Якщо хтось буде звинувачувати українців, зокрема киян, в упередженості, у неповазі до людей іншої віри (особливо до адептів новітніх релігій) чи іншого способу життя, то тепер цього обвинувача буде легко переконати у зворотному — треба буде тільки вказати на нового мера Києва, обраного киянами. Адже крісло мера Києва завоював Леонід Черновецький, член партії «Наша Україна», депутат ВР, а до того — пастор церкви «Посольство Боже». І це при тому, що він мав дуже й дуже солідних суперників, зокрема Олександра Омельченка, якого цінують чимало киян, як це показали вибори, а також уславленого пана Кличка. Останній хоча й не дуже, м’яко кажучи, розуміється в управлінні містечками з трьома мільйонами мешканців, але має, як кожен погодиться, неабиякі інші переваги.
То ж скоріше за все матимемо за мера колишнього харківського вантажника, юриста, слідчого, науковця, політика, філантропа, примірного парафіянина Православної церкви (має нагороди як патріарха Філарета, так і митрополита Володимира), а в останні роки — активного члена церкви «Посольство Боже» і приятеля пастора цієї церкви Сандея Аделаджі. Вочевидь, ті проповіді, які п. Черновецький виголошував перед тисячами прихильників церкви «Посольство Боже», стали для нього школою високого красномовства та спілкування з великою аудиторією.
Але зараз наше завдання полягає не в тому, щоби розповісти нашим читачам про переможного суперника панів Омельченка та Кличка, а про харизматичну християнську церкву «Посольство Боже», членом якої пан Черновецький став кілька років тому і яку 1993 року заснував в Києві нігерієць Сандей Аделаджа. Сьогодні вона є однією з харизматичних церков Європи і об’єднує понад 400 церков у різних країнах. В Києві ж налічується біля 20 тисяч прихильників «Посольства Божого», у тому числі багато помітних в державі осіб.
Сьогодні в Україні існує понад кілька сот харизматичних громад. Їх вирізняє активна місіонерська діяльність, недостатня, скажімо так, увага до традиційних християнських обрядів та традицій і вельми яскраві форми богослужінь. Керівну роль у таких церквах грають лідери — пастори, які у своїх проповідях апелюють до емоцій пастви, відповідають завжди присутній у натовпі потребі у вожді, поводирі, в особистості, яка здатна творити неможливе.
Певний час тому журналіст «Дня» мав нагоду взяти інтерв’ю у пастора церкви «Посольство Боже» (тоді вона називалася «Слово віри») Сандея Аделаджі. Місцем розмови був Палац спорту, арена та партер якого були заповнені і переповнені членами церкви. Богослужіння мало нагадувало службу в православному чи католицькому храмі, а скоріше, те, що відбувається на концерті за участю відомих поп-зірок. Ритмічна, з нескінченними повторами і дуже голосна музика в мажорі — хор, голосисті солісти, барабани, литаври і труби, світові ефекти тощо. Найбільше вражала активна участь залу — «Алілуя-Алілуя» («Славимо Бога») вигукують усі (пастор Аделажда пояснив, що славити Бога треба з радістю, веселощами, як про це пишеться в Біблії).
Зустріч з паном Аделаджею розпочалася з певної незручності. Уславлений пастор зосередив на мені, як це, вочевидь, він робить при зустрічі з кожною новою людиною, всі свої уславлені харизматичні ресурси — задля навернення до своєї церкви. Треба, однак, віддати йому належне: відчувши опір, пастор спокійно «переключився» на звичайне інтерв’ю. Тож ось його біографія.
Народився у 1967 році в Нігерії; виховувався у царському палаці (його мати була принцесою, дочкою короля), у християнській сім’ї. Всі його родичі належали (з часів колоніального режиму) до Англіканської церкви, і наш герой з дитинства регулярно відвідував храм, виконував усі обряди. Це, однак, якось не торкалося його життя, і через те навіть грішив, хоча й у дрібницях — обманював, курив, не виконував обіцянок; зараз про це й мови бути не може. Фактичне навернення до Бога відбулося під впливом видатного нігерійського вченого-математика, теолога, проповідь якого Сандей почув по ТБ. Тоді вперше усвідомив свої гріхи, вперше щиро помолився і покаявся, а також зрозумів, що Ісус Христос помер саме за нього — як за кожну іншу людину на землі. Почав сумлінно вивчати Біблію.
Вищу освіту отримав у Білорусії, у Державному університеті на факультеті журналістики. Старанно вивчав усе, що тоді вимагалося, включно з філософією марксизму-ленінізму, науковим атеїзмом тощо. Коли вивчав «докази неіснування Бога», часто вголос сміявся. До Києва приїхав 1993 року; працював на 7-му телеканалі у програмі «Спочатку було слово». Саме тут Бог підказав Сандею новий шлях — йти в люди і нести їм Слово Боже, Біблію. Тож 1994 року покинув роботу, зняв за власні кошти невелике приміщення і почав проповідувати, іншими словами — заснував церкву. До цього його підштовхнуло ще й те, що це був період розквіту різних окультних «наук» і «чудотворців» — екстрасенсів, Кашпіровського, лжепророків Білого Братства. Адже протистояти цьому може тільки Святе Письмо.
На початку його паства налічувала 1000 чоловік. Сьогодні це найбільша християнська парафія у Європі — десь 20 тис віруючих. Середній вік парафіян 40—45 років; більшість членів церкви «Посольство Боже» раніше були атеїстами або ходили до інших церков. Пастор Сандей каже: «Чимало наших молодих братів і сестер у пошуках Бога побували в православних церквах. Але там ніхто не звернув на них жодної уваги — як прийшли, так і пішли. До того ж, їх пригнічувала суворість, безрадісність і незрозумілість богослужіння. Коли ми спілкуємося з Богом — завжди радіємо. Алілуя! Алілуя!».
Перші віруючі були переважно бідними людьми і не могли підтримувати власну церкву. Щоб їй вижити, щоб зекономити гроші, пастору-засновнику прийшлося навіть відмовитися від власної квартири, переїхати до гуртожитку. Пізніше до церкви прийшли люди більш заможні, які мають можливість сплачувати так звану церковну десятину, впроваджену ще стародавніми християнами. Ці суто добровільні пожертви дає кожен, хто може і скільки може. А щодо богослужінь та таїнств, то у цій церкві визнається тільки одне таїнство — покаяння. Ще виконується обряд хрещення (після 14-літнього віку) та обряд причастя.
Церква постійно вносить свою неабияку лепту у справу допомоги нужденним громадянам України. Кожного року витрачається кілька десятків тисяч доларів на їдальню для найбідніших, яка щоденно годує гарячими обідами із трьох страв майже дві тисячі громадян Києва (столова «Стефанія»). Церква утримує також реабілітаційний центр для алкоголіків та наркоманів (безкоштовний), куди звертаються не тільки кияни, а й люди з усієї України. Чимало колишніх наркоманів стали повноцінними членами церкви. Пастор церкви пишається тим, що вся благодійницька діяльність його церкви ведеться виключно на українські, а не на західні гроші.
Цікаву відповідь дав пан Аделаджа на запитання щодо судових процесів проти нього та його церкви: «Це правда, я був суб’єктом кількох судових процесів. Але в усіх випадках позивачем був я — йшлося про те, що мене несправедливо звинувачували, напри клад, у тому, що я нібито забороняю своїй пастві дивитися ТБ або взагалі розважатися. Це нонсенс: ми сповідуємо веселість, радість, про що свідчать і наші богослужіння. А дії міської адміністрації я оскаржив з того приводу, що мені, всупереч закону, не давали дозволу на проповідницьку діяльність. І суд постановив, що мені дозвіл взагалі не потрібний: таке право я маю автоматично, як людина, що постійно проживає в Україні. Я виграв всі процеси, бо не порушую законів України. Втім, один із шести процесів просто не відбувся — той, де я звинувачував Генеральну прокуратуру у порушеннях законів України. До речі, наскільки доброзичливими і добродушними є прості люди України, настільки деякі урядовці та ЗМІ відзначаються шовінізмом, зокрема, вкрай негативним ставленням до чорної людини».
Немає жодного сумніву у тому, що історично українцям притаманна одна релігійна традиція — православна. Але що робити? «Часи змінюються, і ми міняємося разом iз ними»! І тому варто пам’ятати, що сьогодні, під час служб харизматичних церков, велетенські спортивні зали заповнюють не якісь там неврівноважені іноземці, а наші люди — українці. Вони ж є виборцями.
