Вночі треба спати.
Так мені говорить мій недавній знайомий із Житомира, який не хоче торочити мені про свій клопіт до глупої ночі.
А клопоту в нього ціла папка на зав’язці.
Ніч, він каже, не для проблем.
Він бере папку і йде спати, а я беру келих «Чернігівського» і тішуся, що кав’ярня де він ділився зі мною своїми бідами, працює до ранку.
Чужі проблеми, виявляється, можуть живити безсоння не гірше за власні.
Особливо тоді, коли ночі по приїзді в Україну видаються такими ж довгими, як трансатлантичний переліт.
Такими ж мулькими.
Нічних кав’ярень тут багато, але мало які відкриті до самої зорі. Видно, що українцям на загал спиться добре.
І слава Богу.
Чисте сумління чи ні, їм ніколи тягти денні проблеми в ніч. Там лише сон.
Їм вистачає дня, щоб порахувати квартплату й комуналку і подумати, як розтягти другу частину зарплати на цілий місяць. Як не втратити роботу, яку не люблять, і як більше не носити хабарів тому, кого не люблять іще більше. Як вивчити дітей і не здуріти самим.
Це усе — вдень.
А вночі треба спати.
В тій папці, що її мій знайомий потяг додому проти ночі, його набуток останнього року — всякі креслення, малюнки, фотографії, технічне відображення прогресу дуже важливого для нього приватного будівництва.
Будівництва, що веде його сусідка...
Провулок Прорізний — у самому центрі Житомира. Замкнутий з усіх боків багатоповерхівками, він складається всього з кількох будинків, біля них — садок. Вони схожі ще на ті будинки, про які писав колись письменник Микола Купрін, що жив неподалік, — там єврейські жінки виливають помиї просто надвір.
Тільки тепер тут водопровід і лише відчуття старовинної житомирської захланності.
Будинок на Прорізному, 14, росте і вгору, і вшир. Мій знайомий уже не може дістатися до своєї хати, яка з цим будинком сусідить, так, як колись. Там, де ставив машину, тепер паркан. І тому він знає про цю перепону, про це будівництво, напевне більше, ніж сама сусідка, що там живе.
Так само про хронічні болячки знають краще за своїх лікарів особливо докладні пацієнти.
Свого ворога треба знати.
У країні, де майнові стосунки дозволяють не тільки наміряти собі землі хоч на долоню більше від сусіда, але й узаконювати абсолютно незаконне будівництво за потрібних політичних вітрів, почуття майнової справедливості й недоторканості закінчується там, де ставлять новий будівельний паркан. Там, де чужий гаманець показує свою зверхність.
Кажуть, що цей сентимент був тут помітний і раніше.
Скажімо, за Коліївщини.
Тепер, щоправда, свій гнів можна вилити в письмову скаргу і відправити її замовним листом. Прокурору й народному депутатові.
Коли тепер цю країну критикують за вибіркове правосуддя, рідко згадують про вибірковість щодо захисту майнових прав. А вона тут дуже поширена. Дуже часто прокурорські повістки йдуть лише до тих нелегальних власників, до яких можна. А не до тих, до яких треба.
Мій знайомий каже, що до його сусідки вони чомусь не йдуть.
Згідно з документами, яка надала йому житомирська влада, більшість набудованого на Прорізному, 14, — незаконне. Має місце самозахоплення землі. Усі ці листи лежать у течці, що він відмовляється серед ночі студіювати, бо такої несправедливості багато, а здоров’я в нього лише одне.
Втім, іще один папір він показує перед тим, як іти спати. Розв’язує течку і дістає ще одне креслення.
Найцікавіше, каже, що частина хати зведена просто ось тут, над газогоном. Такого дозволу ніякий інспектор не дав би навіть за великого хабара. Дешевше було би газогін викопати і пустити навколо хати. А так, каже, газ тепер іде під хатою. Одного разу пуф — і хати нема.
Цікаво, чи сама господиня про це знає.
Він нарешті таки йде і запрошує мене зазирнути до нього подивитися на все це неподобство.
Та я йому кажу, що буде ніколи. Згадую, що мене кликали протестувати проти забудови Гостинного Двору в Києві.
Поїду туди.
А перед тим іще треба зловити трохи сну...
