3—4 березня в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» відбулася Міжнародна наукова конференція «Насилля проти сумління: репресивна політика Радянської держави щодо християнських церков і віруючих». Її проведенню сприяли синод єпископів Києво-Галицького верховного архієпископства УГКЦ, представництво Фонду Конрада Аденауера в Україні, Київсько-Житомирська єпархія Католицької церкви в Україні та Львівська обласна адміністрація. В засіданнях конференції брали активну участь вчені-історики — церковні й світські — з Польщі, Білорусі, Росії, Італії та України. Зокрема, були присутні та виступали Валентина Шандра, Наталія Яковенко, Єлена Бєлякова, Юрій Решетніков, Василь Ульяновський, Сергій Здіорук, Віктор Єленський, о. Борис Гудзяк. За круглим столом, де виступили кардинал Гузар, архієпископ Ігор Ісіченко, Олександр Доброєр та багато інших спеціалістів, головував Олег Турій.
Конференція була присвячена сумній і знаменній даті — шістдесятиріччю з того часу як Радянська держава (її органи безпеки) спільно з Руською православною церквою (РПЦ) насильницькі ліквідувала Українську греко-католицьку церкву в Галичині, «воз’єднавши» її з РПЦ на так званому Львівському соборі. Через певний час подібна операція була проведена у Закарпатті, а також у соціалістичному зарубіжжі — в Польщі та Словаччині. (Що, однак, так і не привело до повного знищення Унійної церкви.)
Те, що робилося одразу після закінчення Другої світової війни на нещодавно завойованих західних територіях, було, по суті, продовженням перманентної радянської політики щодо всіх церков на всій території СРСР. Але тактика і стратегія «навернення» в православну віру греко-католиків (уніатів) має глибше коріння і веде «родовід» від історичних методів дому Романових — політики Катерини II, Миколи I, Олександра I, Миколи II. Післявоєнні події на Заході нашої країни знаменні ще тим, що в них активну (сказати б — агресивну) роль відігравали не тільки НКВС СРСР, а й Руська православна церква, щойно «обласкана» (1943 року) «самим» Йосипом Сталіним, колишнім семінаристом. Можна без перебільшення сказати, що навернення уніатів і утворення мережі православних храмів у Галичині були для Руської церкви екзаменом на лояльність і ефективність — екзаменом, із яким вона блискуче і без будь-яких докорів сумління (і тоді й до сього дня) впоралася.
На конференції в Києво-Могилянській академії було представлено чимало глибоких і різносторонніх досліджень як українських, так і зарубіжних істориків. Цікаво було слухати, зокрема, російських вчених, які аналізували свою історію, діяння своїх царів і урядів. Так, Єлена Бєлякова з Москви у доповіді «Російська імперська політика щодо законодавчо невизнаних церков» презентувала результати порівняння ставлення Російської імперії до «темних фанатиків-уніатів» та до «розбійників-старообрядців». Ті й ті були фактично поза законом, не мали громадянства у своїй державі й жорстоко переслідувалися владою. Найчастіше це були позасудові методи переслідування — висилка, побиття, позбавлення майна. Тут все було дозволено, бо, за словами царя Микола I, ці групи «були поза межею віротерпимості». І коли, наприклад, 1845 року були повністю конфісковані всі землі та майно, які належали уніатам, це зовсім не вважалося порушенням законів. Пані Бєлякова навела також приклади симпатії й допомоги переслідуваним уніатам з боку російської інтелігенції. Йдеться, зокрема, про відомого юриста і громадського діяча Анатолія Коні. Але загалом віротерпимість і свобода совісті тоді ще не стали, за словами вченого, помітними цінностями у російському суспільстві (як, втім, і сьогодні. — К.Г.).
У кількох доповідях автори (зокрема, Андрій Стародуб, Київ) намагалися зрозуміти глибинні причини жорстокого і послідовного гоніння на уніатів у Російський імперії, починаючи з часів Катерини II і кінчаючи радянською владою вісімдесятих років ХХ століття. Чому? За що? З якою метою? Адже вельми можливо, що якби греко-католиків трактували нормально, не позбавляли їх віри предків, вони були б спокійними підданими — як всі інші. А щодо феномену неприйняття греко-католиків російською владою, то можна думати, що він пов’язаний, скоріше за все, із перманентними нав’язливими ідеями «об’єднання російських земель» та загальної уніфікації. А «древле-православня церковь» при цьому завжди відігравала роль головного «уніфікатора».
Наталія Шліхта (Київ) вважає, що після Львівського собору 1946 року релігійне життя «об’єднаних» із православ’ям галичан не зовсім відповідало очікуванням влади. На думку п. Шліхти, входження західних українців до православ’я мало певний вплив на духовність православної спільноти. Православні єпископи, що працювали на Заході, вимушені були так чи інакше рахуватися з деякими обрядовими звичаями галичан і поступово вводити в церковне православне життя не тільки давні «уніатські» звичаї, але іноді й українську мову — аби не дратувати парафіян, які зазвичай говорили: «Це ви до нас приєдналися, а не ми до вас». Більше того, «західняки» несли свою релігійність і духовність в інші регіони країни і тим самим мали певний місійний вплив на людей Сходу України.
Прикрасою конференції були зовсім молоді українські вчені, що виступили зі своїми дослідженнями, демонструючи ерудицію, серйозність, увагу до деталей, знання іноземних мов, а також — впевненість у собі, яка спирається на солідні знання і тверді переконання. Маю на увазі, для прикладу, Світлану Гуркіну (Львів), Наталію Шліхту (Київ) та інших.
Насамкінець дозволю собі два зауваження. По-перше, як здається, в тематиці численних докладів було приділено недостатньо уваги — хіба що мимохідь — такому вагомому чиннику церковної політики радянського уряду в Галичині, як боротьба із угрупованнями УПА (нагадаємо, що йшов тільки 1946 рік). Загальновідомо, що греко-католицьке духовенство, ченці, парафіяни Греко-католицької церкви масово підтримували ці збройні об’єднання, допомагали їм продуктами, давали притулок тощо. Тому Львівський собор був, вочевидь, одним із «влучних» заходів, що завдавав удару не тільки ненависній і неконтрольованій «католицькій» вірі, але й загонам УПА, які продовжували боротьбу проти Союзу.
Друга заувага торкається сьогодення. У конференції «Насилля влади проти свободи сумління» брали участь фактично тільки однодумці, які висвітлювали тільки один бік медалі: як світські, так і церковні вчені засуджували дії радянської влади та Руської церкви того післявоєнного часу. Тож виникає запитання: «Чи можливо буде у якомусь не такому вже далекому майбутньому провести подібну конференцію у формі діалогу вчених, що представляли б різні «боки барикад»? Цікаво б знати, чи робили організатори конференції якісь зусилля у цьому напрямі? Наприклад, чи запрошували вони архієпископа Августина на конференцію, про яку йдеться? Чи сьогодні це є все ще абсолютно виключеним? Між тим подібні диспути (головним чином — у письмовій формі) зарекомендували себе в Україні ще з кінця ХVI ст.
У програмі конференції була ще одна значна подія — відкриття виставки «Репресована церква», організованої інформаційним відділом Львівського музею історії релігії й присвяченої тій самій даті — 60-річчю Львівського собору. Представлені документальні експонати важко сприймати байдуже чи спокійно. Ось карта таборів СССР, до яких було відправлено тисячі уніатів. Це фактично карта всього Радянського Союзу. На виставці бачимо святі ікони, пробиті кулями, зокрема, простреленого Ісуса Христа і Бога Духа Святого. Тут читаємо передсмертні листи священиків, які не вистояли і «підписали православ’я», — вони просять пробачення у своїх дітей та родичів і благають розповісти людям, що це було зроблено під загрозою смерті. Збереглися фотографії підпільних богослужінь у старих малих сільських хатах, куди набивалося чимало людей; є фото дітей на лісовій галявині, яких навчає молодий чернець, — це урок катехизації. Вражають величні фотографії 1989 року; на одній з них наче вся Західна Україна зібралась у Львові та йде з прапорами до собору Св. Юри — вже греко-католицького. На одному знімку бачимо той самий нескінчений людський потік, що суне на панахиду пам’яті митрополита Андрія Шептицького (1989). А поряд з цим народним торжеством — радянські гасла 1939 року: «Шире дорогу трактору — стальному безбожнику!», «Прочь с дороги попов, кулаков и сектантов — вредителей поднятия урожайности!» та інші подібні. Закінчується експозиція листівкою, зробленою у засланні: «Христос воскрес — воскресне Україна!». (Виставку підготували Зоряна Білик, Руслана Бубряк, Тамара Матвієва та інші працівники музею.)
Наскільки можна судити, історія становлення Української греко-католицької церкви ще не завершена, адже вона й сьогодні не має статусу патріархату, а її віруючі не тільки у світі, але й в Україні підпорядковані різним церковним інстанціям. Вельми двозначним за можливими результатами є й перенесення духовного керівництва УГКЦ зі Львова до Києва, де фактично греко-католики — в глибокій меншості. Чи не сприймають львів’яни переїзд своєї ієрархії до Києва як історичну зраду? І чи не призведе це до розколу — до утворення (відновлення) паралельної керівної структури у Львові? Безумовним є тільки одне — без Греко-католицької церкви політичне і релігійне життя України було б зовсім іншим і — не в кращий бік.
