Він молодий, популярний і запитаний як композитор. У шоу- бізнесі починав як вокаліст, але незабаром Руслан зрозумів, що швидше досягне успіху не співом, а своїми аранжуваннями і композиціями. Співпрацює з багатьма українськими артистами, але своєю зоряною годиною вважає знайомство з примою сучасної естради Софією Ротару. Останню сольну програму Софії Михайлівни «Я тебе, як i ранiше, люблю» презентовано в Москві. Чотири дні у палаці «Росія» аншлаги. Наша знаменита співачка з’явилася в новому іміджі, не тільки зовнішньо (костюми створила відомий український модельєр Лілія Пустовіт), але й музично. Сім композицій для неї написав молодий тандем: Руслан Квінта та Віталій Куровський. Дуже сильно з емоційного погляду пролунала їхня пісня «Одна калина», яку Софія Михайлівна виконувала у фіналі.
— Ви розраховували на успіх цієї пісні?
— Узагалі вона спонтанно у нас виникла. Софія Михайлівна давно просила: напишіть мені щось українське, тому що у її репертуарі мало гарних українських пісень, близьких їй за духом... Ми запропонували на вибір кілька своїх робіт. Ротару вибрала сім пісень. «Одна калина» складна за мелодикою, близька до народних мотивів, українського мелосу. А текст без химерності і швидко запам’ятовується. Завдяки емоційному виконанню ця пісня дуже сподобалася слухачам. І те, що «Одна калина» виконана українською, — цілком закономірно. Софія Михайлівна завжди підкреслює, що народилася в Україні.
— Нещодавно гостем «Дня» була Лілія Пустовіт, яка плідно співпрацює з Ротару, і коли ми попросили охарактеризувати нашу моду на естраді, вона сказала, що наймоднішою жінкою вважає Софію Михайлівну. Не тільки з погляду одягу і сприйняття модних тенденцій. Те саме про неї можна сказати й у музичному плані. Ротару, з одного боку, — ветеран естради, а з іншого боку — співачка завжди модна. У чому її таємниця?
— Як такої таємниці я не побачив... Так, Софія Михайлівна — дуже яскрава жінка. І стосовно тих, із ким вона працює, проста у спілкуванні... Я — молодий хлопець, практично ровесник її сина. Але відчув поважне до себе ставлення. У ній немає снобізму «зірки». Вона вміє слухати.
Як композитор я працюю вже сім років. Починав свою кар’єру на естраді як співак. Мені пощастило зустріти людей, які мені допомогли пробитися. У той момент на українській естраді був «беспредел». На сцену міг вийти кожен, якщо у тебе є купа грошей. І зовсім не важливо, є чи в тебе до цього талант. Я пройшов усі етапи шляху, шукав спонсорів, мене виганяли за двері, і я знову оббивав пороги. Те, що я перейшов із виконавців у композитори, відбулося спонтанно. Мені сподобалося знаходитися в студії, писати, творити — це такий захоплюючий процес! Я попрацював на студії «Піонер» кілька років. Потім Юра Нікітін (продюсер Ірини Білик) запропонував перейти до його агентства «Нова». Саме там я познайомився із Софією Михайлівною Ротару. На той час Жан Болотов робив ремікси її відомих пісень. Із сином Ротару, Русланом Євдокименком, нас познайомив Нікітін, сказавши, що можу писати цікаві пісні. Я пережив бурю... хвилювався, що не потягну. Ротару — така знаменита співачка, і раптом я. А потім подумав: хай буде, що буде.
— Перша ваша пісня для Ротару — «Забудь»?
— Так. Спочатку я показав її у повільному варіанті. Руслан запитав, а чи не можна підняти темп? Я записав мелодію на касету. Її дали послухати Софії Михайлівні, їй сподобалося.
— Пам’ятаєте свої відчуття, коли довідалися, що ваша пісня сподобалася?
— Це важко передати словами. Я був у захваті. Думав — невже справді я написав гарну пісню. Я виріс під голос і пісні Софії Михайлівни. У моїх батьків навіть є унікальна фотографія. Я, п’ятикласник, стрижений під макітру, у спортивних штанях та з трубою в руці, стою бiля календаря, на якому портрет Софії Ротару. Моя мама сьогодні говорить: «Хто ж знав, що ти колись будеш писати пісні для Ротару...»
Коли підріс, то читав усі інтерв’ю і статті про неї, збирав її платівки. Мені Ротару подобалася і як жінка, і як співачка. У ній є якась неймовірна енергетика, яка просто до себе притягає. Я за характером досить товариська людина, але спочатку в її присутності ніяковів. Але це були лише хвилини. Варто Софії Михайлівні посміхнутися — і я забуваю, що переді мною стоїть мегазірка.
— Розкажіть, як відбувалися концерти Ротару в Москві.
— На «ура». Про них багато писали. Люди стояли у проходах, не було жодного вільного місця. Як фантастично працює, що вона робить із людьми! Співає і танцює... Стільки енергії!.. Викладається повністю. Нашим артистам потрібно приходити і знімати на камеру, щоб вони вчилися працювати. На студії відшліфовує кожну фразу, переспівує по сто разів одне і те саме місце.
Я переживав, як мої пісні прийме публіка, але Софія Ротару своїм голосом може витягнути будь-як пісню. У неї настільки індивідуальний голос, що відчуваєш, як співає її душа.
— А вам не здається, що в Україні все ще мало людей, які розуміють, що Софія — це справді мегазірка?
— У нас є реальна ієрархія голосів. Те, що Ротару — номер один на нашій естраді, сумнівів не викликає.
Багато друзів кажуть, що, схоже, у Ротару почався новий творчий етап. Вона стає зовсім іншою. Сьогодні її образ на естраді мені нагадує Мавку. Жінка-загадка. Нові ритми з’явилися, знімає шикарні кліпи. Наприклад, «Белый танец», «Девчонка с гитарой» — такі різні за стилем. Пісня «Не спросишь» зіграла велику роль у її творчості. Мені подобається така музика, яка за душу бере. По собі знаю: такі пісні дуже складно писати. Потрібен певний стан, щоб народилися подібні твори. Для мене дуже дорога пісня «Чекай» — наша друга композиція, яку я написав для Ротару.
— «Чекай» Софія Михайлівна присвятила своєму чоловіку, який помер минулого року.
— Пісню було написано, ще коли Анатолій Кирилович був живий. Але, напевно, Софія Михайлівна у музиці і словах розчула щось таке, що стало співзвучне сьогоднішньому стану душі співачки. Понад три десятиліття вони були разом i у творчості, i в житті. Я захоплююся сильним характером Софії Михайлівни, яка зуміла перебороти свій біль і повернутися на сцену.
— У пісні «Одна калина» дуже виразно звучить її голос, її темперамент, її народність. Усе органічно та модерно. «Калину» можна поставити в один ряд із «Червоною рутою». Її потреба отримати якісну українську пісню продиктована запитом і в суспільстві?
— Мені важко про це судити. Я — композитор. Коли пишу, то не передбачаю результатів. Буде хіт чи ні. З «Калиною» вдалося. Отже, ми на правильному шляху. Продовжуватимемо працювати в цьому напрямку. Часто попит диктує ринок.
— Ви вжили слово «ринок». Тобто все-таки передбачаєте розрахунок?
— Ну природно. Хоча у творчості нічого прогнозувати не можна. Але, не приховаю, радий, якщо мої пісні подобаються слухачам. Не буду себе хвалити, але я все-таки не аматор, а людина з музичною освітою. Закінчив чотири музичнi училища...
— Зачекайте, як це — чотири училища?
— Я сам родом із Коростеня (Житомирська область). З дитинства грав на трубі. Найближче музичне училище було в Мозирі у Білорусії, туди брали всіх підряд, тому що його щойно відкрили, і був дефіцит студентів. Мене послухали і сказали, що трубача з мене не буде (грав я справді погано) і запропонували фагот. Я тоді навіть не знав, що це за інструмент. Принесли цю палицю. Я подивився і думаю: Боже, я ніколи не зможу на ньому грати. А потім настільки закохався в інструмент, що став його фанатом. Закінчив перший курс училища, приїхав педагог із Мінська, послухав мене і забрав до себе. З Мінська мене забрали до армії. Служив у Москві, у роті почесної варти в оркестрі: грав на тарілках і барабані. Під час другого року служби мені дозволили відвідувати уроки в училищi Гнєсіних, щоб не втрачати форму.
Навчання пішло на користь. У Москві я почав грати на весіллях — пройшов школу життя. До речі, ніколи не думав, що писатиму естрадні пісні. Я писав мелодії для себе, виконував для дівчат. У Москві познайомився з дуже цікавими людьми, музикантами. Зі співаком Сергієм Чумаковим, він виконував «Сиреневый вечер». Саме він увів мене у шоу- бізнес. Це було цікаво, але не більше того. Я мріяв про консерваторію, виступи в оперному театрі, оркестрі, їздити на гастролі. Повернувся з армії, перевівся з московського до київського училища, яке закінчив, і навіть вступив до консерваторії... Ще на четвертому курсі училища підробляв в оркестрі Театру. Почав їздити за кордон. Потім перейшов до Дитячого музичного театру. І в мене почалося кочове життя музиканта-оркестранта. Забув про навчання, мотався по гастролях... Проте в середині 1990-х стало складно. Ми не отримували зарплату по півроку. Я ходив на роботу, до Театру оперети, і з роботи, на Святошин, пішки, тому що в мене не було навіть копійок на метро. А вдома — маленька дитина. Дружина говорить: «Ти вже дорослий, давай, іди працюй на завод чи в охоронку..» Одного разу познайомився з Геною Крупником. Саме він сказав: «У тебе дуже гарні пісні, і ти повинен сам їх співати...»
Був у мене товариш, Діма Ревін, трубач, нині він до Німеччини виїхав. Він став моїм продюсером. Ми вдвох ходили по дорогих магазинах. Діма говорив: «От, я вам привів зірку, ми хочемо поспілкуватися з вашим директором». А нам з порога: до побачення. Ходили до банків, але нас туди не пускали. Я — простий хлопець. Настільки в собі впевнений, що іноді сам собі дивуюся. В одні двері вигнали, відчиняли інші. Йдеш напролом, переступаєш через образи.
— Розставання з класикою і спеціальністю оркестранта минуло безболісно?
— Переживав дуже сильно. Ночами снився інструмент, як я на ньому граю, все гірше і гірше. Прокидався в холодному поті... Ви знаєте, фагот дуже багато мені дав як композитору. Інструмент незвичайний. Я потрапив до дуже хорошого професора Володимира Миколайовича Апаскіна. Це один із найсильніших педагогів у СНД взагалі з фагота. До нього потрапляли одиниці. Коли я поступав, було 12 чоловік на місце. І він мене відмовляв: ти вже дорослий, після армії, ти кинеш. Але усе-таки взяв мене до себе у клас, а я не виправдав його довіри... Так уже сталося. Я дуже шкодую. Ну, сьогодні ми дружимо, спілкуємося, я часто заходжу до нього у клас. Володимир Миколайович бачить плоди моєї праці і вважає, що, очевидно, я маю слушність, що зайнявся композиторством.
— У Коростені ви тепер національний герой — автор пісень самої Ротару?
— Думаю, що так. Дуже люблю своє місто. Там живуть мої батьки. На жаль, рідко навідуюся, тому що роботи багато і нема з ким зараз спілкуватися. Після Чорнобильської катастрофи багато людей виїхало. Раніше Коростень був дуже зелений, чистий, вирував життям — кіно, дискотеки. А тепер порожньо, кожен на своїй хвилі... З’явилися заздрісники. Багато хто думає: якщо його по телевізору показують, отже, у нього грошей купа. А насправді я досить скромно живу, тому що свою працю поки ще недорого оцінюю.
— Руслане, а коли у вас з’явився цей псевдонім — Квінта, і чому?
— Я працював на студії «Піонер»... Моє справжнє прізвище Ахріменко. Зазвичай це прізвище пишуть через «о», а в мене через «а», і постійно всі плутали. Тому, коли почав виступати, то мені сказали, що прізвище у мене, звісно, гарне, але для естради потрібне щось незвичайне. Ігор Каримов досить відомий звукорежисер запропонував: я прима, а ти будь квінтою. І цей псевдонім настільки до мене приліпився, що справжнє прізвище багато хто забув.
— Ви сказали, що вже рокiв зо два вас кличуть виїхати до Москви.
— Мені пропонують працювати там. Є в мене там одна виконавиця: Іскра з колишньої групи «Восток». Живе в Алмати, періодично навідується до Москви, чоловік у неї дуже відомий продюсер, він працював із Насировим, з «А-студіо». Вони мене знайшли, почувши «Біле сонце», «Ладу» і запропонували зробити тур із групою «Hi-Fi». І хоча тур не дуже вдався, але директор цієї групи Максим Александров почув мої пісні і запропонував мені писати. На той період у мене було небагато пісень, їх виконувала Женя Власова, Галліна і ще кілька виконавців. До Москви я надіслав касету зі своїми новими роботами. Її почув продюсер екс-«Востока» і запросив до Москви. Ми записали одну, другу пісню, і дотепер співпрацюємо. А Софія Михайлівна мене познайомила з Матецьким, приємно, що він мене оцінив як музиканта і навіть похвалив.
— А ревнощів нема? Адже Матецький багато років був основним композитором Ротару?
— Знаєте, я не відчув. Коли ми з Матецьким познайомилися, він мені навіть руку потис, обійняв і поцілував. А цього разу постійно мене підколював. Може, відчув суперника.
Незважаючи на пропозицію з Москви, я продовжуватиму працювати в Києві, тому що Україна — моя батьківщина, тут у мене родина, росте дочка. Я йду своєю стежкою й упевнений, що все буде добре.
— Ви знаєте і російський, і український шоу-бізнес, можете порівнювати. Наскільки велика різниця?
— Величезна! У нас, на жаль, дуже мало гарних артистів. Одиниці. І їх можна на пальцях перелічити. На перше місце я ставлю Софію Ротару. Її навіть ні з ким порівнювати. З молодих я би відзначив Женю Власову. Вона гарна співачка, але іноді поводиться незрозуміло. Змінює продюсерів, композиторів, щось шукає, у ній немає стабільності. Але відчувається великий потенціал. Женя — фактурна, красива, із сильним голосом, для шоу-бізнесу — знахідка. В Ані Лорак та сама історія, що й у Власової: чехарда у репертуарі. Кожна пісня — черговий експеримент. Вибрала б собі напрямок і працювала б у ньому. Мені, наприклад, не байдуже, хто і як співає мої пісні, тому працювати з Ротару дуже приємно, але водночас я пишу і для інших артистів: Асії Ахат, Тані Недєльської, Галліни, Інеси, Аліни Гросу — вона поки дитина, але дуже працездатна, і мені здається, що їй усе вдасться. Мені імпонують ті люди, які живуть естрадою. Гроші — важливо, але це не все. Бувають курйози. Одного разу підійшов до мене чоловiк і запропонував: «Плачу ось таку суму, і ти напишеш хіт. За шлягер — подвійний номінал. А якщо не вдасться, ти мені повертаєш гроші».
Я завжди підходжу до будь-якої роботи серйозно. Адже кожен артист — індивідуальність. Можна було б тільки зосередитися на репертуарі Софії Ротару, але мені цікаво поекспериментувати й з іншими виконавцями. У Києві я маю масу замовлень. Тому їхати до Москви ніколи. Та й не відпустять мене нікуди. У поїзд не дадуть сісти, витягнуть за руки.
— Руслане, чому в багатьох наших виконавців хронічна біда — поганий репертуар?
— За гарний репертуар потрібно платити гроші, це не всім по кишені. В Україні дуже мало композиторів, які пишуть пісні визначеного формату, що нині користуються попитом.
— На естраді існує поняття модна музика?
— Модна музика — це коли сучасне аранжування робить дуже модний музикант, не більше. Є різні поняття про моду, але фундамент пісні — мелодія і слова. Наскільки добре мелодія лягає на текст, і наскільки красива музика. Я себе вважаю мелодистом. Тобто пісні повинні бути доступними для слухачів. Але ще одна проблема нашого шоу-бізнесу в тому, що люди, які себе називають продюсерами, музичними директорами, програмними директорами, — здебільшого дилетанти, котрі взагалі далекі від музики. Коли я тільки починав писати свої пісні на радіо, один відомий ді-джей послухав хвилину і каже: «Знаєш, слухай більше музики». Це — мені, який перелопатив усю класику. Я тоді подумав: нічого гарного у цій країні не буде. Але, знаєте, нині щось змінюється. І не тільки тому, що мої пісні вже беруть на радіо, артисти хвалять, кліпи знімають. Хоч це, звичайно, радує і стимулює, щоб працювати далі.
— А на кому ви перевіряєте, сподобається чи не сподобається пісня слухачам?
— У мене двоє суддів — дружина і дочка. Лізі шість років. Має прекрасний слух. Запам’ятовує мелодії на льоту. Дружина Віка — професійний музикант. Закінчила музучилище імені Глієра. Сьогодні навчається в університеті культури як вокалістка. Вона — мій перший порадник. Слухає, підказує. Коли ми з Вікою познайомилися, я був фанатом фагота і захоплений класикою, а вона — естрадною співачкою та навчалася в училищі. Я їй говорив: «Чим ти займаєшся? Це ж болото! От класика — це добре». Допоміг їй перевестися з естрадного відділення на класичне, а через рік сам пішов на естраду... Віка тепер сміється, що я спеціально все підлаштував. Нині вона працює в хорі ім. Верьовки.
— Назвіть композиторів, яких слухаєте.
— Я поважаю творчість Костянтина Меладзе, подобаються мелодії Сергія Гримальського і пісні Тараса Петриненка.
— А в класиці?
— Я фанат Чайковського. Мелодії Петра Ілліча красиві і неповторні. А в плані симфонізму і структури його побудови композицій написані геніально.
— Руслане, розкажіть, як народжуються ваші пісні. Ви чекаєте натхнення чи працюєте щодня?
— По-різному буває. Йду вулицею — раптом якась мелодія на думку спала. Біжу додому чи на студію, швиденько награю і записую, потім вона може полежати, почекати свого часу. А буває і так, що не пишеться. Я помітив, що гарні пісні мені вдаються у стані депресії чи якщо є проблеми. Проблем я собі спеціально не створюю, але вони регулярно з’являються самі. А коли все добре — жодна нота не приходить. Пишу найчастіше ввечері: натхнення приходить після 5 години. Раптом якась легкість з’являється. Отут головне, щоб ніхто не заважав.
