У статті «Технологічний прорив і «червона картка» для України» («День», №60 цього року) Сергій Удовик висловив свою точку зору на розвиток Росії з приходом до влади Володимира Путіна. Мовляв, Росію незабаром чекає великий технологічний прорив у майбутнє, і вона практично втратила інтерес до України як до торговельного і політичного партнера. Дуже багато таких думок про велике майбутнє Росії і її перевагу над Україною можна зустріти в пресі і почути по телебаченню. Синдром другосортності так чи інакше вже багато сотень років намагаються прищепити українцям, і ця думка вже давно сидить в голові правлячого російського істеблішменту.
Але повернемося до Росії, поговоримо про те, звідки вона вийшла і куди вона йде. Висловлю точку зору людини, що мешкала понад сорок років у самому російському середовищі, поза Україною, і не зараженої синдромом національної меншовартості. Навпаки — відчуває велику гордість за належність до українського етносу. Давайте трішки пригадаємо минуле Російської держави. Я сподіваюся, кожен знає, що без минулого немає майбутнього. І майбутнє завжди спирається на минуле. Так от, у минулому Росії ми не знайдемо жодного періоду, коли б ця держава у своєму розвитку випереджала хоч би в одній галузі країни Європи. Росія завжди бігла «навздогін» за Європою, і чужі відкриття вона переймала під тиском обставин і з великим запізненням.
Тільки під кінець XV століття Москва почала застосовувати папір замість деревної кори і пергаменту. Звичайно, папір цей вона не виробляла ще сотні років, дивилася на нього, як на дивину, купуючи за великі, як на ті часи, гроші у німців.
Так само в Європи запозичено «снаряд вогнепальний». Але навіть це запозичення мало характер відсталого застосування. Його застосовували тільки для захисту міст. Застосовувати «вогнепальний снаряд» у польових умовах почали тільки в ХVI столітті.
М.М. Карамзін написав про це так: «У ХV столітті ми вже перестали вживати хартію, або пергамент, замінивши його набагато дешевшим ганчір’яним папером, який купують у німців, котрi доставляли нам і снаряд вогнепальний. Москва і Галич (суздальський. — В.Б. ) оборонялися гарматами, але в описі польових битв сказано тільки про стріли, мечі та списи, здається, що гармати і пищалі вживали тільки для захисту міст». Перші кам’яні та цегельні споруди Московського Кремля побудували італійські архітектори: Фйоравенті-Арістотель, Альйовіз, Марко Фрязіно, Петро Антоній та інші. Саме Фйоровенті- Арістотель «...дав міру цегли, вказав, як потрібно обпалювати його, як розчиняти вапно, знайшов кращу глину за Андроньєвим монастирем».
Цей наочний урок викладено тільки в 1480–1500 роках (коли в Європі вже в кожному невеличкому містечку були красиві кам’яні й цегельні храми і житла), і тільки під тиском дружини-іноземки Iвана III. Німецький «размысл» (інженер) у 1552 році, тільки під час взяття Казані, навчив «росіян», як виготовити пороховий підривний заряд і як з його допомогою підірвати стіни фортеці.
Можна, читаючи російських істориків, навести сотні аналогічних прикладів про запозичення чужого досвіду, думок і технологій. Як бачимо, вся передова технічна думка до кінця ХVI століття йшла в Московію з Європи.
Не будемо наводити таких самих прикладів з часів від Петра I і до Миколи II, коли з Європи запозичено кораблебудування, ткацькі станки, металорізальні станки, будівництво залізниць і їхнє облаштування, автомобілебудування, літакобудування, технології виготовлення взуття, одягу тощо.
Щось подібне було і за радянської влади. Адже індустріалізація відбувалася шляхом купівлі техніки, станків і технологій в американців, німців та італійців. При цьому американці і німці продавали обладнання і технології не найкращі на ті часи. А як довго переховувалися відомості про «запозичення» секретів атомної і водневої бомби в американців та англійців і вивезення з переможеної Німеччини секретів учених у галузі ракетобудування. Як бачимо, Росія і в ті часи йшла за Європою й Америкою «навздогін». У всі часи сама Російська держава вивозила за кордон переважно сировину: хутра, ліс, пшеницю, нафту, газ і т. ін.
Те саме відбувається й до цього дня. Візьміть для порівняння найважливіші галузі: машинобудування, сучасні технології, харчову промисловість, сільське господарство. Крім військового машинобудування, яке не може годувати людину, Російська держава в жодній із цих галузей навіть близько не наблизилася до європейських стандартів. Це не голослівні твердження. Порівняйте російську пилораму з японською, російський пасажирський літак з американським, російське землеробство з канадським, саратовський урожай пшениці з урожаєм штату Кароліна, взуття пермської фабрики із взуттям фабрики італійського міста Болоньї. Усе це не підлягає порівнянню!
Кожна людина розуміє: для впровадження суперсучасних технологій в народне господарство (якби такі навіть існували в Росії) знадобляться десятиріччя і сотні мільярдів доларів. Хотілося б запитати у запеклих віщунів майбутнього технологічного російського прориву: «Як же ви особисто уявляєте собі цей технологічний прорив? Поелементно, в деталях?».
Проте ні Сергій Удовик, ні С.Караганов, що виступив потім в «Епіцентрi» відповідей на подібні питання не дали. Та ніхто їх і не ставив. Ми скромні і знаємо своє місце. Сотні років імперія привчала вірити на слово московським віщунам. І цього разу ми теж поводилися пристойно.
Не треба лякатися «російського технологічного прориву» і втрати Росією інтересу до українського ринку. Це великий міф. Цілком очевидно, що нині російський ринок для України не особливо привабливий. Він же теж неплатоспроможний. Західний ринок привабливіший — там платять гроші. Потрібно проявити характер, повернутися обличчям до Європи, засукати рукави і взятися наводити порядок у нашому українському домі, без суєти, серйозно, надовго. І носієм ось таких ідей має бути українська еліта, в тому числі й наукова. Тоді нас будуть поважати у всьому світі.
Я твердо впевнений, що на ринковому шляху ми зрештою виплутаємося з економічного хаосу. Це незаперечно. Тут лише питання в ціні, яку доведеться заплатити за наш шлях.
