можна приїхати до пана і подивитися на архів у Вінниці? Впав у ступор, бо згадав наші дерев’яні стелажі і напівпідвальні приміщення, куди гостей краще не водити. Розуміючи мою розгубленість, директорка підбадьорила, що в них також було ганебне становище, але завдяки державній підтримці все змінилося. Маю надію, що і я дочекаюся на такі зміни в Україні. Але коли? Хоча треба сказати, що зараз наше київське керівництво докладає неабияких зусиль, щоб зрушити інфраструктурне питання з мертвої точки.
«У КОЖНОМУ АРХІВІ Є ПРОБЛЕМНІ ДІЛЯНКИ»
– Головний корпус архіву міститься в єзуїтському монастирі. У цьому приміщенні Державний архів Вінницької області вже 100 років. Вистачає місця?
– Взагалі архівна справа на Вінниччині зародилася ще в другій половині ХVІ століття, коли було створене Брацлавське воєводство й розпочали діяльність шляхетські суди: ґродський, земський та підкоморський. Перша конкретна вказівка на існування місця концентрації архівних документів сягає 1580 року, коли через необережність сталася пожежа Вінницького замку, у якій згоріла переважна частина королівських надавчих актів на маєтки місцевій шляхті, межових обводів та ін. документів, переданих тією ж шляхтою на зберігання в старостинську адміністрацію та приватним особам... А Подільський губернський історичний архів для зберігання дореволюційних архівних документів почав працювати навесні 1922 року і саме у монастирських стінах. Він був укомплектований з матеріалів Подільського та Кам’янець-Подільського архівних управлінь. Зокрема з Кам’янця до Вінниці було перевезено документи губернських установ, а також частини повітових. Саме з його заснування і бере початок історія сучасного Державного архіву Вінницької області. Тобто сто років архів знаходиться у монастирі. Звичайно, це історична аура, архітектура, висока стеля, і нам приємно тут працювати, але з погляду забезпечення архівного процесу будівля не зручна, не пристосована і найголовніше – затісна, у ній просто не вистачає місця. Навіть попри те, що у нас є корпус № 2 на вулиці Пирогова, простору для зберігання документів бракує.
Подібна ситуація практично в усіх архівних закладах. Багато з них будувалися у радянські часи, більшість залишилися працювати у приміщеннях колишніх партархівів. Такої ситуації, як у нас, не так багато. Відомий приклад Одеського архіву, який розташовується у напівзруйнованій синагозі. Найбільш яскравий і болючий приклад – це Центральний державний історичний архів у Львові. Перлина національної спадщині! Але попри це він розташований у будівлі монастиря, яка ще в гіршому стані, як наша.
– Як за таких обставин дбати про фонди?
– Чесно сказати, не вдається. І якщо бути об’єктивними, то належним чином ми не можемо забезпечити догляд за документами. Фактично ми всі є співучасниками руйнування цієї історичної пам’яті. У кожному архіві є більш чи менш проблемні ділянки, але вони є. Наприклад, у головному корпусі нашого архіву міститься сховище № 2. Це напівпідвальне приміщення, в якому підвищена вологість, а коли йдуть дощі, то під підлогою дзюрчить вода. Свого часу там був такий грибок, що «з’їв» дерев’яні стелажі, а кілька років тому була страшенна пліснява – грибок просто ріс на справах. І ми всім колективом брали перекис водню і протирали коробки та документи, таким чином його знищили, а потім придбали дві інфрачервоні лампи і знищуємо цю біоживність. Але це точкові моменти, робота в напівміри, смикання і рятування ситуації власними силами. А справжнє вирішення проблеми – нове спеціально побудоване приміщення, пристосоване для архіву, де є стелажне обладнання, система вентиляції, температурно-вологісний контроль, тоді подібних ситуацій просто не виникало би. Плюс потрібна достатня площа, бо наразі дуже багато справ знаходять в громадах області, в районних архівних відділах, в сільрадах, які варто було б забрати, бо вони також мають історичну цінність і мали б зберігатися у нас, щоб не з’являлися потім на аукціонах чи ще гірше – не спалювалися у грубках, але куди їх забрати? І сьогодні відсутність приміщення – це загальний ступор: ми не маємо місця, куди їх приймати, не мають місця архівні відділи РДА, не мають місця архіви при установах.
«ПРОЦЕС АДМІНРЕФОРМИ ЗАГОСТРИВ СИТУАЦІЮ»
– І на додачу адмінреформа, яка змусила трансформуватися і архівну мережу.
– Так, процес адмінреформи загострив ситуацію і оголив головну проблему – відсутність місць для зберігання документів. Крім того, через адмінреформу відбулася ліквідація багатьох структур. Коли це структури, які входять до списку № 1, то їхні архіви мають бути збережені. І сьогодні ця хвиля стає дедалі більшою. Остання екстрена ситуація – це Державна фіскальна служба, яку було ліквідовано без правонаступника. Постановою Кабміну закріпили досить сумнівне рішення про те, що всі її документи мають перейти до зберігання до архівної системи. В тому числі документи особового характеру: стаж роботи, зарплати тощо. За нашим законом ми такі документи не повинні приймати, адже це повноваження архівів органів місцевого самоврядування. Але як прописали, так і виконуємо.
– І що тепер?
– По-перше, збільшується навантаження, бо люди, які працювали у фіскальній службі, будуть оформлятися на пенсію і звертатися до нас по довідки про доходи, виписки. Це великий шматок роботи і не зовсім наша спеціалізація. По-друге, де зберігати ці документи? Оскільки це довідкова робота, то їх треба залишати у головному корпусі, бо тут працює інформаційний відділ. Тому зараз ми будемо шукати можливість, де їх розмістити, а потім шукати дошки, щоб збити стелажі і зробити ще одне мікросховище.
– Чи є якісь шляхи вирішення ситуації з розширенням площ для зберігання документів?
– Коли мене призначили директором архіву, а було це ще 2009 року, тодішній голова Вінницької ОДА Олександр Домбровський доручив мені пошук приміщення. У Вінниці, як і в інших містах, немає вільних будівель площею щонайменше 5 тисяч квадратних метрів, які були б пристосовані для архівів. А якщо й є, то коштують вони так, що придбати їх під державну установу можливості немає… Однак трапилася ситуація, коли до Вінниці приїздив Віктор Янукович як глава держави, і йому в дорученні до місцевих проблем Вінницька ОДА вписала пункт: розглянути можливість про передачу військових складів для потреб обласного архіву. Відповідно це набуло іншого статусу і мене викликали в Міноборони на зустріч з заступником міністра. Прочитавши доручення і, певно була вказівка зверху, він сказав присутньому генералу: «ну отдайте, пусть пользуются». Так архів отримав два склади площею 600 кв. м і 850 кв. м. Але процес оформлення землі, на якому вони побудовані, триває й досі. Зараз ми маємо підтримку на рівні Вінницької ОДА на виготовлення проєктно-кошторисної документації, вартістю 1,5 млн грн. Підготували прохання, щоб їх заклали у бюджет на наступний рік. Наше питання лобіює заступник голови Вінницької ОДА Сергій Здітовецький. Він після відвідин архіву в Кельце активно включився в роботу, бо побачив на власні очі, як має виглядати сучасний архів і настільки це важливо – мати під руками всі документи за першої необхідності.
«ТАКИЙ СТАН ЗАГРОЖУЄ ЗБЕРЕЖЕННЮ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ»
– Взагалі чим загрожує така ситуація з неадаптованими приміщеннями, ураженими грибком сховищами, відсутністю розуміння важливості документів?
– Це залежить від точки зору того, хто на цю проблему дивиться. Для когось архів – це макулатура, пропаде, згниє, а що толку від неї. Я, як фаховий історик, розумію, що такий стан загрожує збереженню національної пам’яті. Ми всі разом: і влада, і суспільство – недооцінюємо роль архівів. Водночас у кожного хоча б раз у житті виникає ситуація, коли до архіву треба звернутися по інформацію. Багато людей приходять з переконанням, що ми все маємо знати. Вони називають свою локальну проблему і переконані, що у нас є чарівна кнопочка, яку можна натиснути і отримати відповідь. І часом запити набувають абсурдного характеру, на кшталт: «я знаю, що моя бабуся була полькою, бо до неї ксьондз на вечерю постійно приходив, але жодних документів немає, допоможіть підтвердити її походження». Вони навіть не уявляють специфіку і масштаб пошукової роботи, як у півтора мільйонах справ знайти ту чи іншу інформацію. В ідеалі було б добре, якби кожна справа, яка у нас є, була відпрацьована, проіндексована, систематизована за ключовими словами, увівши які, можна було б отримати перелік справ, де вони згадуються. Але щоб мати такий результат, потрібна колективна робота, яка може розтягнутися на десятиліття.
У Польщі є хороший загальнодержавний портал «Шукай в архівах». Багато хто з наших також користується. На ресурсі можна за географічною назвою чи за прізвищем отримати перелік документів різних періодів. І система продовжує наповнюватися. В Україні, до речі, також є непогані розробки. Столична приватна компанія, яку очолюють колишні архівісти, створила електронну систему. Її вже придбали окремі архіви. Зрозуміло, що на це потрібні кошти, але було б добре, щоб це була загальна централізована мережа з обліку і пошуку. Ми могли б заповнювати цю базу, адже картотеки вже сформовані, просто потрібна площина, на яку можна було б їх завантажити і зробити її доступними для усіх.
– З якими підсумками зустрічаєте День архівіста цього року?
– Символічно, що наше професійне свято практично наприкінці року, коли заведено підбивати підсумки. Я ціную своїх колег, котрі попри ситуацію, розуміють важливість своєї роботи: якщо її не робити, то суспільство, особливо майбутнє, дуже постраждає. Задоволений тим, що крім, власне, архівної роботи, вдалося сформувати команду істориків, які займаються джерелознавством, досліджують і публікують документи, які просувають історичне минуле Вінниччини і популяризують історію рідного краю. Така діяльність викликає суспільний резонанс і привертає увагу вінничан до важливості архівних документів. Певною мірою саме такі моменти наповнюють професійне життя змістом.
