Аналізуючи попередній роман Марії МАТІОС «Солодка Даруся», я наважився спрогнозувати вихід наступного твору у незвичному для письменниці жанрі психологічного трилера. «Щоденник страченої» — саме те.
Сюжетний простір нового роману замкнено в чотирьох стінах і спостерігати за ним читачеві запропоновано крізь замкову шпарину. Бачимо: багаторічний коханець стріляє у свою вірну Ларису; одужавши по кількох операціях, вона наполягає на спробі самогубства; він же, вжахнувшися скоєного у стані афекту, вимагає собі максимального покарання; проте адвокатам цього впливового чоловіка вдається забезпечити оправдальний вирок, і Ромео (під п’ятдесят років) та Джульєтта (під сорок) крадькома переїжджають у глухе провінційне містечко, де й живуть до сімдесятирічного віку.
А в той час, коли читач стежить крізь тую замкову шпарину за перебігом кримінальної справи, авторка підбирається ззаду й непомітно укорінюється йому в голову, заповнюючи її рефлексіями. Отут, в читацькій голові, і розгортається — поза його волі! — справжній трилер. Бо чим іще, окрім трилера, може бути спроба відповіді на питання «що таке жінка»?
Це питання, яке рано чи пізно постає, немов судовий виконавець, перед кожним; можливо, перед чоловіками воно постає частіше. І тому уся світова чоловіча класика — від «Анни Карєніної» до «Коханця леді Чатерлей» — варіації на цю тему. В сучасному нашому письменстві — так само (хіба з незаперечною кількісною та якісною перевагою літераторів-жінок): Майданська і Зборовська, Кононенко і Роздобудько, сьогоднішні Шевчук із Загребельним, Дяченки і, звичайно, Забужко. Власне, «Щоденник страченої» — це «Польові дослідження» по десяти роках літературного розвитку.
І у розв’язанні нашого питання (в літературному сенсі, ясна річ) ми просунулися неабияк. Тепер мухи і котлети — зовнішнє й інтимне — нарізно. Це алхімічне «інтимне» досліджується нині не за допомоги легкого стриптизу, як було в пані Оксани, а підо впливом такого потужнього транквілізатора, як мазохізм. Інакше кажучи, спроби розібратися у непідручникових реакціях жіночого єства стали гранично відвертими.
Останнім часом ми прочитали цілу низку жіночих романів, написаних способом перевтілення в персонажа-чоловіка. Це не ринковий ексклюзив — це намагання спізнати себе «від протилежного». Чоловіки-оповідачі жіночих романів — це зовсім не віддзеркалення того, як жінки нас бачать. Це — публічний лабораторний сеанс із навмисно переплутаними наліпками на реактивах. Коли Ч-персонаж у Роздобудько міркує: «Вона завжди вважала, що в житті потрібно чогось домагатися. У мене це поняття викликало в уяві таку картинку: людина лупає стіну важкою довбнею, і стіна раптом обвалюється на неї», — все точно до навпаки. І коли Ч-персонаж в «Бульварному романі» Матіос переймається «чорними лабіринтами нетерпеливого бажання» — це знов-таки жіночі проходи глибинами власного єства. Зрештою, у відвертому «Щоденнику страченої» мовлено без обхідних маневрів: «Все, що робить жінка в житті, — вона робить лише для себе… Так-так… жінка тримає чоловіка, як столяр молоток чи маляр щітку для роботи».
Але збагнути, навіщо жінці молоток, геть не просто. Для цього прийдеться здійснити «психоархеологические» раскопки в руинах потаенного мира женщины» за методикою американської дослідниці жіночого архетипу Клариси Пінколи Естес («Бегущая с волками». — К.: София, 2002). Пані Естес не випадково згадує руїни: жінка є втіленням хаосу. Не в господарчому, зрозуміло, а в онтологічному сенсі. Це «відкриття» уже давно зафіксовано літературою: «Справжня жінка — це руйнування» (І.Роздобудько) , «жіноча натура влаштована так, як влаштовано ненавмисного вбивцю» (М.Матіос). Зрештою, читайте на потвердження усе, написане Дяченками, а надто — «Відьомську добу», «Печеру» та «Долину совісті».
Хаос є головною умовою творення, що відомо іще зі Святого письма. Але так само — й основною причиною руйнацій. В тому числі — й руйнації самого суб’єкту, себто, жінки. «Если во внешнем мире женщину окружают люди, которые настроены к ней враждебно или безразлично, это питает внутреннего хищника, и он наращивает силу в ее душе и становится еще агрессивнее» , — пише Естес. Саме таке оточення в авторки Щоденника страченої. Прокурор на суді формулює «громадську думку» за законами вироку: «Будучи психічно неврівноваженою особою в силу невпорядкованого та суспільно осудного приватного життя…» (цікаво порівняти з дуже подібним судом у романі Наталії Кушнєрової «Прірва для Езопа» — К.: Задруга, 2005). Фраза ця виголошена на початку «Щоденника…» неспроста: репресована жіноча свідомість — головна тема Марії Матіос взагалі.
«Психоархеологічні розкопки руїн потаємного світу жінки» рецензентом-чоловіком — заняття доволі умовне. По-перше, чоловіки просто нездатні мислити так, як ті жінки: «Моє безпредметне думання нагадувало хаос первозданного світу: все одразу й нічого конкретного», — нотує героїня «Щоденника…». По-друге, й самі вони, жінки, не певні того, що бачать, зазираючи у власну свідомість: «Я партизаню в своїй голові», — зізнається М.Матіос; «ти схожа на Мату Харі» , — дивується собі І.Роздобудько. Але деякий «корисний досвід» чоловіки-читачі запозичити можуть. Наприклад, усвідомлення того, що література, яку творить Марія Матіос, — це її спроба повернути нас нашому власному теперішньому часові: «Зазирання в минуле є способом злодійства, віднімання себе від себе… Жаль, що в природі не існує сховища, куди б можна викидати минуле, як радіоактивні відходи».
Другу аксіому логічно пояснити ніяк — просто по прочитанні «Щоденника страченої» знаходиш її у своїй голові: «Жінка не винна ніколи».
Марія МАТІОС. Щоденник страченої. — Л.: Піраміда, 2005, 192 с.(п)
