Я не маю великого досвіду спілкуватися з князями, та ще Великими, та ще з Рюриковичами (власне, це була перша нагода). І тому спитала у свого співрозмовника, як до нього звертатися. Пан Карачевський-Вовк милостиво дозволив називати його просто «князь Михайло» або «Ваша світлість». Не одразу, але призвичаїлась. Розмова з князем Михайлом вийшла дещо плутана, перескакувала з предмета на предмет — так багато мені хотілося спитати, а йому — розповісти. Хід інтерв’ю постійно переривався — князь кидався до своїх архівів, вишукував необхідні фоліанти, розгортав схеми, так що під кінець я була майже завалена «Дворянскими родами Российской империи», «Князьями Российской империи», «Родословними книгами чернігівського дворянства», «Польською шляхтою» та французькими сертифікатами. Всі вони свідчили — за словами Його світлості — що його родина походить від Святого Володимира та Ярослава Мудрого, а безпосередньо — від Чернігівського князя Михайла Святого великомученика (загинув у Орді 1246 року).
Пізніше, вдома, я зробила слабку спробу — це ціла невідома мені наука — проаналізувати родовід князів Карачевських-Вовків. Зрозуміла, звичайно, далеко не все у наданих мені документах. Щоб знову не турбувати Його світлість, звертаюся до нього із своїми запитаннями через газету.
1). Яким чином його батько князь Микола міг «бути «представником російського флоту в Тунісі» під час Першої світової війни, якщо він народився 1901 року?
2). Згідно з історією та родоводом князів Карачевських-Вовків, який мені люб’язно передав князь Михайло, сьогодні в Україні та в Росії мають жити численні інші нащадки св. Михайла Чернігівського — Масальські, Звенигородські, Оболенські, Єлецькі та ін. Чи всі вони мають право претендувати на київський княжий стіл? Крім них ще повинні бути гілки тих давніх Рюриковичiв, які княжили в Києві, скажімо, лінія Володимира Мономаха. Моє третє запитання є гіпотезою: чи не пішов рід Карачевських від хрещеного татарина із Білої Орди Карач-Мурзи (ХIV-ХV ст.), який був, згідно з документами, намісником Карачева? Згадаємо, для аналогії, про вихрещеного татарина, пращура роду Годунових.
Ще одна заувага до відома читача. П. Карачевський-Вовк народився, навчався і прожив більшу частину свого життя за межами України. Через те несправедливо вимагати від нього тонкого і всеохоплюючого розуміння наших сьогоденних реалій і проблем, які й нас, корінних жителів, часто збивають з пантелику. Будемо зважати, переважно, на його добрі наміри.
— Розкажіть, Ваша світлосте, чи у вашій сім’ї завжди була свідомість приналежності до роду Рюриковичів? Як це впливало на ваше виховання?
— Із самого дитинства я й мої брати мали свідомість свого високого походження і — місії. Вивчали свій родовід, коріння якого сягає Х століття. Знали, що за майже 1000 років у жилах нашого роду намішано багато різної крові — руської, польської, французької, татарської. І де тільки не жили Карачевські-Вовки! У Чернігові, Києві, Золотій Орді, давньому Карачеві, Петербурзі, Маньчжурії, Варшаві, Парижі.
Наш родовід часто обговорювався у родині — хто де жив, чим займався, що втратив у Жовтневу революцію. У Києві, наприклад, на місці нашої маєтності побудовано готель «Київ», а на Грушевського, 22 залишився шматок землі, на якій стояв князівський дім, зруйнований під час війни бомбардуванням.
— Як ваше походження впливало на життя родини, на форму стосунків між батьками та дітьми?
— Звичайно, були протокольні обов’язки навіть у родині. Так, увечері ми обов’язково підходили цілувати батьку руку. Якщо не дасть — біда, це значить, що ми щось натворили. Особливою провиною вважалося недотримання даного слова. В понеділок у сім’ї говорили тільки англійською, у вівторок — італійською, в середу — німецькою і т.д. Неабияке значення мало навчання у єзуїтському коледжі св. Георга у Медоні (Париж), де виховувалися діти аристократів-емігрантів iз колишньої імперії, — українці, росіяни, білоруси, литовці, грузини тощо. Такий «інтернаціонал» дуже добре впливав на наше виховання, культивував толерантність та цікавість до чужої культури. Дівчата ж навчалися у пансіоні шляхетних дівиць св. княгині Ольги. Раз на тиждень ми зустрічалися — спілкувалися, танцювали, співали. Досі із задоволеннями згадую зустрічі з трьома красунями Поляковими — Марією (пізніше — Владі) та її сестрами. Підкреслю, що навчання у католицькому коледжі аж ніяк не означало відмову від православної віри наших предків — Закон Божий ми вивчали у православній церкві під керуванням владики Афанаїла.
— Розкажіть, прошу, про ваші зайняття, про те, чим ви, князю, заробляєте собі, так би мовити, на хліб? Чи маєте багату спадщину?
— Я все життя працював — дипломатом, аташе у посольствах, зокрема, свого часу представляв у Москві та Варшаві фармацевтичну промисловість Франції. Тобто займався і займаюся комерцією. А щодо спадщини, так в одному з банків Швейцарії зберігаються скарби мого батька — гроші й історичні цінності. У заповіті батька, однак, написано, що поки в Україні існує Комуністична партія, розпоряджатися цим капіталом я не маю права.
— То ви навіть не знаєте, що там зберігається? І кому заповів батько родові скарби?
— Батько все залишив мені, хоча я наймолодший із чотирьох синів. А зберігаються у сейфах банків скарби на кшталт Мазепинських. Перед смертю батько передав мені також княжий перстень і заповів робити все, щоб відродити в Україні монархію — княжу владу.
— Чи не є монархія дещо архаїчним політичним устроєм, що не відповідає реаліям ХХI століття?
— Це не зовсім так — хоча б тому, що такі процвітаючі країни, як Велика Британія та Іспанія, є монархіями. Або згадайте, що трапилося нещодавно в Болгарії, — колишній цар став головою уряду. В цивілізованій державі монарх може виконувати вельми важливі суспільні функції — примирення, інтеграції різних суспільних прошарків. Монархи займаються благодійництвом, підтримують важливі культурні починання, зберігають традиції. І уважно слідкують за політикою уряду — що вигідно народові, а що ні. Якщо узагальнити, то монарх є посередником між Богом (він є помазаником Божим) і політиками. Не всім відомо, що ідеологом української монархії був, наприклад, Липинський. Чимало отців Вселенської церкви, як давніх, так і сучасних, вважали, що такі поняття, як «православ’я» і «монархія» нерозривно пов’язані між собою. Зокрема, Вселенський патріарх Антоній писав: «Неможливо християнам мати церкву, але не мати царя». (Ці думки нам добре відомі — їх ревно сповідує праве, найбільш консервативне крило Російської православної церкви. — К.Г. )
— Чи не можна ваші попередні слова розцінювати як політичну програму? Чи має князь Михайло наміри взяти участь у політичному житті України?
— Боже збережи, політика — то вельми брудна справа. Думаю, що все зробиться само собою — волею Божою. Можливо, що титул Великого князя буде повернено не мені, а моєму єдиному синовi або його сину. Упевнений в одному — мій досвід дипломата, військового (воював у складі французьких легіонів у Алжирі), ділової людини у будь-якому разі може знадобитися Україні.
На підтвердження цих міркувань можу повідомити, що зараз на найвищому рівні планується довірити менi урегулювання церковних справ в Україні — подолання розколу православ’я і створення єдиної автокефальної Української православної церкви.
— Ваша світлосте, дозвольте сказати, що ви берете на себе дуже важке випробування. Адже вже багато хто пробував — на різних найвищих рівнях, але дарма. Це такий гордіїв вузол, який ще нікому не вдалося ні розв’язати, ні розрубати.
Але повернемося до справ династичних. Ви є засновником і головою Українського шляхетного союзу (УШС). Які напрями діяльності УШС плануються, окрім, звичайно, копіткої роботи з формування української аристократії, з встановлення історичних фактів та підтвердження дворянства, князівства тощо? Скільки є сьогодні членів союзу? Кого з відомих людей ви можете назвати серед сучасного українського дворянства?
— Один із обов’язкових напрямів УШС — доброчинність: допомога незаможним старим людям, багатодітним родинам і, звичайно ж, — дітям. Наприклад, допомога хоровим колективам, підтримка стипендіями здібних студентів. Взагалі, підтримка культури в країні в усіх її формах — то перший пункт статуту УШТ. Це тільки плани, бо офіційно наше товариство зареєстроване всього 6 місяців тому. Досі не маємо приміщення. Однак існує домовленість, що УШС буде передано кілька приміщень у комплексі Андріївського собору. Ці приміщення, однак, все ще займає Духовна семінарія Київського патріархату. Попри те, що князівську Андріївську церкву українська держава передала у використання мені, а я, у свою чергу, передав її Автокефальній українській церкві. Але це просто справа часу. (Мушу визнати, що я так і не зрозуміла — попри всі намагання — значення слів князя щодо «передачi йому у використання Андріївської церкви». — К.Г. )
Сьогодні у списках членів УШС маємо 150 осіб із різних регіонів України. Можу назвати графа Удовенка, відомого українського дипломата, барона Ходаса та князя Олександра Гедройца з Харкова, киян графа Олександра Разумовського та княжну Віру Оболенську, графа Білоусова, працівника Посольства України в Польщі, а також дворянина Зіновія Кулика — редактора часопису «ПІК». Складною справою пошуків у архівах, встановленням генеалогії та геральдикою у нас займаються вельми кваліфіковані люди, такі, скажімо, як відомий знавець династій Рюриковичiв та Гедиміновичiв академік Войтович.
— Вище ви згадали про свої плани об’єднати українське православ’я, чим, до речі, нещодавно займався Вселенський патріарх Варфоломій І. Яким чином ви плануєте це зробити?
— Вселенський патріарх, із яким, між іншим, я добре знайомий, взявся тут не за свою роль, бо до його прерогатив не входить втручання у внутрішні справи інших помісних церков. Такі проблеми вирішує церква і країна. До мене звернулися Президент, прем’єр-міністр та міністр закордонних справ України з пропозицією об’єднати всіх впливових і зацікавлених у релігійному свiті людей країни і розпочати процес об’єднання. Працювати почнемо у вересні, коли закінчаться загальні літні канікули, і вирішуватимемо одночасно кілька проблем. На першому місці — формування єдиної автокефальної помісної Православної церкви України. Але це не все. Окрім неї в Україні має бути одна Українська католицька церква, яка об’єднувала б всі обряди — римський, візантійський, вірменський та ін. Третьою буде Українська протестантська церква, що збере під одним «дахом» всіх традиційних протестантів — баптистів, лютеран, п’ятидесятників тощо.
— Ваша світлосте, але ж все це лунає, м’яко кажучи, утопічно!
— Йдеться про важливі речі — утопіями я не займаюся, я людина справи і реалій. Тому додаю, що в Україні будуть ще дві релігії — iслам і юдаїзм (помилували! — К.Г. ). Тобто всього — п’ять великих офіційних церков. А всі інші секти — будь ласка, рушайте до Москви! Їх треба позбавляти реєстрації. Як бути, питаєте ви, із конституційною свободою віросповідання? Просто не треба забувати, що з часів Володимира Святого Україна є традиційно християнською країною.
— Але повернемося — перефразуючи Рабле — до наших православних. Вам відомо, що фактично там ніхто ні з ким не хоче об’єднуватися? Взяти хоча б митрополита Мефодія (УАПЦ), якому ви «передали князівську церкву». Що будете робити, якщо він відмовиться приєднатися до Київського патріархату або до УПЦ Московського патріархату?
— Я, як нащадок монаршої, наданої Богом влади, яка завжди піклувалася справами церкви, зашлю його до монастиря. Але він мене й без цього розуміє — не може бути іноземної Православної церкви в Україні. Треба, зрештою, мати свою єдину й незалежну. А коли буде утворено єдину Українську автокефальну церкву, свою резиденцію до Києва перенесе Вселенський патріарх, це його мрія. Чому, зрештою, кафедра Вселенського патріарха має бути в ісламській країні, а не в давній православній Україні? (Треба визнати — вельми цікава думка! — К.Г. )
Насамкінець повідомлю, що невдовзі їду за кордон, маючи там дві нагальні справи. По-перше, буду вирішувати проблему надання громадянства всім українцям світу, яких сьогодні за кордоном мало не 40 мільйонів. Їм, а також їхнім капіталам досі закривають можливість доступу до вітчизни. Зважаючи на важливість справи, доведеться діяти через Страсбурзький суд. Друге завдання — це підготовка української діаспори до участі в обранні нового православного патріарха всіх українців світу з кафедрою у Києві.
— Ваша світлосте, щиро вдячна за надзвичайно цікаву розмову.
