Будучи переконаною в тому, що в спорі взагалі, а в НАШОМУ СУСПІЛЬСТВІ особливо, істини не народжуються (а тільки злоба і мордобій), уважно стежу, однак, за дискусіями: мені цікава ЧУЖА думка (ментальність) і сама по собі, і як МОЖЛИВІСТЬ ВІДШУКАТИ ВИНЯТОК ІЗ ПРАВИЛ (стереотипів мислення, заданості установок). Бо саме виняток і є каталізатором усього нового, зрештою, розвитку.
Я завжди усвідомлювала свою певну несхожість як із росіянами, так і з українцями, — мабуть, генетично позначається родова «польськість», iз усіма плюсами та мінусами, але, на свій сором, мені ніколи не були цікавими ні ті, ні другі, ні треті — я серед них жила... Хотілось би бачити світ — інше, несхоже, непізнане (але я була невиїзною), який вивчала за книжками, і, передусім, імперії — Англійську і Німецьку (з німецької філософії захищала диплом).
Проте об’їздивши третину світу (стати виїзною мені допомогла Франція), Європу та Азію, вже не могла позбутися питання: чому все так, як воно є, а ми маємо те, що маємо? (Вас, мої шановні опоненти, це не хвилює?) І засіла за першоджерела (досі майже вільно читаю старослов’янською та давньоруською), тому що історичні «факти» (минулі та нинішні) мене абсолютно не задовольняли; за українську літературу та філософію, виключаючи як українофілів, так і українофобів. Цей дивовижний час, також і усвідомлення себе як особистості (національність — як шкіра, її не вибирають, із нею народжуються, вона не дає переваг і є найбільш помилковим, останнім аргументом, коли крити нічим) і трансцендентного в особистості, але головне — вічної проблеми щодо сенсу життя. І цю статтю я б не стала писати, якби в дискусії про статтю «Розвиток — не наша ідея?» (дискусія, чесно кажучи, навіяла на мене страшенну тугу через брак винятків) Д. Карп’як (Львівська обл.) не поставив запитання: навіщо? Та тому, що я мислю — значить, я існую (а не їм-какаю — значить існую).
За п’ять років роботи (також і над книжкою про українську ментальність) багато що ДЛЯ МЕНЕ прояснилося, і також те, що українці й росіяни — два РІЗНІ, хоч і близькі народи (і найістотніше із цієї різниці — наш онтологічний, буттєвий оптимізм та російський потяг до трансцендентного, свідчення чого — російська література та філософія), що наша слабкість — у розмноженні духовного «я», в духовному хаосі (зовні — християни, глибинно, за єством, — язичники плюс аж ніяк не золота середина між християнською і мусульманською цивілізаціями, про що в «Дні» писав і Лесь Качковський), у «випаданні» з тимчасового контексту через (або також і в) зануреність у минуле, в сприйнятті себе як об’єкта чужої волі, звідки виникає і наша «безвинність», зворотний бік якої — страх признатися в тому, що МИ САМІ, кожний нарізно і всі разом, ВІДПОВІДАЛЬНІ ЗА ВСЕ, ЩО ВІДБУВАЛОСЯ ТА ВІДБУВАЄТЬСЯ З НАШОЮ КРАЇНОЮ, також і за могутність Російської імперії, за сталінські репресії, за те, що не мали своєї держави.
В. Здоровега, декан факультету журналістики Львівського університету («День», № 86) у статті «Не створи собі гомункулуса» скривджено вигукує: «Неправда, що в Україні ніхто не займався розробкою основ будівництва незалежної держави». І називає ряд прізвищ, з-поміж них і Д. Донцова та В. Липинського.
Але націоналізм Д. Донцова (ідеолога українського націоналізму, «Дух нашого минулого») в ті часи, коли не було держави, був, по-перше, об’єктивно — історично виправданим, а по-друге, такої високої громадянської проби (романтичний націоналізм), до якої так і не дотяглися здрібнілі послідовники ні на початку XX століття, ні, тим більше, нині. Донцов вважав конфлікт між Росією та Україною конфліктом владного характеру, який виключав компроміси, а вимагав боротьби з перспективою ЗНИЩЕННЯ ОДНІЄЇ ЧИ ІНШОЇ СТОРОНИ як політичного чинника Східної Європи. Іншого шляху він не бачив, а тим більше, з виникненням більшовизму. Чи багато хто поділяв такий шлях боротьби? — тоді! У якій гарячій голові (за умови цілковитої безпеки! — коли нічим не треба жертвувати) він реанімується сьогодні, що заздалегідь приречено на катастрофічну поразку? Донцов однозначно висловився й про еліту («не було гарної еліти — не було держави»), і про прагнення всіх одягнути у вишиванки (як хоче у XXI столітті В. Здоровега обрядити луганців): «це абсурд». Утім, стаття про Донцова лежить у редакції.
У моїх статтях, з-поміж них і «Не створи собі ворога, коли на дружбу не здатний», немає нічого АНТИГУМАННОГО, А ЗНАЧИТЬ, І АНТИУКРАЇНСЬКОГО, як немає ненависті (в мені її немає від самого початку) до минулого, справді жахливого (в будь- якої країни світу — жахливе, якщо знати історію), тому що ненависть безплідна й руйнівна для її носія, а минуле не можна змінити, його можна тільки осмислити (проте маючи незапалений розум), для того, щоб НЕ ПОВТОРЮВАТИ ПОМИЛОК. Чому загинула слов’янська цивілізація, як і безліч інших національних цивілізацій? Тому що НЕ БУЛО ЄДНОСТІ — НІКОЛИ... Тому що вона БУЛА ЗАНУРЕНА В МАТЕРІАЛЬНЕ І МІСТИЧНЕ. Чому загинула, тільки-но народившись, УНР? Тому що еліта хотіла влади, а народ — землі й волі (незбігання інтересів, кажучи сьогоднішньою мовою).
До речі, про мову. Одна з особливостей української оборонної свідомості — напад як форма захисту, коли в статті прочитується те, про що автор не писав, і додумується за нього казна-що. Так ось, я ніколи не торкалася мовної проблеми як такої внаслідок очевидності того, що в будь-якого народу є своя мова, як і шкіра — національність. Переживши русифікацію (я не пишу про те, про що пишуть усі й що загальновідомо) та імперське насильство, захисники української мови діють тими ж тоталітарними методами стосовно нацменшин (а я завжди захищаю слабкого і приниженого, як колись мову), що призводить до роз’єднання суспільства, до ворожнечі. НЕ МОЖНА РАПТОВО ВІДРОДИТИ ТЕ, ЩО ПРИДУШУВАЛОСЯ ВІКАМИ, тим більше, що мова відроджується В ЛЮДЯХ, і треба дати їм час (згідно з опитуванням «Дня», 79% вважають себе українцями і тільки 18% — росіянами, з них українською розмовляють удома 53%, російською — 46%). Мій друг, письменник Євген Гуцало (нині покійний) за все своє життя не вимовив жодного слова російською (і ніхто не міг його русифікувати), але ми із задоволенням спілкувалися, відчуваючи духовну близькість («Нічого не хочу розжовувати»).
А крім часу, людям потрібна така держава, в якій можна знайти людську гідність. Хто-небудь із професійних патріотів може мені відповісти, чому саме українці стали остарбайтерами ХХI століття (замітка Л. Криловської, колишнього в’язня фашизму), наповнивши собою західні країни (чому біжать зі своєї?), а жінок не тільки з Києва або «диких східних областей», але і з цивілізованого Львова свої ж львівські співвітчизники продають у рабство італійцям? Чому 16-річна жителька Херсона намагалася продати свою невинність за 10 000 доларів («Факти»)? Чому українці торгують наркотиками коло берегів США? Чому ООН передбачає різке скорочення населення України і чи це благо? Чому світ знову лякають українцями? («День», 5 травня 2001 р.). Чому Мончинецький «експонат» («День», там же) можливий в Україні? Ці нещадні запитання залишаються без відповіді!
Звичайно, можна виправдатися тим, що і в інших країнах те ж саме. Але в інших країнах — свої громадяни, які відповідають за стан суспільства, також і в Росії, де, на відміну від нас, НАВЧИЛИСЯ НАЗИВАТИ РЕЧІ СВОЇМИ ІМЕНАМИ, а це і є прагнення до правди (правда завжди болюча, тому що нещадна), де на відміну від нас — центрових європейців та природжених демократів — демократичним шляхом згуртували суспільство, яке дедалі більше набуває рис громадянського, яке відстежує дії своєї влади, з-поміж них і в Чечні. Поки ми клеймили Росію, випускаючи всю свою енергію в свисток, вона відновилася економічно, і сьогодні російський капітал, нарівні з іноземними, законним шляхом «скуповує Україну», яка мала на час отримання незалежності набагато ліпші стартові можливості. Де ці наші можливості, реальні та потенційні? Знову «жиди та москалі» винні? — наш традиційний міф для виправдання. Не здивуюся, якщо Росія виявиться з Європою набагато швидшою за нас (якщо ми там узагалі коли-небудь опинимося з нашою ментальністю).
Україна перманентно переживає як кризу влади, так і кризу суспільства. Чесно кажучи, нудно писати банальні речі, знаючи і про таку особливість української ментальності: маючи здоровий та гнучкий розум, українцям важко зрозуміти те, що потребує розуміння, АЛЕ ЇМ ПОТРІБНІ ЧИМАЛІ ЗУСИЛЛЯ НА ТЕ, ЩОБ ПРИЙНЯТИ навіть усвідомлене. І — вічний біг по колу.
Замовчуваний сьогодні В’ячеслав Липинський ще на початку ХХ століття написав ПРО ЦЕ, але нічого не змінилося. І все ж перекажу майже дослівно деякі його висловлювання («Листи до братів-хліборобів»).
...Ви, українські соціалісти, ототожнюєте поняття нації із пролетаріатом і партією. Для вас не соціаліст — не українець. Ви ж, українські націоналісти, ототожнюєте поняття нації з «мовою», вірою, плем’ям. І в цьому хаосі, який панує у ваших мізках, для одних українцем є тільки той, хто розмовляє українською мовою і ненавидить «неукраїнців»; другі додають, що він іще повинен бути обов’язково православним, не уніатом і не латинником; треті — обов’язково уніатом, не православним і не латинником; а будуть і четверті, які вимагатимуть від нього «російсько-малоросійської» чистокровності з прізвищем на «-юк» та «-енко». Нація для нас — це всі жителі цієї землі й всі громадяни цієї держави... Ми хочемо всіх об’єднати, щоб звільнитися від Варшавської і Московської метрополій. Ви ж під’юджуєте українців для боротьби одне з одним: одні під гаслом соціалістичної ненависті, інші під гаслом націоналістичної ненависті. І ви готові кликати Варшаву (уенерівщина), щоб знищити українських росіян, та Москву (Петрушевщина), щоб знищити українських поляків. Ми хочемо окреслити ставлення до Москви і Варшави з погляду інтересів цілої Української Землі, щоб знайти незалежну державу. Ви ж мислите ставлення до них не в образі земель (територій), а в образі громад (партій та націй) і розкладаєте їх відповідно до того, кого ваша громада більше ненавидить в Україні, — росіян, поляків, українців чи «буржуазію». Хто скаже українцям, що злоба, ненависть, зрада, брехня їм не допоможуть і України не створять?
Народ за манну землі відрікся од усіх «українських націй», про які він і уявлення не мав. І не міг мати, оскільки інтелігенції вистачило однієї більшовицької нагайки, щоб вони поміняли самостійність на фіктивну федерацію... Якби ваш Гетьман (Скоропадський) мав серед українських інтелігентів стільки соратників, скільки явних і таємних агентів серед них маємо ми та більшовики, то ви, можливо, і здобули б державу. За яким-небудь літературним горе-атаманчиком, президентиком, диктаториком інтелігенція, може, і піде. Та й то ненадовго, і лише для того, щоб їм кілочки на голові тесати, а потім зрадити, а після їхньої смерті їхніми іменами спекулювати.
Ми не робимо з політики релігії, а з релігії — політики, зі справи світської —духовне, зі справи Кесаревої — справу Божу або навпаки. Політика — це меч і продуктивна, матеріальна сила. Але щоб вона, ця матеріальна сила, не перетворювала, як до сьогодні, українців на звірів, що пожирають одне одного, українські люди меча, плуга і верстата чекають од вас духовного слова. Не треба шукати і вигадувати це слово. Воно вже сказане перед віками. Християнська релігія, яка з руїн Римської імперії і з Європи, що поїдає одне одного, створила нову культуру й нові держави, спроможна ще й нашу Українську державу створити. Сьогодні й у світі ви можете бути подвижниками духу, оскільки ніхто вас — клерків — не грабує, не вбиває! Але будьте подвижниками! Убережіть людей від найбільшої спокуси сучасності — бунту гордині людського розуму проти Бога... Навчіть їх любити, а не ненавидіти одне одного. Скажіть їм, що Україну не створити хитрими спекуляціями... Скажіть їм, що у вічній боротьбі духу з хаосом матерії немає середини: в ній можна бути слугою чи то Бога, чи то Диявола... Тільки великим хрестовим походом Духу на українське пекло тілесних пристрастей і хаосу матерії можна створити Україну.
Ваш духовний анархізм, який для вас дорожчий за все, не дає вам стати організованими та дисциплінованими слугами одного Вiвтаря. Ваші очі завидющі й ваші руки загребущі, якими ви славитеся тисячоліття, не дають вам можливості подумати ні про що інше, як тільки про тілесне, матеріальне. Тому ви і не в змозі великим поривом духу підняти вгору — до Бога — українське суспільство. Ви, як чотириногі, повзаєте разом із ним, уп’ялившись очима в землю, та думаєте тільки про земне, тілесне, матеріальне. І кожний із вас під час цього повзання творить собі за образом своїх бажань своїх божків, якими він нещасне суспільство розбиває.
Ваші соціалістичні та націоналістичні секти... розбивають єдність Української Землі та унеможливлюють її незалежне державне існування. Ця сама духовна анархія, що колись була причиною підданства Києва північним варягам і яку ви, тільки під іншими лозунгами, зберігаєте до нинішнього дня, виправдовує владу метрополій, котрі обмежують цю анархію. Ваш соціалістичний і націоналістичний містицизм, єдина сила, яка штовхає вас до акцій, — це язичницький містицизм, що не знає жодної міри. Ви вірите, що ваш, вами ж самими, для ваших же матеріальних потреб створений божок переможе чужого, точно такого ж божка. Ці ваші божки злобні та кровожерливі, й ви вимагаєте для них фанатизму звіра, бо вся їхня чудодійна сила вимірюється земним, тілесним, матеріальним. І якщо ваш божок цієї ж хвилини тут, на землі, вас не нагородить, як він не дає вам посад, грошей, отаманій, то ви розбиваєте його, міняєте свої віхи-віру й творите собі іншого, «ліпшого» божка. У пустелю троглодитів повертаються всі матеріалістичні культури. В неї б повернулася Україна під вашим пануванням... Тому, доки ви репрезентуєте українську культуру, Україна не може жити без нагайки метрополії. І українська нація відродиться лише тоді, коли соціальну і національну ненависть буде посаджено в клітку і коли ваше гарчання в цій клітці, яке ненавидить СЕБЕ, буде живим образом того, якою була та якою не повинна бути Україна...
Нагадаю, що це все «аналіз ситуації» В. Липинського (на Заході його називають українським Вебером) — нашого спільного з В. Здоровегою вчителя, тільки чомусь учні виявилися різними...
І на завершення хочеться підкоректувати поняття «благородного» виховання професора В. Войтенка («День, № 208): воно полягає не в тому, щоб не дати в пику інакодумцеві, а в тому, щоб у голові навіть не виникало думки про те, що МОЖНА ВДАРИТИ людину взагалі, що можна громадянство людини іншої національності поставити в лапки тільки тому, що професора охоплює БАЖАННЯ БАЧИТИ В УКРАЇНІ САМИХ УКРАЇНЦІВ, яких він сам, як доктор медицини, і призначить (відселектує, розумієш). Не помиліться в самодіагнозі, професоре.
Від редакції. Тема особливостей ментальності українського народу отримала на сторінках «Дня» особливе звучання завдяки гострому погляду нашого постійного автора Любові Ковалевської. Її стаття «Розвиток — не наша ідея?» («День», № 206, 2000 р.) викликала бурний потік читацьких відгуків, найцікавіші з яких були надруковані в рамках дискусії. Надавши сьогодні заключне слово самій письменниці, «День» завершує полеміку.
