МЕНЕ ВВАЖАЮТЬ
Василь Семенович Гроссман приїхав у Ташкент.
Було це ще до всіх його прикрощів. Для ташкентських письменників він був важливим птахом — орденоносець, лауреат і все таке. А можливо, і візит був не приватний, а офіційний. Принаймні, зустрічали його по першому розряду: на пероні вишикувалася ціла депутація місцевих класиків. Голова її, знайомлячи з високим московським гостем своїх побратимів, кожного з них представляв так:
— Прошу знайомитися. Це ось — наш Маяковський... Великий узбецький поет... Новатор... Наш узбецький Маяковський... А це — наш Олексій Толстой. Історичні романи пише. Знайомтеся, будь ласка, наш узбецький Олексій Толстой... А ось це наш Гайдар. Дитячі книжки пише. Про піонерів, про тимурівців... Наш узбецький Аркадій Гайдар...
Гроссман кивав, тиснув руки. Але під кінець все-таки не витримав і запитав:
— А хто ж ваш узбецький Горький?
Голова депутації похнюпився і соромливо признався:
— Мене вважають.
НЕ ХОЧЕШ — НЕ КАЖИ
У Дмитра Дмитровича Шостаковича щось трапилося з руками. Ні ленінградські, ні московські лікарі не могли вилікувати. Хтось порадив йому поїхати в Сибір, в місто Курган, до знаменитого хірурга Гаврила Абрамовича Ілізарова. У того була там тоді якась маленька лікарня.
Годували в цій лікарні Бог знає якою поганню. Але зрідка хворим дозволялося виходити за межі лікарняної території, щоб купити яку-небудь їжу в сусіднiй ятцi.
І ось вирішив Дмитро Дмитрович навідатися в цю ятку. Одягнутий він був відповідно: в шльопанцях на босу ногу і запраному лікарняному халаті.
Біля входу його відразу підхопили два якихось обідранцi. Сказали: «Будеш третім». Він покірливо вручив їм червінець. Вони швидко купили півлітрівку. Чесно віддали йому здачу, розлили горілку по склянках. І, як пристойні люди, перш ніж випити, побажали з ним познайомитися. Один з них сказав, що він робiтник, інший назвався інженером.
— А ти хто? — поцікавився у нового знайомого «інженер».
Шостакович сказав:
— Я — композитор.
«Інженер» переглянувся з роботягою і сказав: — Ну гаразд. Не хочеш — не кажи.
ОСТАННЮ РАДІСТЬ ВІДНІМЕТЕ...
Це мені розповідав Корній Іванович Чуковський. Зайшов він якось на дачу до свого передєлкінського сусіда — Леоніда Максимовича Леонова. Той мовчки, ні слова не кажучи, повів його в найдальший кінець ділянки. А ділянки там у них, на передєлкінських дачах, величезні — ледве не по два гектари, так що йти довелося досить довго. Нарешті, прийшли. Леонов — так само мовчки — вказав Корнію Івановичу на якусь напівгнилу колоду. Сіли.
Корній Іванович озирнувся і побачив, що вони сидять біля невеликого ставочка, майже цiлком зарослого ряскою. Він хотів спитати у Леонова, навіщо той його сюди привів, але Леонід Максимович, все так само мовчки, приклав палець до вуст. І тихенько, впівголоса покликав:
— Іван Тихонич!
На середину ставка вилізла та закріпилася на якомусь корчі величезна жаба.
— Ну, як справи, Іван Тихонич? Як воно, життя-то? — спитав Леонов.
Жаба забурмотіла щось у відповідь своєю жаб’ячою мовою.
Поставивши ще декілька запитань і отримавши на них відповідні відповіді, Леонов сказав:
— Ну гаразд! Бог з тобою, Іван Тихонич. Іди!
І жаба слухняно шубовснула назад у воду.
— Леоніде Максимовичу! — закричав експансивний Чуковський. — То це ж диво! Що ж ви мовчали?! Це повинні бачити всі. Особливо діти! Я зараз покличу сюди дітей з усього села! Ви уявляєте собі, які вони будуть щасливі, побачивши таке!
Леонов підняв на нього очі і жалісно зітхнув:
— Останню радість віднімаєте Корнію Івановичу!
