Неординарна ситуація, яка виникла у зв’язку з
приватизацією Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча, продовжує
залишатися в центрі уваги. І це не дивно: продаж ММК виходить за рамки
звичайних приватизаційних процесів — жодне стратегічне підприємство на
таких умовах ще не приватизувалося. Втім, незважаючи на те, що Верховна
Рада прийняла у першому читанні законопроект «Про особливості приватизації
ВАТ «ММК», що передбачає продаж державного пакета акцій комбінату трудовому
колективовi в особі ЗАТ «Ілліч-сталь», говорити про остаточний варіант
закону ще рано: йде боротьба інтересів. У той же час заступник голови Фонду
держмайна Юрій Гришан, як повідомляє УНІАН, заявив днями, що в разі неприйняття
парламентом у другому читанні цього закону ФДМ виставить до кінця року
25-процентний пакет акцій ММК на комерційному конкурсі, причому за ціною
не нижче 200 млн. грн. «День» не вперше звертається до теми приватизації
ММК (попередні публікації в №98, №106 і №118), виходячи з того, що всі
думки щодо цього питання важливі.
За дев’ять років незалежності України Маріупольський металургійний
комбінат, очолюваний генеральним директором Володимиром Бойком, домігся
багато чого. У Маріуполі було створено своєрідну «державу» в державі, що
працює на країну і заробляє їй валюту. У цій «державі» розвиваються металургія
і сільське господарство, м’ясо- молочне виробництво та випуск хлібобулочних
і кондитерських виробів, страхова медицина і соціальна сфера, на яку щорічно
затрачується понад 70 млн. грн. «Держава» забезпечує роботою 53 тис. осіб
при середній зарплатні 720 грн., розширює виробництво та створює нові робочі
місця. До бюджету і Пенсійного фонду відраховується 170,1 млн. грн., капіталовкладення
в технічне переозброєння становлять 41,8 млн. грн.
На жаль, народний капіталізм, що зароджується, цей економічний
дисидент в своїй країні, змушений постійно вести боротьбу за право на життя.
Свого часу держава заплющила очі на те, як безсоромно рвали на шматки загальнонародний
пиріг. Працюючи чесно, металурги, зрозуміло, не могли «нагромадити жирок»,
щоб викупити своє підприємство на «конкурсі», змагаючись з тими, хто їх
«чесно грабував». Держава, що обдурила надії людей на народну приватизацію,
тепер готова виставити на аукціон кращий меткомбінат, щоб великі грошики
рікою потекли в решето. А де ж демократія і свобода вибору? Як бути, якщо
люди не хочуть довіряти свої долі новоявленим власникам, невже примушувати
їх силою?
Народний депутат України Сергій Матвієнков говорить: «У
всьому світі приватизація — це не самоціль, а механізм, за допомогою якого
повинні вирішуватися три завдання. Основне — знайти ефективного власника.
Друге — отримати інвестиції. І лише в останню чергу — поповнити бюджет».
Однак у нас заведено робити все навпаки: головне — продати пошвидше і подорожче,
а там — хоч трава не рости. Один донецький чиновник сказав на нараді в
облдержадміністрації: «Нехай трудящі самі виживають, як можуть. За умов
ринку та конкуренції, «хочеш жити — умій крутитися». Це скільки ж тисяч
людей буде викинуто, щоб «крутитися», якщо наш комбінат продадуть структурі,
котру опікують подібні чиновники?! А сама структура — донецька фінансово-промислова
група — «крутитися» не хоче? Так що ж таке наша приватизація: самоціль
чи спроба звільнити монополіста від конкурента? Боячись виявитися за бортом
в умовах чесної конкуренції, монополіст прагне якнайшвидше поглинути наше
підприємство, щоб широка громадськість так і не дізналася, чому в Донецькій
області єдиний неприватизований комбінат працює краще, ніж приватизовані.
Після прийняття в першому читанні законопроекту про приватизацію
ММК недовго святкували свою перемогу металурги: на комбінат лавиною посипалися
численні перевірки, що проводяться комісіями силових відомств області.
Розклад цих «наїздів» зайняв би цілу сторінку машинописного тексту. Адже
законність нашого ВАТ підтверджено Вищим арбітражним судом України ще в
серпні 1998 року. Лише за одним листом депутатів Журавського, Кирієнка
і Шевчука побували 11 комісій, що вже можна занести до Книги рекордів Гіннесса.
Перманентні перевірки протягом двох з половиною місяців паралізують діяльність
фінансових служб комбінату.
Але є дії і значно крутіші за ці. У День металурга в мартенівські
печі разом з брухтом потрапили й бойові артилерійські снаряди. Вибухи гриміли,
як на війні, на диво, обійшлося без жертв. І це незважаючи на те, що безпека
брухту, котрий завозиться, підтверджувалася в супровідних документах піротехнічного
контролю. У серпні в мартенівський цех знову спробували завезти боєприпаси,
але робітникам вдалося їх своєчасно виявити.
Безперервний ланцюжок випадково-закономірних подій, що
бере початок з часу прийняття «закону Матвієнкова», по суті спрямований
на поразку цього законопроекту в другому читанні. Підрив економіки підприємства
вигідний тим, хто хоче довести, що трудовий колектив — неефективний власник.
Ні для кого в Маріуполі не секрет, що влітку 1999 року
представники тіньових структур Донеччини спробували вчинити тиск на В.Бойка,
щоб впровадитися в управління фінансовими потоками комбінату. Отримавши
тверду відсіч, тіньовики ввели в дію всі можливі важелі для пошуку компромату
на нього. Мешканці Маріуполя, звичайно, пам’ятають, як місто засмічували
наклепницькими листівками, поширювалися неймовірні чутки про Бойка. Перші
паростки народного капіталізму в Україні зазнають найжорстокішого й агресивного
тиску з боку монопольного капіталізму — жадібного, безкомпромісного, недалекого.
Його коріння все ще живиться соками тоталітаризму.
Проблеми нашої економіки не так у формах власності, як
у офшорному вимиванні грошей новоявленими власниками. Тотальна приватизація,
проведена на їх користь, лише посилить і без того важке становище. Регіональні
утворення прагнуть до встановлення монополії. Поглинаючи все нові підприємства,
з балансу яких знімається соціальна сфера, вони продовжують спустошувати
бюджет. Рано чи пізно це призведе до розвалу соціальної сфери та ще більшого
зубожіння людей. За фасадами приватизованих підприємств проглядаються замасковані
під іноземних інвесторів офшори, де й осідає недоотриманий прибуток. Багато
про що говорить рівень рентабельності серед меткомбінатів за перший квартал
2000 року: ВАТ «ММК ім. Ілліча» — 29%, «Азовсталь» — 8,6%, Донецький меткомбінат
— 0,6%, Макіївський меткомбінат — «мінус» 13%. Рентабельність, як бачимо,
у ефективного господаря набагато вища, ніж у неефективного. І цим ефективним
господарем є трудовий колектив ММК.
Конституція України гарантує всім економічне різноманіття
(ст. 15). Економічне життя країни буде повноцінним і динамічним лише за
різноманіття форм власності і конкуренції. І наш трудовий колектив має
право бути власником свого підприємства.
ТОЧКА ЗОРУ
Михайло ЧЕЧЕТОВ, перший заступник голови Фонду держмайна:
— Тільки загальні правила гри на єдиному приватизаційному
полі, тільки відсутність яких- небудь винятків із них для комерційних структур,
державних підприємств, фізичних і юридичних осіб гарантує максимальну об’єктивність
і прозорість приватизаційних процесів. Це дозволить забезпечити максимальне
надходження грошей до бюджету й отримання підприємствами максимальних інвестицій,
оскільки буде конкуренція капіталів на приватизаційному ринку. Така позиція
фонду.
Індивідуальна схема, закладена в законопроект щодо Маріупольського
металургійного комбінату, передбачає проведення приватизації без конкурсу,
продаж акцій за номінальною вартістю і на виплат протягом одного року.
Якщо за цією схемою продати 25% акцій, то держава отримає близько 200 млн.
грн. з розстрочкою платежу. Якщо ж цей пакет виставити на конкурс, то до
бюджету може надійти півмільярда гривень, причому відразу.
Сьогодні підприємство на плаву, воно досягає успіху,
але треба думати про перспективу: щоб забезпечити стратегію подальшого
розвитку, потрібні інвестиції. Однак інвестори вкладуть гроші лише в те
підприємство, яке перебуватиме в приватній власності. У державне підприємство
ніхто грошей не вкладатиме. Подальший розвиток виробництва неможливий без
приватизації — це не викликає сумнівів. Ми проаналізували металургійну
галузь: там, де найбільша глибина приватизації, і рентабельність найвища
— на «Запорожсталі» і Алчевському меткомбінаті вона на рівні 43—49%, а
глибина приватизації там — 75%.
Петро ІЖИК, «День»
