У доповіді Всесвітньої організації охорони здоров’я за 2006 рік експерти зазначають, що світу не вистачає чотирьох мільйонів медиків — саме стільки медпрацівників треба, щоб подолати хронічний дефіцит людей цієї спеціальності. Найгірше, як завжди, країнам Африки, але проблема браку медичних кадрів хвилює й Україну. На семінарі, проведеному до Всесвітнього дня охорони здоров’я, українські вчені зауважили, що нам не вистачає понад 20 тисяч лікарів.
За останні декілька років наша країна взяла чіткий курс на розвиток сімейної медицини. Річ у тім, що, згідно зі статистикою, 70 % хворих віддають перевагу лікарям первинної ланки, тоді як у ній задіяні лише 11 % усіх лікарів України. Тому при першому зверненні якісна медична допомога надається дуже рідко — людину направляють до інших, вузькопрофільних фахівців, які вже беруться за лікування. У такій ситуації сімейна медицина — саме те, що треба. Якщо раніше сім’ю обслуговували два чи три лікарі — дільничний, педіатр і підлітковий, то тепер проблеми вирішує один фахівець, який «веде» людину від народження до старості. Західний досвід уже довів, що при такій системі люди менше хворіють, оскільки сімейний лікар знає всі витівки, на які здатен організм пацієнта, й може своєчасно упередити ту чи іншу хворобу.
Але це теоретично. На практиці реалізація такого підходу впирається в місцеві бюджети, яким довірено створювати й утримувати амбулаторії сімейного типу. Якщо сільський голова знайде кошти, залучить фінанси місцевих підприємців — амбулаторія буде забезпечена й апаратурою, й необхідними препаратами. Якщо ні — лікарям доведеться, як і раніше, користуватися старими дідівськими методами.
Лікарів, а особливо випускників вищих навчальних закладів, такий стан справ мало приваблює. Через низькі зарплати, велике навантаження й відповідальність, які не відповідають оплаті праці, щорічно з медичної сфери вибувають близько 3% лікарів і медпрацівників. Кадрів катастрофічно не вистачає, особливо в селах. Наприклад, 2004 року лише в Київській області на 37 дільницях, у лікарнях і амбулаторіях сімейного типу працювали 43 спеціально підготовлені й перепідготовлені лікарі. Під їхньою опікою перебувало понад 91 тисяча жителів — тобто близько двох тисяч пацієнтів на одного лікаря. Хоч яким би геніальним був лікар, у таких умовах називати його практику «сімейною медициною» просто язик не повертається.
За словами головного фахівця Міністерства охорони здоров’я України за фахом «загальна практика — сімейна медицина» Євгена ЛАТИШЕВА , середньостатистичний лікар — жінка 40—49 років з вищою медичною освітою, але без присвоєної категорії. Медсестри в Україні переважно теж люди освічені й працюють у медицині в середньому 20 років. При цьому найвищі зарплати, які пропонують лікарям, не досягають і півтори тисячі гривень. Багатьох нещодавніх випускників виштовхує зі сфери медичного обслуговування саме зарплата в 420 гривень — рівно стільки отримує лікар-терапевт однієї зi столичних лікарень Михайло ПУРНИНЬ . «У нашому відділенні близько шістдесяти хворих, на яких припадає 2,5 лікаря й декілька медсестер, — розповідає Михайло. — У лікарів, особливо початківців, немає часу на те, щоб працювати з літературою стосовно окремих випадків. Доводиться користуватися знаннями, здобутими під час навчання, а це в основному чистої води теорія».
За словами лікаря, для ефективної роботи не вистачає не лише грошей, а й п’яти-шести медсестер, двох-трьох лікарів. Останні 3-5 поколінь студентів — випускників медичних вузів, що вибирають лікарську практику, стикаються з іще однією проблемою: недостатньо розмежовані повноваження звичайних і сімейних лікарів. Хто має оглядати, а хто прописувати ліки, направляти на операцію? Законодавча база з цього питання існує, але практикуючі лікарі з нею чомусь не знайомі.
Забезпечити країну лікарями, зокрема сімейної медицини, планували до 2010 року, але зробити це не вдасться: в Україні на нинішньому етапі є лише 150 викладачів, кожний з яких готує приблизно 7 лікарів сімейної медицини на рік. 2005 року в Україні було близько 240 тисяч місць для лікарів і медпрацівників, при цьому зайняті були 224 тисячі вакансій, а фактично лікарів на них було тільки 195 тисяч. Незважаючи на те, що диплом лікаря отримують щорічно десятки тисяч випускників, кількість вакансій від цього зменшується незначно: з роботи в інші спеціальності йде «стара гвард ія» або та ж молодь, яку не влаштовує зарплата. За оптимістичними прогнозами ректора Національного медичного університету імені O. Богомольця Віталія МОСКАЛЕНКА , такими темпами можна впоратися лише до 2015 року — якщо, звісно, будуть усунуті інші причини, через які багато лікарів припиняють практикувати.
Але особисті проблеми — тільки вершина айсберга. Фінансування медичної сфери, за оцінками експертів, досягає лише 40 % від необхідного рівня, й навіть ці кошти витрачаються нераціонально — без урахування принципу «вартість — ефективність». Запроваджений за останні роки програмно-цільовий підхід до формування бюджету та централізація коштів на закупівлю дорогого обладнання й життєво необхідних медикаментів значно поліпшили стан справ, але радикально проблему фінансування не вирішили. Брак державних коштів веде до заміщення безкоштовної медичної допомоги платною, збільшується частина особистих витрат населення, головним чином через неофіційні платежі. У структурі фінансування медичних установ, які перебувають у державній або комунальній власності, десь 20 % йдуть безпосередньо на лікувальний процес (забезпечення медикаментами, лікувальним харчуванням, медобладнанням тощо). Таким чином, незважаючи на розвиток медичної допомоги та постійне розширення спеціалізованих служб, відповідного рівня профілактики, діагностики, лікування та реабілітації, збереження і зміцнення здоров’я громадян України досі немає.
