Батальйони територіальної оборони зараз формуються в усіх областях України, адже вони покликані захищати важливі адміністративні об’єкти, боротись із диверсантами та незаконними військовими формуваннями, а також охороняти український кордон. Такі спецзагони першочергово з’являються у тих областях, які межують із гарячими точками. На Дніпропетровщині уже формується четвертий батальйон. Київщина теж має власний батальйон територіальної оборони, на стадії формування — ще один. Зараз бійці проходять навчання у військовій частині «Десна», що на межі Київської та Чернігівської областей. Їхні командири кажуть, що на підготовку воякам дали ще додатково тиждень, але де будуть солдати уже завтра — невідомо. У будь-який момент їх можуть послати на виконання бойових завдань. «Дню» пощастило поспілкуватися із солдатами батальйону, поки вони ще перебували на території «Десни».
«БЕЗ ДОПОМОГИ ВОЛОНТЕРІВ ТА СПОНСОРІВ, НЕ МАЛИ Б СОЛДАТИ НІ БЕРЦІВ, НІ ФОРМИ, НІ БОЄЗДАТНОЇ ТЕХНІКИ»
Автора взяла із собою група волонтерів, що підтримує та допомагає солдатам. У Юрія Герасимчука тут зараз проходить службу його товариш. Юрій працює викладачем у Національному університеті біоресурсів та природокористування. Уночі патрулює на блокпостах, а у вільний час привозить необхідні речі воякам. Цього разу його товариш попросив привезти інструменти, бо немає чим ремонтувати військову техніку, бракує різних рідин для автівок та запчастин. У причепі до машини, яка належить другові Юрія і котрою їхали до солдатів, були ще й колеса до «Уралів». Купували усе це добро за кошти, зібрані друзями та знайомими. Цього разу скупились на 15 тисяч гривень. Компанію нам склали ще кілька чоловіків, які працюють механіками. Бо збирались не просто віддати гостинці, а ще допомогти з ремонтом військової техніки.
Дорогою до «Десни» Юрій розповідав, що уже знайшов спонсорів, котрі готові викласти 20-25 тисяч гривень, щоб закупити тепловізори, пристрої нічого бачення та інші спецзасоби. Такі люди направду викликають захоплення та гордість, бо взяли на свої плечі ті проблеми, якими мала б займатись держава. Себе ж вони називають «дідами морозами». Звісно, жартома.
Валентина Охлопкова, яка у звичайному житті займалась організацією виставок та інших мистецьких акцій, ще восени відмовилась від поїздки до Амстердама, де мала відкривати мистецький проект. Пройшла Майдан, була у військових частинах Криму, тепер допомагає солдатам батальйону територіальної оборони. Валя каже: коли бійці показали міношукач 1982 року випуску, запліснявілий і повністю недієздатний, була шокована. Сидіти склавши руки не може, тому по друзях шукає людей, котрі готові проспонсорувати таку покупку. Дівчина вже знає, де і в кого краще купувати військову форму та інвентар для військових.
ЧИ ДОВЕДЕТЬСЯ СТРІЛЯТИ ПО-СПРАВЖНЬОМУ, А НЕ ЛИШЕ ПІД ЧАС НАВЧАНЬ? КОМАНДИРИ КАЖУТЬ, ЩО У БІЛЬШОСТІ БІЙЦІВ ПЕРЕЛОМНИЙ МОМЕНТ УЖЕ ПРОЙШОВ І ДО РЕАЛЬНОГО БОЮ ВОНИ ГОТОВІ / ФОТО КОСТЯНТИНА СОВИ
Дорогою до солдатів волонтери вже складали план дій на наступну поїздку. Таку підтримку солдати цінують неабияк. Начальник штабу, перший заступник командира батальйону «Військова частина «Польова хата» В2262» Олексій Савич розповів, щоб без допомоги волонтерів та спонсорів не мали б солдати ні берців, ні форми, ні боєздатної техніки.
«ЦІНОЮ БЕЗСОННИХ НОЧЕЙ ТА МОЗОЛІВ МИ СТВОРИЛИ ТАКІ ФОРМУВАННЯ З НУЛЯ»
На момент нашого перебування в частині, більшість солдатів були на навчаннях. У них відбувалися стрільби на полігоні. До речі, полігоном зараз користуються і представники «Правого сектору». Бійці розповідають, що за законом ніхто не має права користуватися ним, окрім військових. З якого дива і з чийого благословення ці люди опинились у «Десні», можна лише здогадуватися.
До обов’язків батальйонів територіальної оборони входить, зокрема, і боротьба із незаконними військовими формуваннями. У мирний час вони виконують функції і МНС, і міліції, адже можуть допомогти в евакуації населення під час техногенних чи природних катастроф, контролювати ці території від мародерства тощо.
— Ідея територіальної оборони виникла давно, по суті, це трансформація громадської оброни, що була за СРСР, — розповідає Олексій Савич. — Але в Україні про це забули, мовляв, у нас все і так добре. А перед новим роком цю тему згадали. Буквально на папері частини народились у березні. Створення військової частини передбачає тривалу підготовку, накопичення у місцях зберігання техніки, зброї, боєприпасів, матеріальних засобів, а також напрацювання дуже великого переліку документів. Керівники таких частин мали б отримати все на руки у готовому вигляді. Зараз цього не було. Частини формувались у дуже короткі терміни. До них прийшло дуже багато добровольців, і безсонними ночами та мозолями ми створили такі формування з нуля.
Військові скаржаться, що забезпечуються батальйони за залишковим принципом. За два місяці існування бійці київського батальйону не отримали від держави жодної пари берців, комплекту форми, а отримані спецтехніка була у жахливому стані. Лише завдяки помічникам-волонтерам цю техніку було відновлено, знайшлися й запчастини, і одяг для солдатів. Офіцер розповідав, що батальйон укомплектували та одягли за рахунок спонсорів. Шиють одяг солдатам у майстерні, яку вояки знайшли собі самі, і в міру накопичення грошей закуповують по 20-30 костюмів, іноді по 100.
Попри труднощі, настрій у солдатів досить позитивний. На наше запитання, чому вирішили йти в армію, чоловік віком далеко за 50, із сивим оселедцем-чубом, відповів коротко — треба Батьківщину захищати. І таких чоловіків, у яких уже не лише діти є, а й внуки, у батальйоні Київської області — більшість. Олексій Савич розповідає, що під час присяги доводилось чути не звичне звертання «сину», а «тату» або «діду».
ПОЗИЦІЯ ДЕРЖАВИ: ПІСЛЯ ЗАВЕРШЕННЯ БОЙОВИХ ДІЙ БАТАЛЬЙОНИ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОБОРОНИ БУДУТЬ НЕ ПОТРІБНІ
Зараз солдати найбільше потребують засобів особистого захисту — касок та бронежилетів. Але того, чого бракує по дрібницях, значно більше. Єдине, чого вистачає, — це бойовий дух. Їхній командир каже, що лише від злагодженості колективу залежить успіх виконання бойових завдань. І з цим у них усе гаразд.
Нині на території «Десни» формується ще й Донецький батальйон. Військові чесно зізнаються, що не розуміють доцільності його утворення на території Київщини, коли солдати все одно працюватимуть на території іншого регіону і мали б знати його як свої п’ять пальців. Та, напевно, найголовніша проблема — не місце їхньої дислокації, а те, що у майбутній системі оборони країни таким формуванням немає місця. Принаймні нинішнє військове керівництво не бачить потреби у їхньому збереженні після закінчення бойових дій.
— Світова воєнна структура базується на тому, які завдання мають виконуватись і що для цього потрібно, наприклад, треба два авіаційних полки, 10 армійських кораблів, стільки-то десантних та танкових частин. А у нас виходять із кількості, дають сто тисяч бійців на армію... і ліпіть із того, що хочете, — пояснює Савич. — Тому й виходить, що наші батальйони не потрапляють у цю чисельність. Ми пропонували скоротити нашу кількість, зберегти мінімальне організаційне ядро, і за необхідності формування розвертати. Нам деякі воєнні чини сказали, коли хочемо зберегти ці формування і їхні завдання, то переходьте в інше відомство, у яке — думайте самі. А ми ж прийшли сюди не за лампасами чи погонами, а робити свою справу нормально, використовуючи свій досвід.
А якби такі формування існували хоча б у скороченому варіанті, складались із резервістів, то за потреби вони могли б зібратись усього за кілька годин і відразу стати до роботи. От знову оголошують призов до Збройних сил України, але ж це молоді хлопці, яких ще всього треба навчити. І переконувати їхніх матерів відпустити синів на війну. А тут добровольці, які мають військовий досвід, дехто побував у гарячих точках, отож має інше ставлення та гарантує інші результати військових операцій. Невже військові чини так і не зробили висновків із нинішньої війни?
