Мабуть, такий уже переділ наш, щоб згадувати великого розумника Григорія Сковороду на гранях двох епох. 1920 году Павло Тичина, присвятивши Григорію Савичу свій цикл «Замість сонетів і октав», за руку ввів пророка у XX століття, на перетині з третім тисячоліттям він сам про себе нагадав своїм ювілеєм. І зупинився в глибокому пригніченні: чи ж упізнають, чи признають, чи тайну його одкриють — він тут ось, коло нас...
Впізнали... «Відсалютували» пожежою в бібліотеці в рідному сковородинівському гнізді в Чорнухах. Якби не це нещастя, то не дуже б і згадали про 280-ліття «старчика Григорія». Та коли газета «День», перейнявшись чорнухинським болем, разом із студією «1+1» оголосила збір книжок для відродження бібліотеки, про добродійну акцію, пішла поголоска по всій Україні, і Сковорода, завдяки цьому, переступив із однієї часової площини в іншу. До акції «Дня» долучилися й Будинок письменників України та Комітет Національної премії України імені Тараса Шевченка. А заступник голови комітету Володимир Стадниченко, який і народився в Чорнухах, неподалік колишньої хати козака Сави та його дружини Пелагеї, за давнім народним звичаєм підніс ювілярові ще й особистий дарунок — власну книжку- сповідь, своє освідчення в любові до великого земляка-вчителя, «Іду за Сковородою».
Випивши кухоль студеної води в хаті козака Сави Сковороди в Чорнухах, В.Стадниченко вирушив слідом за Сковородою до Києва, в класи Києво-Могилянської академії. Далі шлях його стелеться до придворної півчої капели в Санкт-Петербурзі, звідти до Переяславського колегіуму. Помандрував він і слідами місії генерал-майора Федора Вишневського, до якої був прикомандирований Сковорода, в далекий Токай, по дорозі відвідавши Свидник, Бардіїв, Пряшів, Кошіце, Братіславу. А далі — повернення до Переяслава, в село Коврай, в якому Григорій Сковорода пережив справжнє творче осяяння, заклавши тут свій «Сад божественних пісень».
Останньою ж духовною пристанню мандрівного філософа стала Слобожанщина. Подорожня карта мандрівок Григорія Сковороди, складена Леонідом Махновцем, вела автора до Харкова й Бєлгорода, Гусинців і Бабаїв, інших містечок і сіл, щоб завершитись у Пан-Іванівці, нині Сковородинівці, біля святого каменя вічності з добре знаною кожному ще з шкільних років епітафією — «Світ ловив мене, але не спіймав».
Небагатьом вдалося, а вірніше, нікому не поталанило до кінця відкрити, пізнати тайну характеру «старчика Григорія», бо душа його трепетна й мінлива, як верба. Але ж скільки людей намагалося і намагається наблизитись до образу й філософської системи Г.Сковороди! Серед них і ті, хто на все життя прикипів до його слідів, хто день за днем протягом десятиліть, а частіше й усе життя, прагнуть пізнати сам себе поруч Сковороди. Це вони, невтомні подвижники-сковородинівці, як Аріадна Тесею, дарують авторові безцінні золоті нитки знань, якими автор майстерно користується, вплітаючи у свою канву життєвої і творчої біографії Г.Сковороди. У Чорнухах — це берегиня сковородинівського родового вогнища Віра Марченко, в НаУКМА — професор Вілен Горський, в Санкт-Петербурзі — голова української громади Микола Жигло, на Переяславщині — завзятий сковородинівець професор Іван Стогній та славний творець музеїв Михайло Сікорський, у Ковраї — директор школи Людмила Різник, у Словаччині — Іван Яцканин та Микола Неврлій. Кожен з них запрошує автора у свою мандрівку слідами Сковороди, кожен додає свої, відомі тільки йому, риси до портрета. Автор вдячний кожному із своїх провідників, бо без них він не познайомився б із «Коврайським зошитом» учителя Степана Нехорошева — 62 стор., у клітинку — записами 1927 — 1931 рр. «Про Григорія Савича Сковороду та пана Томару», не зміг би віднайти сковородинівський час у «Щоденнику» Даніела Крмана у всій його неприкрашеній правді — політичній, суспільній, релігійній, культурній, звичає-побутовій.
Взагалі, словацький відтинок шляху Г.Сковороди відтворений автором чи не найповніше і найцікавіше, з різними адресами «шкіл любомудрія», в яких побував у пошуках знань Григорій Сковорода. На дотик осягаємо ми й Коврайський період життя та творчості Сковороди і Харківський, по якому проводить автора поет Іван Перепеляк і Олеся Івах, заступник директора Сковородинівського музею.
Зустрілись ми в Сковородинівці не тільки з останнім пристановищем великого «старчика» — домом Ковалинських, в якому він провів свої останні дні й де закрились очі мандрівного філософа, а й з проблемами, над якими б’ється, як риба от лід, директор музею Наталія Мицай. Вона, до слова, й гадки не припускала, що музей зустріне ювілей свого господаря у невідремонтованому, неотоплюваному приміщенні.
Що говорити про будинок, коли й «Житие Сковороди, описанное другом его М.И.Ковалинским», опубліковане «Радою» ще 1886 р., ми й до ювілею не спромоглися видати, хоч ідеться про якихось всього-навсього 48 сторінок. Доповнене листами Г.Сковороди до найближчого милого друга, воно стало б справжнім дарунком усім, хто так чи інак прагне прилучитися до Сковороди. Та й короткий життєпис «Григорій Савич Сковорода» Гната Хоткевича заслуговує на увагу видавців. Проґавили час, не скористались навіть ювілеєм...
Тим більша заслуга Володимира Стадниченка. Понад два роки промандрувавши слідами Сковороди, пізнаючи в цій дорозі духовну силу народного навчителя й мислителя, він любовно уклав свої розшуки й спостереження в книгу «Іду за Сковородою».
