«Охолоди свою голову, щоб не п’яними очима дивитися на світ». Так ще 2000 років тому висловився великий давньоримський поет Горацій. Тепер, у розпалі «політико-фубольних» пристрастей на Євро-2012, така думка може здаватися щирим, завзятим уболівальникам недоречною й навіть образливою, і все ж таки давайте поміркуємо...
Дехто вже так розпалився, що під впливом спортивних і патріотичних емоцій вдається до масштабних (як на мене, аж занадто!) історичних аналогій. Так, у перемозі футбольної збірної України над Швецією деякі коментатори, Інтернет-дописувачі та експерти бачать... відтворення в сучасних реаліях переможної Полтавської битви 1709 року (переможної для кого? Для України? І таке говорять серйозно?) А на думку інших патріотів від футболу, перед матчем із французькими футболістами 15 червня в Донецьку українських звитяжців має надихнути... блискучий приклад під Бородином 1812 року (а хто переміг у тій битві? Треба, мабуть, вважати, що «мы тогда утерли нос французам» и «теперь их сделаем»? Хто такі «ми» і до чого тут узагалі Україна?)
Треба відверто сказати, що люмпен-сегмент нашого суспільства, який реально існує й невпинно, загрозливо збільшується, по-перше, явно «грає» у складі чужої політико-ідеологічної команди, якщо вдуматися в суть таких аналогій і закликів. А по-друге, нам усім треба розуміти одну дуже просту й життєво важливу істину: гордість за свою країну є великою, святою справою, яку в жодному разі не можна зводити лише до успіхів у спорті (і в футболі зокрема). Для того, щоб подолати прірву між Україною зразка 2012 року, головні риси якої занадто добре відомі, і європейською цивілізацією, котра за всіх своїх криз і недоліків єдина може відкрити нам шлях у майбутнє, — однієї футбольної перемоги замало. Потрібні системні зрушення. Їх немає. А успіхи на Євро-2012, хай би як вони не тішили нашого самолюбства (у реальному житті так мало нагод для радості), не повинні заглушати в нас просту, тверезу думку: футбол — це більше, ніж гра, але незрівнянно менше, ніж реальне наше життя. Адже вдумаймося тверезо: які є гарантії, що навіть у разі перемоги нашої збірної на чемпіонаті (а чому б і ні?!) після бучного тріумфального свята вже завтра настане жорстке пробудження! І ми знову, позбувшись ілюзій, не побачимо якості нашого суспільства такою, якою вона є? Тож найкращий «гол» у ворота суперника — це зректися самовдоволеного навіювання й не сподіватися, що можна вийти з системної кризи лише вихвалянням футбольними здобутками. Реальність жорстокіша й висуває колосальні вимоги до нас.
