КОЛИ ГУЛЯЄ ТЕМПЕРАМЕНТ...
Оля стояла босонiж на підлозі, проте холодно їй не було. Жарини образи обпiкали душу. Сховалися до іншої кімнати дітки — хлопчик і дівчинка, що гралися біля великої печі. Молода жінка розповiдала такі подробиці конфлікту, через який покинула ферму. За її словами стояли розпач, втома, втрата віри, безвихідь, у яку загнали людей в селі... Згадувала Вітьку-підвозчика, у котрого, коли вип’є, «душа в рай несеться», його дружину Марію, бо в тієї вчора якраз «розійшовся темперамент»... Працює Оля на фермі, яку новий голова Микола Михайлович Дацюк, відразу прозваний «Миколою четвертим» (до нього, зрозуміло, колгосп очолювали теж Миколи...), охрестив «Піаніно»: — Телята стояли такі худі, наче клавіші...
— А чого вони мовчали, коли телята були напівдохлі? Я їх підняла, почали поправлятися... І вже моє місце комусь муляє! А хіба чоловік мій, Володя, мало доброго зробив для колгоспу? — наступала Ольга Миколаївна Юрчук на сільського голову Людмилу Сергіївну Стичук, котра як останній аргумент висловила непереборні, виявляється, для сільської душі слова: «Худоба ж страждає!»
— Так я ж телят напризволяще не покинула... Попросила Ніну Мельник, щоб мені помагала, бо 102 голови на одні руки щось значить? Вона на фермі сьогодні, телята не голодні, — з крику перейшла на нормальний тон Ольга, котрій, з усього видно, хотілося, аби просити вийти на роботу прийшов до хати голова....
День видався — все не слава Богу. Вирішили з фермою, з’ясувалося, що з восьми чоловік, які мали їхати за склом для майбутньої теплиці, прийшло двоє. Незакінченою була і вчорашня справа: користуючись «блатом» — головний лікар наркологічного диспансеру у Луцьку теж Микола Дацюк, — миляновичівський голова просив виділити для своїх «робітничків» хоча б зо п’ять місць.
— Не думав, що наш народ такий одурманений. Ми роками годували вовка з рук, а тепер випустили у ліс і хочемо, щоб сам собі шукав їжу, — у такій образній трактовці «Миколи четвертого» звучить аналіз ринкової ситуації на селі.
Та що візьмеш з людей, які роками працювали без копійки грошей?!
— Якщо у хаті нема пенсіонера, котрий стабільно отримує хоч і мізерні кошти — у такій хаті біда, — констатує як факт сільський голова Людмила Стичук.
Попередники Дацюка мали єдину мету — взяти собі. Селянин, спостерігаючи, робив висновок: матиме щось, як теж украде. Села (у Миляновичівській сільраді їх вісім) — вимирають. З 1169 чоловік 789 — пенсіонери. Трохи учнів: у двох школах відповідно 28 і 93. Тих, що навчаються у вузах, технікумах і приїжджають за «сільською гуманітаркою», теж вважають своїми. Працюючих, власне, понад 130. А в колгоспі зголосилися працювати шiстнадцятеро, ті, кого за пиятику повиганяли звідусіль. Як і скрізь, у широкому вжитку «колгоспна валюта», самогонка («Люди втратили віру і не бачать змісту життя», — каже сільський голова). Спочатку охоче розбирали землю, по два, три, по 20 гектарів мають у власності. Але ж на своїй землі працювати треба, не на колгосп дивитися. Таких господарів небагато: голими руками не нахазяйнуєш. Більшість роздали паї і вимагають орендної плати.
— Мені його шкода, знаєте? І чого, такий багатий, лізе у таке пекло? — по-жіночому безпосередньо сплескує руками ветеран колгоспної праці Євгенія Філаретівна Завадська (до котрої ми зайшли в іншій справі, але мова про реформування колгоспу в усіх на устах). — Одне між чоловіками чуєш: по півлітрі, по півлітрі... А ми ж — королівські міщани були! Миляновичі в минулому містечко, один з маєтків польської королеви Бони...
— Каже Микола Михайлович: «Сергіївна, допомагайте мені, не витримаю, Сергіївна!» Мені і його шкода, але шкода й села! Прийшов Дацюк — потяглися й люди до праці. Почали техніку ремонтувати. Подивилася і кажу: «Хлопці, щось ви мало зробили!» А вони мені: «Сергіївна, ми за 5 днів більше зробили, ніж за 5 років!»
КІНО ВІД «МИКОЛИ IV»
Зголосившись підняти розграбоване село, успішний підприємець, звісно, не сподівався, що одного дня йому доведеться... замовляти місця у наркодиспансері, а на ранок шукати людину, щоб погодувала на фермі телят. Попередники залишили руїну. Її новоспечений голова і зняв на відео, пообіцявши на сході селян: через рік у Миляновичах можна буде знімати зовсім інше кіно!
Микола Дацюк почав у Миляновичах з того, що спробував привести до божого вигляду хоча б одну з вулиць. Місяць, ставши головою, не міг спати, «все думку ганяв»... Мав приватну фірму неабияку. Рихтує і ремонтує автомобілі, причому з неприхованою гордістю (за якість роботи!) сказав, що дає лад і автомобілям найсучаснішим, 2000-го, 2001-го року випуску («А на них знаєте, хто їздить!»). У справах бізнесу об’їздив Україну від Донецька до Чопа, «гонив» з Німеччини автомобілі, придивляючись, як «бідують» у Європі. Поставив на ноги бізнес і передав синові.
А сам очолив зруйноване господарство у сусідньому районі (мешкає Микола Михайлович неподалік, у селищі Люблинець, що за Ковелем). Сім’я кричала «караул!», знайомі не вірили, а Дацюк гірко жартує, що «добровільно пішов у тюрму». Нема кого послати на ферму, бичкам замість кормів, яких майже не заготовили, «даємо читати газету...» На сільському сході виклав програму- мінімум: якщо підніметься хоча б одна галузь, село буде врятоване. Через відсутність обігових коштів, позики в банку («А я б, гарантія, її повернув!») нема за що купити солярки, зорати землю, засіяти. Державі до цього геть нема діла.
Як бізнесмен затіяв Дацюк виробництво. З автомобільного лобового скла (на фірмі у сина навалом!) можна зробити теплицю, на початку торгували б розсадою капусти. Є глина, пісок, додати цементу — буде цех по виготовленню бруківки. У майстерні на колишній тракторній можна виробляти огорожі і експортувати їх у Францію. Запустив пилораму, збирається вигідно збувати дачні будиночки, на які має хороше замовлення. Хотів би здати в оренду ставки... Варто вирощувати льон, колись він поліські волинські села добре «годував»! Обіцяє підняти олійницю, запустив млин, який «молов раніше капітально».
Люди слухають, дивляться. Одні впевнені, що тільки наживеться, як попередники... Інші вірять у кращу долю села. Дацюк каже, що йому «больно за наш народ». Дисципліни ніякої. На сходах запитував селян: а ти на що дивився? Чому допустив до такої руїни? Що ми завтра залишимо внукам?!
У Миляновичах пам’ятають голову, котрий ще недавно ходив по хатах і виганяв на буряки... 80-річних, покручених працею жінок. Не можеш й через хату перейти? Хай діти (хоч і в Сибіру живуть!) за тебе колгоспні буряки впорають! Карав тим, що не виписував коня городик зорати, забороняв змолоти у млині зерна. Тепер, шепчуться, споює народ у своїй «точці». Єдиний, хто лишив по собі добру пам’ять, Євген Іванович Олесь. Прийняв колгосп мільйонером по боргах, погасив їх (а трутням у сусідніх селах держава, така вона в нас, з парадоксами, невдовзі борги списала...). «За Олеся» колгосп став мільйонером по прибутках. Свиноферми (поголів’я довели до 8 тисяч) нагадували окреме містечко: з шикарними виробничими приміщеннями, доріжки асфальтовані, квіточки... Після Олеся, якого у 1989-му забрали у район, і почався занепад господарства. Будівлі розтягли на паї, трактори голови міняли на автомобілі для себе, труби і рейки здали на металобрухт.
Який варіант вибере для себе (і для села!) успішний бізнесмен Дацюк? Побачимо у другій серії кіна...
