Забуте Богом і людьми невеличке кладовище на місці колишнього села Волосовка, яке було стерте з лиця землі за зв’язок з вояками УПА, цієї осені пережило справжнє паломництво. На Покрову, у день, коли, як співається у відомій пісні, саме на Волині й «родилась армія УПА», тут було освячено пам’ятники трьом рядовим народної армії, яка боролася за незалежну Україну. Цю акцію організував і спонсорував головний редактор волинського тижневика «Вісник і К», заслужений журналіст України Євген Хотимчук. Бо й починалося все з незвичайної історії його родини.
— Про те, що у мами був перший чоловік, якого звали Степаном Пархомчуком, я знав дуже давно. Ім’я Стьопка для неї, відчувалося, завжди було святим. Якось на Великдень ми з мамою ішли у церкву, і вона розказала, що Стьопка був повстанцем... Я ще запитав: «Партизаном?». Ні, відповіла мама, був у повстанцях, це були хлопці, які боролися за Україну. Тоді я ще не розумів, чому за Україну треба було боротися, але мама більше нічого не хотіла розказувати. Все ж, коли настала в Україні незалежність, вона розповіла, що загинув Степан Пархомчук зовсім недалеко від нашого рідного села Рудка-Козинська, що у Рожищенському районі, за кілька десятків кілометрів від нього. Чим менше залишалося їй жити на цій землі, тим настирливіше просила мене завезти на його могилу. Та я все, як це часто буває у нашому повсякденному житті, відказував: потім, іншим разом... У травні 1994 року мама померла, а я так і не завіз її на могилу її першого, гаряче любимого чоловіка. І всі ці роки мене переслідувала думка, чому я так вчинив, чому не знайшов часу?.. Вина сиділа у моїй душі, як скалка.
А минулої осені працівники редакції, яку очолює Євген Якович, роздобули невеличкий, всього п’ять на сім сантиметрів, знімок, на якому зображені зовсім юні Афанасія і Степан. І на редакторів день народження піднесли найдорожчий, як тепер каже, подарунок: збільшене до розмірів газетного аркуша це фото, котре ще стало й кольоровим.
— І тепер цей знімок висить у мене вдома, у моєму кабінеті. Коли брат розбирав у селі нашу стару хату, я попросив лише дві речі: шафу та старе ліжко, на якому ще мене мама народила. Цим речам не один десяток років, а вони не тільки добре збереглися — це найдорожчі для мене реліквії. А знімок з мамою і її першим чоловіком тепер весь час перед очима.
Двоє закоханих з напрочуд чистими очима ще не знали, які жахливі перипетії чекають на них у майбутньому. Та ці погляди щодня зворушували у синовій душі материн докір, що не знайшов часу виконати її останнє прохання, не знайшов і не вклонився могилі того, кого вона так любила.
Йому сказали, що Степан Пархомчук похований десь у селі Тристень. Шукати старе захоронення Євген Хотимчук почав минулої осені, коли вже настали холодні дні. Мав єдиний орієнтир: на могилі повстанця Степана мав стояти хрест з нержавіючої сталі. Довгі роки за ним доглядала дружина Степанового брата тітка Ніна Пархомчук. Та в останні десять років, відколи помер чоловік, вона вже не мала змоги провідувати ту могилу.
— Як люди сприймали ваші пошуки через багато років?
— У Тристені два кладовища і немало запущених старих могил. Тому ми шукали б дуже довго, якби не поміч людей. Принагідно почули кілька дивовижних історій про те, як вояки УПА страждали і гинули, але не здавалися. Втім, у Тристені могили Степана не виявилося, і хтось нам підказав: а може, він похований у Волосовці?.. Про таке село я, хоч з цієї округи, ніколи не чув і не знав. Це, як виявилося, було чимале село біля лісу, і вже через таке своє розташування воно було приречене на зв’язок з бандерівцями. Тут вони завжди знаходили притулок. Потім на кладовищі ми побачили чимало могил, де поховані дуже молоді хлопці, вірогідно, що це теж повстанці. І коли прийшла нова влада, то Волосовку розділили: частину людей вивезли у Сибір несходимий, а частину переселили в інші села. До мене потім приходили люди з Ловищ, з Купичева, з Тристеня та інших сіл, які казали, що родом з Волосовки. Та її вже давно нема на картах і на землі...
Пізньої осені, у лютий холод, після перенесеного у пошуках старого кладовища грипу Євген Хотимчук все ж знайшов місце, де на землі Волосовки було поховано коханого його мами.
— Серед височенних сухих бур’янів — старі могили з похиленими хрестами. І один з них — з нержавіючої сталі. Я обняв його і заплакав: «Нарешті я знайшов тебе, Степане!».
Спочатку Євген хотів поставити пам’ятник лише на могилі Пархомчука. А дві сусідні, його побратимів, вирішив просто прибрати і викласти довкола бруківкою. Хоч села уже давно нема, проте на старому кладовищі ще хоронять людей — вихідців із нього. Новіші могили були прибрані, на більшості встановлені пам’ятники, і лише на місці поховань вояків УПА росли бур’яни у людський зріст та кущі.
— Найближчі родичі зістарилися або забули, а молодому поколінню ті події часто також загадка. Стало гірко-гірко на душі. Не мали хлопці щасливої долі за життя, у забутті й на тому світі. Я спочатку керувався синівськими обов’язками: хотів віддати належне чоловікові, який був дорогий мамі. Але настільки перейнявся ситуацією, що вирішив: поставлю пам’ятники і на могилах чужих мені людей, бо, зрештою, й Стьопка був мені чужий. Але це були люди, які виборювали незалежність України. Це ж яку треба було мати волю, як любити Україну — і при цьому не мати ніякої надії, що ту вільну Україну ти побачиш! Зі спогадів знаю, що батько Стьопки казав: «Хлопці, у лісових кущах ви ніякої України не збудуєте! Ви дієте батогом проти обуха!». Це ж яка сила була у Сталіна, у Гітлера — а вони йшли проти тієї сили, їх били з усіх боків: і німці, й енкаведисти. Степан Пархомчук та його побратими, до речі, загинули від рук червоних партизанів... А вони — бідолахи чи герої? — вірили в Україну і боролися за неї.
На забуте Богом і людьми старе кладовище у полі на місці колишнього села на освячення пам’ятників повстанцям з’їхалося несподівано дуже багато люду. Не лише з навколишніх сіл, а й з Луцька та з-поза Луцька, майже весь редакційний колектив «Вісника і К», три сини головного редактора. Один з них тримав пам’ятний портрет баби Афанасії і її коханого Стьопки, який зіграв таку визначальну роль у всій цій історії. Як каже Хотимчук, він відчув, що є вища справедливість, бо 70 літ лежали ці хлопці у бур’янах, але їхні могили таки відшукали й упорядкували. Після панахиди співали й повстанських пісень.
— Ваша родина мала стосунок до національно-визвольної боротьби УПА?
— Зв’язковими повстанців були діти батькового брата Володимира: Василь та Ірина. Їх потім за це вивезли у Сибір і не дали повернутися на Волинь. Вже ставши журналістом, я написав про цю родинну гілку, про її долю повість, яку назвав «Вивезенці». Живучи у Кривому Розі, де й померли потім, брат і сестра надумалися в якийсь час перебудувати батьківську хату у Рудці-Козинській. Ірина викорчувала старий садок, збиралася насадити новий і тут-таки жити. Мама моя розказувала, як приїжджав на батьківщину Василь, як ішов на поїзд і все збирав, збирав яблука з батьківського саду, напихаючи їх куди можна, бо то була єдина пам’ять про батьків. Мама казала: він збирає ті яблука, а я дивлюся та плачу... У їхній же хаті був і медпункт, жив директор школи. А їм так і не віддали. І коли сестра викорчувала старий сад, то всі вони відразу й повимирали, наче щось зрушилося у Всесвіті... І хата їхня стоїть порожня, нікому вже не потрібна.
Після того, як на могилах Степана Пархомчука та його побратимів з’явилися пам’ятники, редакція газети «Вісник і К» вирішила провести акцію «Знайди могилу повстанця». Адже ще немало таких забутих останніх притулків борців за волю України навіть на території Волині. І вже є перша звістка, що у селі Хопнів Ківерцівського району є дві такі могили біля школи, проте на їхньому місці влаштували... смітник.
— А Степан, я не раз про це думаю, своєю загибеллю подарував життя мені та моєму братові, — розмірковує Євген Хотимчук. — Ось такі інколи повороти підносить життя...
