А виріс Гуманітарний центр допомоги переселенцям із кімнатки у квартирі режисерки Лесі Литвинової — у цілий комплекс, і територіально, й функціонально. Тепер жінка — одна з координаторів центру. А Фролівка стала прецедентним прикладом самоорганізації людей для допомоги переселенцям. На території є центр реєстрації, пункт видачі їжі, одягу, побутової хімії, ліків, навіть дитячий майданчик. Це зовнішня обгортка, яку бачить відвідувач Центру. А всередині — тисячі людських життів та різних доль. Зараз Фролівка нагадує метушливий вулик, який переживає разом усі труднощі та радості, святкує дні народження, а останнім часом допомогає й у похованні. Щоб тягти таку ношу на собі, треба бути емоційно сильними людьми. Про залаштунки Фролівки, річницю проекту та чому довелось телефонувати міністрам, щоб розвантажити фуру з гуманітаркою на митниці, — «День» розмовляв з Лесею ЛИТВИНОВОЮ.
«ХТО КАЖЕ, ЩО В КРАЇНІ НІЧОГО НЕ ЗМІНИЛОСЯ, НЕПРАВИЙ. АЛЕ СИСТЕМА ПРАЦЮЄ НЕ ТАК, ЯК ТРЕБА»
— Насправді вийшла накладка, Мінсоцполітики в наказі, який передало на митницю, забули дописати буковки «б/у». І треба було переробити документ, але це роблять лише в п’ятницю, вантаж прийшов у понеділок. А п’ять днів простою фури в наші плани не входить, на сході вже все домовлено. Бо фура йшла транзитом до Селидового, Волновахи та Слов’янська. Це робота чудової сім’ї із Швейцарії, хтось із членів родини одружений на дівчині з Донецька. Родичів там не лишилось, але вони вважають своїм обов’язком допомогти. Сім’я організувала багато народу, зібрала одяг, постільну білизну, госпіталку, іграшки, самі знайшли тут контакти, про все домовилися, ми просто офіційно прийняли вантаж, розмитнили й передали далі.
— Часто бувають подібні конфузи, через які робота отак зупиняється?
— Насправді рідко. Хто каже, що в країні нічого не змінилося, ті неправі. Але система працює не так, як треба. Не повинен міністр із відпустки телефонувати своїм підлеглим із вимогою переробити наказ. Це так само, як мій чоловік днями розрулював ситуацію з танками, які не могли доїхати до танкістів, тому що габарити на три сантиметри перевищували заявлену норму. У результаті все звелося до того, що цим займався міністр інфраструктури. Але, в принципі, я не повинна телефонувати ні міністрам, ні радникам Президента, це мають вирішувати люди іншої ланки.
— У вас ще недавно був експеримент із Міністерством соціальної політики, коли разом із журналістами ходили на прийом до чиновників, щось вийшло з того?
— Не хочу це коментувати. Це міністерство не люблю, досить приємні відчуття від Павла Розенка, але від цього відомство працювати не починає. Ніхто не знає, чим хто займається за сусіднім столом.
— А інші органи влади на вас якось реагують чи не помічають ваш Центр?
— А як вони повинні реагувати? Те, що на нас не реагує СЕС, пожежна охорона, спасибі їм за це. Бо спочатку приходили з різних служб, у нас волонтери пройшли обов’язкові триденні курси з протипожежної безпеки, поставили вогнегасники, у нас є відповідальні за пожежну безпеку, за електрику. Те, чим займаємось ми, мають робити державні органи. Але ми живемо в різних площинах. Переселенців для держави все-таки не існує. Вона обмежилась виплатами, причому всі розуміють, що дорослі, адекватні, люди не підуть їх отримувати, бо це тривала процедура, ці гроші простіше заробити за той час, поки ти бігаєш по інстанціях. Але ж ці гроші задумувались як компенсація за комунальні послуги, а півроку держава забезпечуватиме безплатним житлом. Його ніхто не бачить, грошей теж не вистачає.
— Раніше «Восток SOS» витребував від держслужб звіт, що в якій області є з житлом. Ми в редакції продзвонили заради експерименту: на папері заявляють про вільні місця, а в реальності — нуль. Чому так?
— Ми те саме робили по Києву та області. На сайті міністерства досить довго висів список місць для поселення. Ми — люди не ледачі, все обдзвонили, нема там ніяких місць для поселення й не буде. Десь змінилася форма власності, десь це — за повну вартість санаторію, десь люди взагалі не розуміють, яким чином потрапили в цей список. Ми потім із цим списком прийшли в міністерство, чому опублікували неперевірену інформацію. Виявилось, що це нема кому перевірити, а ці дані дали з ДСНС, а тим — від Мінрегіонбуду.
«СОТНЯ РОДИН ЗА ДЕНЬ ЗАРАЗ — ЦЕ НІЩО У ПОРІВНЯННІ, КОЛИ ВИЇЖДЖАЛИ З ДЕБАЛЬЦЕВОГО»
— Тепер про результати Фролівки. Вам був нещодавно рік, чим би ви пишалися, досягнень у Центру багато, але особисто для вас, що зробило з Фролівки такий прецедент, чого держава досі не навчилась робити?
— Для нас найбільше досягнення — те, що ми цей рік пережили. Ніхто не думав, у що це все розвернеться. Ще до Фролівки це був куточок у моїй квартирі, гуманітарка там не дуже вміщалась, я іноді не могла Варю (наймолодшу доньку. — Авт.) знайти під завалами, їй тоді був тиждень чи днів десять. Потім це була одна кімнатка на вулиці Берковецькій, там орендувала офіс Оксана Сухорукова. Першими волонтерами були її та мої діти. Через місяць ми зрозуміли, що треба приміщення побільше. Так переїхали на Фролівську, тут орендував офіс ще один наш координатор — Арсеній Фінберг. Спочатку лежали коробки на підлозі, облік вівся на паперах, потім з’явилися стелажі, запитали у господарів території, чи можна кілька наметів поставити, бо люди не поміщаються, потім уклали договір нульової оренди, і це розповзлося на всю територію. Та найстрашнішою була зима. Сотня родин за день зараз — це ніщо у порівнянні, коли виїжджало Дебальцево. Хлопці, що готували у нас на польовій кухні їжу, розповідали, що таких голодних людей не бачили. Багато хто приходив сюди просто поїсти, й це було страшно. Зараз люди, що виїжджають, звикли до обстрілів, здолали якісь внутрішні пороги, а тоді були люди з такими пораненими душами, що від кожного гучного звуку хтось падав, закривав голову руками.
— А звідки зараз їдуть люди?
— Стабільного потоку нема, систему пропусків толком не налагоджено, тому люди виїжджають так, як пощастить. Є люди, які із зими оформляли пропуск.
«НЕ ПЕРШИЙ РАЗ ЗВЕРТАЮТЬСЯ, ЩОБ ДОПОМОГЛИ З ПОХОРОНОМ»
— Яка база даних, скільки переселенців пройшло на цей час через Фролівку?
— Ми рахуємо за кількістю звернень. Зараз їх десь 50 тисяч. Плюс дуже багато людей, яких ми не відзначаємо, вони прийшли разово, наприклад, шукали донора дитині. Декілька тижнів тому приходила жінка, її дворічній дитині треба робити операцію на серці, потрібен донор. На жаль, звертаються не вперше, щоб допомогли із похороном. Декількох осіб ми ховали, бо більше нікому не було цим зайнятись. У нас, за законом, кожній людині передбачається безплатне місце на кладовищі, але за місцем прописки. Люди, які виїхали й померли не вдома, цього права не мають. Місця можуть тільки купити, я хочу докопатися, хто за це відповідає. Зараз оптимальний варіант, який ми знайшли, — це кремація, а урни вдома стоять.
НА ФРОЛІВСЬКІЙ Є ЦЕНТР РЕЄСТРАЦІЇ, ПУНКТ ВИДАЧІ ЇЖІ, ОДЯГУ, ПОБУТОВОЇ ХІМІЇ, ЛІКІВ, НАВІТЬ ДИТЯЧИЙ МАЙДАНЧИК. ПРИЧОМУ ДІТИ НЕ ЛИШЕ БЕРУТЬ УЧАСТЬ У ЗАХОДАХ, ОРГАНІЗОВАНИХ ДЛЯ НИХ, А Й САМІ ЗАЛЮБКИ СТАЮТЬ ВОЛОНТЕРАМИ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
— Але у вас є позитивні історії вдячності, колись ви розповідали, що вам передавали навіть яблука з Луганська.
— Так, позитивного — велика кількість. Але найголовніший наш позитив — діти. Ми ж влітку запустили програму «Літо на Фролівській», практично всі вони після тижня занять приходили у волонтери. І в нас зараз багато підлітків зі сходу, вони такі позитивні.
«НА ПЕВНОМУ ЕТАПІ ПРИЙШЛА ДУМКА, ЩО ДО КІНЦЯ МОГО ЖИТТЯ НІЧОГО, КРІМ ВІЙНИ, ВЖЕ НЕ БУДЕ»
— Фролівка — як велика сім’я, Новий рік ви святкували разом, випускні в школі готували разом, літні канікули влаштували, тепер школа на носі. Наскільки вам емоційно важко, як ви все це витримуєте?
— Буває так, що думаєш: завтрашній день не переживу, більше не можу. На певному етапі прийшла думка, що до кінця мого життя нічого, крім війни, вже не буде. Це — назавжди. І це мене зламало. Я не могла внутрішньо з цим змиритися, розуміла, що саду, який я почала садити на дачі, не буде, тому що нема часу доглядати за деревами. Я хотіла б зняти ще одне кіно або хоча б випустити те, яке лежить зараз. Це — фільм про дітей із синдромом Дауна. Два роки лежить, повністю готовий, лишається тільки прем’єру зробити.
— А інший фільм який би хотіли?
— Хотілося би чогось світлого, але не про війну, не про переселенців. Мені всі колеги кажуть, що треба знімати, в тебе скільки матеріалу... А я розумію, що воно настільки внутрішньо в мене вросло, що його не виплеснеш, хоч що б зробив — буде пласке. Не можна всі ці перепади настрою, мозаїку доль передати, воно ні уві що не складеться. Це можна тільки прожити.
«ТРЕБА ЗАНОВО ЗШИВАТИ СУСПІЛЬСТВО...»
— Ви кажете, що війна буде назавжди з вами, маєте на увазі, коли це скінчиться, Фролівка житиме своїм життям, але пов’язаним із війною?
— Ми періодично задумуємося над цим. Через певний час роздавати одяг, їжу та ліки не буде потреби. Треба займатися соціалізацією, адаптацією людей, заново зшивати суспільство. Чим довше затягуватиметься конфлікт, тим сильніше люди віддалятимуться одне від одного. Ті, хто приїхав сюди, заважають, займають чиїсь місця, живуть у когось вдома. От якби держава взялася за цю проблему, щоб переселенці не висіли на голові у решти.... Мене вбиває те, що більше ніж за рік війни не було жодного офіційного звернення до людей на окупованих територіях.
Практично всі родини так чи інакше втягнуто в те, що відбувається. Є речі, які не пробачаються, я не знаю, як миритимуться люди зі зброєю, котрі стріляли один в одного. Як миритимуться ті, хто писав доноси; полонені — з тими, хто їх у полоні тримав. Це буде дуже важко. Я бачу хлопців, які повертаються з фронту, пам’ятаю, якими вони туди ішли, вони повертаються сюди іншими й нікому не потрібними.
— Як у вас зараз із фінансуванням, які ресурси, чи є постійні спонсори?
— Основні гроші — ті, що перераховуються на картку. Якщо взимку це дозволяло забезпечувати всі потреби, то зараз, якщо за день сто гривень упало, це вже велике свято. Такий великий Центр тягне багато, на медикаменти на місяць іде тисяч 25 гривень, це крім того, що приносять люди. На продукти тисяч 30 — 35, на побутову хімію тисяч 20 — 25. Зараз нас дуже рятує «Розетка» (інтернет-магазин), вони провели день народження на нашу користь, перерахували нам півтора мільйона гривень, але їх можна витрачати тільки на дітей, така була домовленість. Ми вирішили, що за ці кошти лікуватимемо дітей, складні випадки, і за цей рахунок ми займаємось із дітьми у літній школі. Олена Лебідь (координаторка Центру) мріє про дитячий клуб, але треба нормальне приміщення. Ми б там показували кіно, хороше, фестивальне, могли б грати в шахи, та й треба їм просто десь зустрічатися та спілкуватись. У нас же багато київських волонтерів-підлітків, вони всі між собою передружилися. Наступне покоління помириться, якщо ми допомагатимемо їм.
P.S. До 1 вересня Фролівський центр збирає канцтовари для школярів: загальні зошити, щоденники, фарби, пластилін, пенали, ручки, олівці, гумки, портфелі та підручники. Принести можна за адресою: вулиця Фролівська, 9/11 з 11.00 до 19.00. Переказ коштів: картка «Приватбанку» 5363542301941424 на ім’я Коваль Олександри (Леся Литвинова).
