Еверест — це вже сьома вершина львів’янки Роксани Літинської. Нині жінка з родиною проживає в Лондоні і ще сім років тому своє життя з екстремальним спортом навіть не пов’язувала. У 2013 році вони з чоловіком Денисом захопилися альпінізмом та поставили собі за мету: удвох піднятися на найвищі вершини всіх континентів. «Ми в якийсь момент вирішили, що роки йдуть і треба щось робити. Тоді запланували вийти на якусь вершину, а далі нам сподобалося. До слова, у 1990-х роках ми були в «Пласті», тоді часто ходили по горах. Це дещо інше, але життя в природі і з природою спонукає до думок та допомагає розвиватися від туризму до альпінізму», — розповідає Роксана.
НА МЕЖІ СИЛ І МОЖЛИВОСТЕЙ
— Пані Роксано, як ви наважилися на підйом на Еверест, що цьому передувало?
— Наша перша серйозна вершина — це Аконкагуа, що в Аргентині. Вона має майже сім тисяч метрів. Як виявилося, альпінізм — це дуже заразна хвороба. Після того, як ми пішли на ту вершину, він нас захопив. Згодом ми піднялися на Монблан, найвищу вершину Європи, потім на російський Ельбрус, після цього на Деналі, що на Алясці (перший раз не вийшло, піднялися з другого разу). Ще була Косцюшко — це невелика гора, хоча і найвища в Австралії. В серпні минулого року ми ходили на Кіліманджаро.
— Зважаючи на такий багатий досвід, чим відрізнявся підйом на Еверест від інших вершин?
— По-перше, Еверест — це гора-восьмитисячник (висота 8 848 метрів. — Авт.). Від восьми тисяч починається так звана зона смерті. У ній людина не може довго виживати без кисню. Тому на восьмитисячники ходять із кисневими балонами. Дуже мало людей намагаються вийти без кисню. Серед них смертність приблизно 30%. По-друге, експедиція на Еверест була довша, ніж інші. Два місяці ти живеш без комфортних умов, без душу, не можеш, наприклад, манікюр зробити. До того ж, ти увесь час перебуваєш на значній висоті. Для розуміння, базовий табір Евересту — на позначці 5 300 метрів. Ми були в ньому з 12 квітня, а коли повернулися назад, було 24 чи 25 травня. Отже, ми жили на висоті, що дорівнює майже висоті Кіліманджаро. Це вже дає великі навантаження на організм. На висоті не дуже хочеться їсти, ти не можеш швидко пересуватися, ще й увесь час потрібно йти догори та донизу. Це виснажує організм. Коли ти йдеш на саму вершину — це не піковий підйом. Але він здійснюється вже на межі сил і можливостей.
— А як саме потрібно готуватися, щоб цих сил вистачило для підйому на таку вершину?
— Я використовувала підхід, який називається «Тренування для нового альпінізму». У ньому є кілька принципів. Перше: навантаження потрібно робити поступово. Я починала більш як за рік до підйому і збільшувала тривалість тренувань від 6 — 7 годин на тиждень до 15 вже перед самою поїздкою. Друге: тренування циклічні. Три тижні навантаження однакові й на четвертий — трохи менші, щоб організм міг відпочити. Окрім того, чим ближче до мандрівки, тим більше специфічних вправ. До прикладу, спочатку я багато бігала, робила загальні фізичні вправи. А ось за три тижні перед поїздкою основна моя вправа — це був підйом з важким наплічником. Цю вправу я робила по три години на день. Для підйому потрібна витривалість, треба вміти довго йти, мінімально відновлюючи енергію через їжу, потрібно, щоб ноги і спина були міцні. Я не люблю ходити в зал, тому використовувала будь-які можливості, щоб імітувати тренування. Соціальне життя страждає від того, що ти змушений багато часу витрачати на тренування, тому я намагалася поєднувати. Наприклад, коли ми з подругами їздили кататися на лижах, всі каталися, а я на лижах піднімалася на гору з важким наплічником, це імітувало навантаження, пов’язані з реальним сходженням.
«ЩО ВИЩЕ ЙДЕШ, ТО МЕНШЕ ОРГАНІЗМ ВІДНОВЛЮЄТЬСЯ»
— Нам відомо, що ви з чоловіком мали стати першим українським подружжям, яке підніметься на Еверест. Із чоловіком ви почали підйом, чому йому довелося зійти з дистанції?
— Щоб вийти на гору, потрібно пройти акліматизацію, яка відбувається через ротації. З базового табору ми йдемо вище — у перший табір. Там спимо, потім повертаємося назад. Чим вище йдеш, тим менше організм відновлюється. Тому потрібно завжди сходити в базовий табір. У нас були три ротації в три табори, а потім четвертим мав бути вихід на вершину. Третій табір, до слова, на висоті 7100 метрів. Після третьої ротації Денис побачив, що в нього на оці щось чорне. Він звернувся до волонтерів-лікарів, які є в таборі. Вони дослідили його очі та виявили, що в нього дуже великі крововиливи. Денису потрібно було реабілітуватися, навіть у базовому таборі лишатися було небезпечно, тому він змушений був спускатися і летіти додому. Мені, звісно, було психологічно дуже тяжко підніматися без Дениса, бо всі вершини ми долали разом, але, звісно, здоров’я — це важливіше, ніж бути першим на вершині.
— Ви думали над тим, щоб спробувати підкорити вершину ще раз удвох?
— Все буде залежати від того, чи зможе Денис йти на таку висоту. Чоловіка обстежать лікарі й скажуть свій вердикт. Якщо в нього буде ризик осліпнути, то, звісно, ніхто підніматися не буде.
БЕЗ ПОМІЧНИКІВ НЕ ОБІЙТИСЯ
— Раніше ви розповідали, що користувалися допомогою приватної компанії в мандрівці. А чи можливо вийти на Еверест самостійно, без такої допомоги?
— Я думаю, що це неможливо або майже неможливо. Можна спробувати влаштувати експедицію дешевше. Є компанії, які надають різні рівні послуг. Коли ви потрапите в Катманду, хтось має зустріти вас в аеропорту і довезти до готелю. Звісно, ви можете зробити це самі, але зважайте, що Катманду — небезпечне місто. Звідти треба перелетіти у Луклу. Це село, з якого і починається трек до базового табору. Він займає 10 днів. Потрібно зарезервувати хостел для ночівлі заздалегідь. Телефонів там нема, інтернет — із перебоями, але все ж можна постаратися зробити це самому. Далі, якщо ти дістався базового табору, хтось мусить приносити тобі їжу. Ти маєш харчуватися півтора місяця, поки там живеш. Принести запаси на такий період досить складно. Окрім цього, хтось має доставити тобі кисневі балони (знадобиться приблизно сім). Їх потрібно винести у четвертий табір, який знаходиться на висоті вісім тисяч метрів. Ти можеш сам їх винести, але на це треба витратити сили та ще й частину кисню з балонів. Відповідно, їх треба буде ще більше. Попередньо балони ти маєш десь дістати, до того ж вони мають бути якісні. Окрім цього, якщо ти хворієш, мають бути люди, які тебе евакуюють. Треба знати, в які дні можна йти, а в які — ні. За цим усім сервісом і звертаються до компаній. Така допомога — перш за все гарантія безпеки.
— У яку суму обійдеться сходження?
— Найперше треба заплатити 11 тисяч доларів непальському уряду за дозвіл на сходження. Також потрібно заплатити за те, щоб тобі повісили мотузки між базовим табором та другим табором. Не пригадую, скільки це коштує. Може, тисячу доларів чи більше. Всі люди, які збираються в базовому таборі, також платять гроші, щоб приватна компанія провісила мотузки між другим табором і вершиною. Вони багато коштують — там і карабіни, щоб закріпити, і льодобури. Також оплатити потрібно проживання за два місяці, харчування, перельоти. Мінімальна ціна, яку я бачила, приблизно 25 — 30 тисяч доларів. За ці гроші сходження організує непальська компанія, яка дасть мінімум кисню, базове харчування і забезпечить основні потреби. Максимальна ж ціна, яку я бачила, це приблизно 150 тисяч доларів. За них ви отримаєте люксовий намет з розкладним ліжком, дуже багато кисню і двох чи трьох шерпів (провідників. — Авт.), які вам будуть допомагати. Наприклад, в день виходу на вершину шерп несе балони з киснем. Я мала одного шерпа. Але за вищу ціну можна було мати кілька. Вони можуть допомогти винести більше кисню, тож вам легше буде підніматися. Якщо ви налаштуєте вихід балона у стільки літрів на хвилину, як на рівні моря, то і вийти на вершину зможете швидше, не потрібно буде довго акліматизовуватися. Експедиція займає так багато часу тільки тому, що в горах немає достатньо кисню, потрібно до цього звикнути. Якщо ж ви маєте доступ до кисню, то вийти можна за два тижні.
— Розкажіть детальніше про шерпів, хто ці люди?
— У тому районі живуть різні народності (приблизно три-чотири ), але спрощено ми називаємо їх іменем однієї народності — шерпи. Вони століттями живуть на значній висоті, ці люди там народилися, тому в них трохи інакше налаштований організм. У них у крові від народження більше червоних тілець, тому вони нормально пересуваються горами. А нам, людям рівнини, потрібно ці тільця ще виробляти.
«БІЛЬШІСТЬ ЛЮДЕЙ ПОМИРАЮТЬ ПО ДОРОЗІ НАЗАД»
— Мені відомо, що цього року на підйом на Еверест були великі черги, з чим це пов’язано?
— По-перше, було лише п’ять вдалих днів для підйому, тому було багато охочих. Річ у тім, що на Еверест не піднімаються кожного місяця. На вершині Евересту дуже сильні вітри, але з середини травня приходять мусони, і пориви вітру стухають. Тому є вікно з середини до кінця травня, коли можна піднятися. По-друге, деякі люди, які починали сходження, були недостатньо підготовані. Вони рухалися не настільки швидко, як можна було б. Це створювало проблеми, адже мотузка, до якої всі чіпляються, лише одна. На щастя, обігнати людину можливо, і ми з моїм шерпою це вдало робили. Тому ми не стояли у черзі по дорозі до гори. Але оскільки для спуску використовуються ті ж самі мотузки, то дорогою вниз ми змушені були чекати десь дві години, щоб спуститися.
— Молодих альпіністів часто лякають історіями про те, що люди, які гинуть на Евересті, там і залишаються, ніхто не зносить їх донизу, бо це досить важко. Зважаючи на це, чи не було страшно підніматися та бачити такий приклад тих, кому не вдалося?
— Перед тим, як ідеш на Еверест, ти дуже багато про це читаєш, тому розумієш, що є такий ризик. Будь-яка людина, що вирішила підніматися, мусить усвідомлювати, як мінімізувати ризики. Ясно, що це страшно, але якщо ти готовий і розумієш, що робитимеш, коли виникне нестандартна ситуація, то це допомагає заспокоїтися. До слова, цього року був четвертий найгірший рік по смертях, загинули одинадцять людей.
— Що для вас було найскладнішим у сходженні?
— Особисто для мене було тяжко сприйняти те, що Денис змушений був поїхати назад. Ми завжди піднімалися удвох, і я не думала, що доведеться йти самій. Щодо інших аспектів, то ти знаєш, що будеш втомлений, буде складніше концентруватися, але готовий до цього. Такий досвід не унікальний, це все можна пережити і на інших горах.
— А що було складніше: піднятися чи спуститися?
— Більшість людей помирають по дорозі назад. Основна їхня мета була — залізти. Вони витрачають стільки сил і енергії по дорозі на вершину, що на повернення її просто не вистачає. У таких випадках люди раптово втрачають свідомість, і з цим вже не можна нічого зробити. Якщо ти не рухаєшся, треба кілька людей, щоб тебе перенести, а їх просто немає. Тому сходження вниз завжди більш небезпечне.
— Чим вам особисто був корисний цей досвід сходження?
— Коли сходиш на першу вершину, думаєш: «Невже я зможу це зробити?» А потім крок за кроком, ставиш одну ногу попереду іншої, і все виходить. І коли розумієш, що тобі вдалося піднятися на Еверест, то, мабуть, є багато інших речей у житті, які тобі теж вдасться зробити. Це вселяє віру в себе.
***
Якщо чоловіку Роксани дозволить стан здоров’я, українське подружжя планує підкорити ще й найвищу вершину Антарктиди, таким чином у їхньому заліку будуть усі вершини шести континентів світу.
