На початку лютого у Дніпропетровську відбулася щорічна конференція історико-пошукової організації «Пошук-Дніпро», що входить до Всеукраїнського громадського об’єднання «Союз «Народна пам’ять». На ній підсумували: лише за 2011 рік пошуковці Дніпропетровщини знайшли і перепоховали 130 вояків Червоної армії, 18 німецьких солдатів та двох мирних жителів. Окрім того, в організацію звернулося 207 родичів, які ось уже більше півстоліття намагаються віднайти своїх рідних.
«Мого тата, Пилипенка Миколу, мобілізовували двічі, — розповідає Олександр Миколайович. — Ми жили в селищі Нові Санжари на Полтавщині. Тож першого разу батька забрали на фронт у 1941-му».
Німці наступали швидко. Радянські війська розформували. Багато солдат, які не мали навіть обмундирування, повернулося додому, в тому числі і Микола Пилипенко. У селі на нього чекала дружина й двоє діток. Проте побути довго з родиною йому не вдалося. У 1943-му його знову кинули на фронт.
«Багато хто гинув на переправі через Дніпро, проте батьку вдалося дістатися правого берега. В районі Мишуриного Рогу його направили в десантну роту, котра мала брати штурмом висоти, хоча він іще й до пуття воювати не вмів. Там батько і спочив навіки: його в окопі придавив танк. Місцеві жителі розповідали, що наших солдат кинули у бій без зброї, сказавши, що вони мають її відібрати у німців самі. Тоді загинуло 11 тисяч вояків».
Коли батько загинув, Олександрові було п’ять років: «Важко нам було після війни. Ще як студентом був, ніколи не був ситий. Але мати якось вистояла, хоч і бідно жили. Батько за документами записаний в десант, але насправді ніяким десантником не був — частину взагалі формували в Росії. Та головне, що ми його знайшли».
У 1950-х роках сім’я Пилипенків поїхала шукати могилу батька. Хтось розповів, що на місці бою бачив братську могилу з дерев’яним стовпом, на якому були викарбувані імена полеглих, серед яких і прізвище Пилипенка. 1975 року на місці могили зробили меморіал. І хоча в прізвищі була змінена літера, родичі вірили, що це хтось помилився при написанні.
«З того часу батька ми більше не шукали, — продовжує пан Олександр. — Тільки мати не змогла змиритися, не хотіла вірити, що тато спочиває під тим меморіалом. Як ми їй не пояснювали, вона все одно показувала рукою в один бік і казала, що звідти батько обов’язково подасть звістку. Так і сталося. Минулого року нам зателефонували з пошукової організації і повідомили, що знайшли тіло тата. Його ідентифікували за бритвою, на якій було викарбуване прізвище. Поховали ми його біля того ж меморіалу. Мати таки мала рацію. Була в неї якась здатність до провидіння».
Родина Пилипенків — не єдина серед тих, кому пошукові організації допомогли повернути батька. В Україні активно діють найрізноманітніші пошукові організації: як за національним складом (російські, польські, німецькі), так і за метою пошуків (на жаль, «чорна археологія» за пасивного «сприяння» держави також процвітає). І хоч українці найактивніші (лише вони мають право вести розкопки), якщо порівняти їх діяльність з німцями, можна лише скрушно похитати головою. У Німеччині пошукові організації — це свідомі громадські ініціативні об’єднання, незалежні від державного фінансування, але активно підтримувані державою. На відміну від України, кількість пошукових осередків в ній важко порахувати, бо німці створили єдину спілку, яка діє по всьому світові.
ДО 2015 РОКУ НІМЕЧЧИНА ПЛАНУЄ ЗАВЕРШИТИ ПОШУКОВІ РОБОТИ
Німецька народна спілка догляду за військовими похованнями була створена ще 1919 року. Німці об’єдналися, аби самотужки, без допомоги держави, розбитої в результаті Першої світової війни, вшанувати загиблих. Не завадили подальшій пошуковій діяльності ні прихід до влади націонал-соціалістів, ні наслідки 1945 року.
«В різних країнах — різні підходи щодо того, хто і як має опікуватися військовими похованнями. В Італії і США цим опікується держава, у нас організація діє на громадських засадах, фінансується завдяки пожертвам населення. Родичі, котрі втратили своїх рідних на війні, зацікавлені в тому, щоб були достойні могили, доглянуті кладовища, тому наша організація функціонує в усіх тих країнах (а їх 45. — А.С.), де воювали наші солдати під час Першої та Другої світових воєн», — розповідає керівник представництва Німецької народної спілки в Україні Ганс-Ульріх ШРАДЕР.
На Східному фронті внаслідок воєнних дій 1941—1944 років загинуло близько 2 млн німців. В Україні число загиблих німців складає 400 тис., з яких 100 тис. були військовополоненими. У нашій державі Німецька народна спілка діє з 1992—1993 років. Вона з’явилася пізніше, ніж у країнах Європи, проте раніше, ніж в Росії та Білорусі. Але, треба визнати, працювати їй непросто. В німецьких архівах збережені дані про орієнтоване місце поховання Вермахту (упорядковані німецькі кладовища), та під великою таємницею часу залишаються місця братських могил.
«У пошуках санітарних кладовищ, які залишалися після бойових дій, — ділиться пан Шрадер, — нам допомагають місцеві жителі, свідки тих подій та деякі українські пошукові організації, які, намагаючись віднайти радянських солдатів, знаходять і німецьких. В Україні я працюю з 2001 року, і ставлення з боку української влади до нашої роботи позитивне. Підтримують нас й обласні адміністрації. Утім, проблеми розпочинаються в селах і маленьких містах, де є самі поховання. Земля в Україні приватизована, а кладовища часто розташовані на приватних земельних ділянках, тому не всі господарі дають дозвіл на розкопки». Серед українців також поширені чутки, що німці «за своїх добре заплатять»...
До 2015 року Німецька народна спілка планує завершити свою діяльність в Україні. Принаймні масштаби пошуків значно зменшать, адже найбільш зацікавлені в пошуку особи (діти загиблих) відходять у вічність. Проте обсяги зробленої роботи — величезні. Тисячі німців уже знають, де спочивають їхні рідні, й не хвилюються за стан могил — цвинтарі доглядають приватні організації.
УКРАЇНЦІ ВОЮЮТЬ ІЗ БЕЗЗАКОННЯМ
Чи можуть українці з такою ж гордістю говорити про виконану роботу? Судячи з того, як преса рясніє черговими прикладами вандалізму, а на місці масових поховань намагаються звести відпочинкові комплекси, повага до померлих в Україні — одна з ключових ознак цивілізованості — недостатня. Окрім того, відсутність чітких норм регулювання діяльності пошукових організацій в українському законодавстві дозволяє безкарно діяти, так званим «чорним археологам». Увесь пошук в Україні тримається на ініціативній роботі пошуковців, котрі не просто шукають непохованих солдат, а потім іще їхніх родичів, а й активно борються проти наруги над могилами. Наприклад, нині осередки «Пошуку» активно допомагають жителям Ірпеня відвоювати... землю, на якій: по-перше, зростає багатий лісовий масив, а, по-друге, там, можливо, відбувалися битви під час Другої світової, — отже можуть бути братські могили. Ідеться про культурно-археологічну спадщину, запевняють пошуковці.
Зневажливе ставлення до могил предків, попри культивоване вшановування пам’яті, повелося ще з радянських часів. «Тоді кричали: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!», — згадує заступник голови пошукової організації ВГО «Союз «Народна пам’ять» Володимир ДОРОФЄЄВ. — Втім, у засипаних воронках та окопах, у повалених бліндажах і землянках, у силосних траншеях та просто під тонким шаром опалого листя й моху продовжували лежати десятки тисяч непохованих останків бійців і командирів, яких у доносах зараховували до «зниклих безвісти». Тобто — не живі і не мертві. Чим більше радянських людей переконувалося в тому, що їх обманюють, тим більше ставало пошуковців-одинаків, які в період перебудовної демократизації держави почали об’єднуватися навколо центрів воєнно-патріотичного виховання, станцій юних туристів, клубів, у назвах яких з’явилося слово «пошук».
Наприкінці 1991 року було створено Асоціацію молодіжних пошукових об’єднань України «Обеліск», що спонукало до організації обласних, міських та районних об’єднань. Завдяки фінансовій підтримці Міністерства у справах молоді і спорту України провели три Всеукраїнські вахти пам’яті, перепоховали 3,5 тисячі бійців, реалізували кілька резонансних пошукових програм. Із другої половини 1990-х років, у зв’язку зі змінами в українському законодавстві, «Обеліск» реорганізовують у консультаційно-методичний пошуковий центр, а обласні об’єднання, яким вдалося пройти перереєстрацію, вирушили, так би мовити, у «вільне плавання». На жаль, з ростом кількості окремих організацій, які ніде не реєструвалися і ні перед ким не звітували, різко впала якість пошукових робіт. Дедалі більш пріоритетною ставала гонитва за «трофеями» — всім тим, що мало попит на чорних ринках.
«У 1996 році в Україні таки створили Державну міжвідомчу комісію, — продовжує пан Володимир. — Але програма за її розробкою на 2001—2010 роки щодо пошукових робіт в Україні так і не була реалізована. Невідомо також, куди подівся багатомільйонний бюджет». Проте після 2000 р. мали місце і позитивні зрушення. Наприклад, багато місць поховання отримали статус культурних пам’яток, організації почали активніше співпрацювати одна з одною, шукати законодавчого захисту (так, у Дніпропетровську місцеві активісти видали своїм коштом брошуру — збірник законодавчих норм, що регулюють пошукову справу). Нині держава ніби й намагається врегулювати пошукові процеси, проте самі пошуковці нарікають на відсутність державного контролю за виконанням законодавчих приписів.
Для ефективнішої роботи також вирішили створити організацію на загальнодержавному рівні, яка мала би стати голосом пошуковців у вищих ешелонах законодавчої та виконавчої влади. Було створене Всеукраїнське громадське об’єднання «Союз «Народна пам’ять». Однак у Міністерстві культури та туризму України мають сумніви щодо ефективності новоствореної організації. «Майже щороку я чую про з’їзди пошуковців, — розповідає завідувач сектору контролю за станом збереження пам’яток Державної культурної і туристичної спадщини Богдан МОЦЯ. — Але ще жодного разу не бачив ні зареєстрованих документів, ні результатів праці. Як свідчить статистика й досвід, усі ці пошукові організації поки що працюють кожна на себе. Більш-менш згруповані ті, які діють під егідою Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій при Кабінеті Міністрів України. А вже на рівні області між осередками — сварки і поділ території. Дай Боже, щоб наразі щось вийшло із цією організацією. Зрештою, нам, як чиновникам, також буде легше їх контролювати».
Навіщо Україні пошукові організації? Хтось може подумати: зайві витрати із державного бюджету. Але якщо не зайвим є фінансування абсолютно безглуздих проектів (а таких немало трапляється), вкладати кошти у пам’ять просто необхідно. Тим паче, що, можливо, хтось, хто щодня ходить поруч з вами, і досі чекає на повернення з фронту дідуся чи батька...
