Так само, як і з Костянтином Меладзе, зустріч зі Славком Вакарчуком відкладалася понад місяць. У цьому випадкові я спілкувався телефоном не з дружиною, як у Кості, а з арт-директором (і за сумісництвом — пресом-секретарем) «Океану Ельзи» — Світланою. Я дізнавався, що вони на гастролях то в Україні, то в Росії, то ще десь. Але — не в Києві. «Можливо, приїдуть у середу, й буде вільний ранок у четвер», — чітко, з ідеальною дикцією повідомляла вона сексуально-хриплуватим голосом. У швидкомовності дівчини відчувався відгомін її нещодавнього радіообразу — одного iз ді- джеїв на «Гала-радіо». Світлана паралельно намагалася з’ясувати, про що я «допитуватиму» зірку. Я говорив, що це залежить від того, що вiн відповідатиме. Вона витягувала з мене що-небудь поконкретніше. У результаті виходив різноманітний, як у О. Генрі, набір тем майбутньої бесіди: від королів до капусти.
Але ось хоча б визначилося місце й час зустрічі. Місце — кав’яренька біля майдану Незалежності. Там процвітає кавовий культ. Тому цей заклад страшенно люблять львів’яни.
Повітря було насичене кавовим фіміамом. Масивні дерев’яні столики й плетені мотузки надавали столичній кав’ярні львівського затишку. Періодично дзеленчав дзвоник вхідних дверей. Приємно метушилися дівчата в фартушках. Чудово! Але зірки ще немає!
Я долив молока до філіжанки з кавою. І спостерігаючи за тим, як воно розшаровується, закручуючись до центра й роблячи кавову масу схожою на агат, подумав, що «Океан Ельзи» — перша українська група, яка влила до нашої естради європейський музичний стиль. Олег Скрипка, відійшовши від радянського панк-року, наблизився в своїй творчості до слов’янського, народного осердя. «Океан Ельзи» ж своїм хітом «Там де нас нема» відразу ж перевернув уявлення про те, що українська музика гідного рівня повинна обов’язково мати етнічне коріння.
Кожен наступний їхнiй альбом додавав шлягерів і шанувальників. До того ж, Вакарчук якоюсь щемлячою, сердечною інтонацією викликає в слухачах ( і особливо — слухачках) напівзабуті, сентиментальні почуття. Він проявив і чудові саркастичні здібності. У пісні «911» два діючi персонажі: чоловік і машина. «Ти і я напилися знов... смак бензину й кави». Іронічна сага про самотність: «Скільки людей, скільки машин: ти — не одна, я — не один...»
Нарешті Світлана (світла загадкова дівчина в темних окулярах, що виявилася набагато цікавішою за свій радіо-образ) представила мене авторові згаданих витворів.
На зірці був короткий, злегка приталений бузковий светрик і блакитні джинси. Все дуже просто! Так само просто виявилося і спілкуватися зі Славком.
Світлана делікатно залишила нас удвох.
Поки точилася бесіда, я відчував навколо пульсуючі кільця підвищеної уваги відвідувачів. І тихо грів спину в променях чужої слави.
У фіналі розмови підійшла сяюча офіціантка і, вибачившись, від імені закладу урочисто вручила Славкові кульочок з кавою. У відповідь він фломастером поставив автограф на блюдці.
Славко поспішав і втік трохи раніше за мене. Товстенький сусіда, не витримавши, спитав: «Ну як він? Добре говорить?» — «Цікаво, — сказав я. — Мені сподобалося». — «Справді? — недовірливо поспитав сусіда. — А то він завше стоїть на концертах і нічого не говорить. Тільки співає!» — «Не хвилюйтеся, — заспокоїв я його, — говорить він не гірше». Товстунові помітно полегшало.
Біля дверей височів привітний офіціант. Було видно, що рожевощокий хлопчина з чимось бореться всередині себе. Нарешті він зібрався і звернувся також: «Пробачте, ви не Олексій Коган?» Хотілося його не розчаровувати й підтвердити, що я і є той самий знавець джазу, радіоведучий Коган. Але передумавши, я буркнув: «Поки що — ні». А то дуже багато їм у один день знаменитостей: і Вакарчук, і Коган... Нехай задовольняються Дмитром Корчинським, який сидів у цей час із пані в далекому кутку.
ЩИРІСТЬ У ГОЛОСІНЕ ТРЕНУЮ! ВОНА —СПРАВЖНЯ!
— Я бачив, як ви влітку на Подолі штовхали власну машину. Сцену можна назвати цитатою з вашого репертуару: «Моя машина, моя єдина». Вас не втомлює автомобіль на руках носити? Навіть пісню про нього написали.
— Дійсно, у мене примхлива машина. Примхливiша за дівчину! Але з дівчатами набагато легше порозумітися. З технікою — складніше.
— Роман з машиною — явне перебільшення?
— Точніше — алегорія.
— Переважна більшість ваших пісень про жінок. Ви, як митець, використовуєте емоції своїх муз? Чи все ж таки більше експлуатуєте власні почуття в ім’я мистецтва?
— Мені здається, що більше експлуатую свій досвід, своє життя.
— Експлуатуєте своє життя, але страждають покинуті дівчата?
— Покинутих дівчат не так уже й багато. У моєму житті таке траплялося, мабуть, лише одного разу. А окрім того, щоб написати ліричну пісню, не обов’язково джерелом натхнення має бути жінка. Це може бути добрий настрій, сонячна погода, красивий вигляд. Через певну кількість асоціативних ланцюжків вони можуть викликати в мене цікавий образ. Далеко не всі пісні автобіографічні. Вони можуть бути «списані» з фактів і подій чужого життя. А деякі речі пишуться від якогось незнаного для мене імпульсу.
— А якщо взяти міста? Зокрема, всім відомо, що ви їздили з гастролями до Лондона. Чи він вплинув на вас?
— Лондон на мене серйозно вплинув. І дуже позитивно. Я приїхав звідти заряджений на півроку.
— Англійки вас так зарядили?
— Англійки, до речі, сильно поступаються українкам. Так що — навряд! Лондон загалом впливає на підсвідомість. Неспроста там відбулася революція року. Навіть Америка разом зі світовим шоу-бізнесом дивиться в його бік. Головна загадка Лондона — його дух. Там начебто немає особливої архітектури, як у Парижі чи Відні. Але, з другого боку, він увесь незвичайний. Починаючи з двоповерхових автобусів і закінчуючи індусами, які їздять у роллс-ройсах. Начебто якісь раджі перемістилися зі слонів у шикарні автомобілі. Все діє на організм!
— І що ж хочеться робити?
— Хочеться вигадувати нове, прискорюватися, щоб потрапити в божевільний ритм цього міста. Але ритм цей скоріше внутрішній, а не зовнішній, як у Москві. Де всі швидко носяться. Це механічне прискорення. А в Лондоні — вузькі вулички...
— На зразок вашого рідного Львова?
— Може бути. І хоча Лондон утричі- учетверо більший аніж Київ, проте в ньому затишно. Але це й не законсервована Європа. Мода, культура, музика — Лондон, мені здається, зараз із усіх поглядів є столицею світу.
— А як же Париж?
— Париж рафінованістю схожий на решту Європи. Там бракує лондонської екзотики: Індії, Африки.
— Ясно. Найближчим часом перевірити ваші слова не можу, тому повернімося до творчості. У ваших піснях є якась чуттєвість. За тонкістю вона порівнянна з жіночою. Приклад — образ дівчини з пісні «Поїзд чужа любов».
— Артистично я можу приміряти на себе різні ролі. Але навіть коли пісня виконується від імені жінки, це все одно погляд чоловіка. А потім, я вважаю, що чоловік не менш чутливий. Просто звичайно він приховує свої почуття всередині. Мабуть, внаслідок розвиненого інстинкту самозбереження, що дістався йому з давніх часів: коли чоловіки були воїнами, мисливцями, добувачами. Підвищена чутливість заважає на війні та полюванні.
— А музикантові, мабуть, навпаки — допомагає. Митець вивертає себе навиворіт, щоб краще ловити всілякі імпульси.
— Згоден. Але я б не сказав, що спеціально себе налаштовую на якийсь особливий, «чутливий» стан. Я живу звичайним життям, але щось до мене приходить. І я вдячний за це Богові.
— Так ви «орган богів», за Пушкіним?
— Можливо. Але мені більше подобається фраза Мусоргського: «За все що зробив хорошого, я вдячний Богові. У всьому, що я зробив поганого — винен я сам».
— З Божою допомогою ви написали після найсильнішої пісні «Там, де нас нема» не менш могутню — «Відпусти».
— Насправді я написав її раніше. Це взагалі моя перша свідома пісня. Тоді ще й групи «Океан Ельзи» не існувало. Це було десь у період 92-го року. Я був на першому курсі університету.
— Дозвольте взнати ваш фах?
— Теоретична фізика. Тільки не говорімо про інтеграли.
— Я й сам не хочу. Мені їх вистачило за п’ять років — я закінчив інженерно-фізичний факультет. Але як фізик — фізикові, скажіть, як ви активізуєте творчі сплески? Чи ви, як дитина, чините несвідомо?
— Якщо я розумію, що я як дитина, то я вже не дитина. Найбільший гріх у мистецтві — лицемірство. Але, на відміну від бізнесу й політики, ми маємо справу з людськими душами. У мистецтвi люди часто знаходять єдину віддушину. Тому тут все має бути по-справжньому.
— Ось цю «щиросердність» у голосі — не тренуєте? Не видушуєте сльозу спеціально?
— (Сміється). Щирість у голосі не треную! Вона — справжня! Зроби кострубато, незграбно, але зроби своє. Наслідувати стиль майстрів — нормально на перших порах, потрібно вчитися професіоналізму. Але наслідувати чужі почуття — велика помилка. І підганяти себе не треба. Тому я не тільки не можу сказати, як активізувати виникнення «творчих піків», але я й досі не знаю, як я пишу музику, тексти.
Ось сьогодні вранці встав і придумав нову пісню. Сів за піаніно, почав грати й народилася мелодія.
— А чи на вас не давлять продюсери в дусі: «Давай швидше!»?
— У нас тепер абсолютно незалежна структура. Коли захочемо, тоді й випустимо альбом, коли побажаємо поїхати в тур, тоді й відправимося. Ми залежимо лише від партнерів, але ніякого диктату в наших стосунках немає. Фінансова самостійність дозволяє нам бути самими собою. Тобто природними. Якщо ж весь час аналізувати, то як і в бізнесі, в мистецтві можна домогтися певного ефекту. Але він буде в сто разів слабкішим за той, який виходить спонтанно. Візьмімо Пугачову. Чому всі її так люблять? Так, голос, так — могутня енергетика. Але плюс — абсолютна щирість. Я не люблю таку музику, але Пугачову — дуже поважаю. Це — голий нерв! Таких — одиниці.
МИ Ж НЕ МОЖЕМО,ГАСТРОЛЮЮЧИ УКРАЇНОЮ,ЖИТИ В АМЕРИКАНСЬКИХГОТЕЛЯХ?
— Як ви ставитеся до того, що деякі ваші земляки — львів’яни говорять з кислою міною, що, мовляв, раніше «Океан Ельзи» був іншою групою, а коли актори стали відомими — змінилися. Вони вже не ті!
— Я теж вважаю, що ми змінюємося. Але в позитивний бік. Від альбому до альбому ми стаємо кращими.
— А ви не боїтеся втратити орієнтир? Є у вас люди, чиїй думці ви довіряєте?
— Звичайно. Але річ не лише в правильній оцінці. Я сам став більш вільним. Я навчився робити більш коротким шлях від задуму до результату.
— Чи буває, що справа не ладиться, а потім — раз — і якась енергетика бризнула з клавіш?
— Це дуже важливий момент! Треба зробити цей несподіваний хід, який із набору звуків зробить емоції. Висікти цю іскру — головне завдання.
— Тим більше, ви, як і будь-який майстер, використовуєте для початку стандартні ходи.
— В тому ж і річ, що з купи стандартів я повинен скласти мелодію, яка виражала б мої власні почуття. У світі — мільйони мелодій, але саме моє почуття жодна з них не відобразить. Бувають, звичайно, прикрі збіги. У суд і на Гаррісона подавали. Але я не вірю, що такий видатний композитор, як він, міг «зняти» чужу річ. Проте він заплатив, щоб відчепилися.
— Вступ до «911» іноді звинувачують у схожості на програш у пісні «Мюзік» Мадонни.
— Я написав свою пісню до появи «Мюзік». Це означає, що я думаю з нею в одному напрямкові. З другого боку, коли порівнюють виконавців то, як правило, зараховують на користь того, у кого вагова категорія більша. Але мені це все одно. Я написав, що хотів.
— А що Святославу Вакарчукові не все одно?
— Що про мене думають мої близькі люди й друзі. Важливим є для мене здоров’я батьків.
— Створюється образ серйозної, позитивної молодої людини. До того ж — співпереживаючої. А ви можете зірватися? Від вас можна чекати чогось несподiваного?
— Можна. Але сам я такого не люблю.
— І як у вас це виявляється? Викинете когось з балкона, а потім — шкода?
— Когось навряд, а щось — можу.
— Телевізор?
— Чому б і ні?
— Дорогий!
— Знаєте, я не викину його не тому, що він дорогий, а тому, що побоюся кого-небудь угробити внизу.
— Примхливість зростає разом з популярністю?
— Був момент, коли популярність стала негативно впливати на мене. Але, на щастя, це швидко минуло. Зараз я до неї ставлюся спокійно. Але я не вірю тому, хто говорить, що випробування мідними трубами пройшов без втрат. Одні проходять його й стають нормальними людьми, інші — навпаки. Проте я досі чую розмови про «зоряну хворобу». Принаймні зараз я вважаю їх безпідставними. Ми невибагливі і в їжі і щодо комфорту. «Хілтонів» у нас тут, пробачте, не набудували. Ми ж не можемо, гастролюючи Україною, жити в американських готелях? Єдине, до чого ми пред’являємо жорсткі вимоги, — звукове забезпечення концерту.
«Я НЕ ОБ’ЄКТ ДЛЯ ЖОВТОЇПРЕСИ, НЕ РОЗПОВІДАЮ,ЩО ЗАЙМАЮСЯ СЕКСОМIЗ ТВАРИНАМИ»
— Ви не боїтеся провалу?
— Ні. Я все одно робитиму те, що люблю — писатиму музику. Ну, грошей стане менше. Я ж більше все-таки музикант, композитор, аніж актор. Мені хтось на «Різдвяних зустрічах» сказав: «Ти трошки будь веселішим! Усміхайся!» — Я відповів: «У мене зараз інший настрій». — «Але ти ж актор! « — «Я не актор, я — музикант».
— Але ви публіку ще не ненавидите, як колишній соліст «Пінк Флойда» Роджер Вотерс?
— Публіку я люблю. Поганої аудиторії не буває, бувають погані музиканти.
— Але буває віддача від залу нульова, як від акумулятора, що сів?
— Я можу зарядити енергією будь- яку залу. Хоча буває, що можна завести десятитисячний натовп з одного погляду, а можна співати для п’ятдесяти знайомих, які до глибини душі тебе люблять — і ледь дотягти енергетику до пристойного рівня.
— Режисер Захаров намагався вправами посилювати енергетику своїх акторів. А ви свою енергетику розвиваєте?
— Для підтримки енергетики я й спортом займаюся, в зал ходжу качатися.
Тут я безцеремонно схопив Славка вище лiктя, і з’ясувалося, що біцепс у нього — кам’яний.
— Непогано! — я змушений був це визнати.
— Трохи є, — скромно відгукнувся він.
— Алкоголь, наркотики вживаємо?
— Нецікаво. Школу наркотиків не проходив. Я й звичайних цигарок не палю. Алкоголь можу іноді вжити. Часом — багато. Але не назвав би себе любителем хильнути. Я для жовтої преси об’єкт нецікавий.
— Скандал у тому, що ви не скандальні?
— Відмінна ідея для піару. Треба запатентувати!
— Беріть задарма!
— Так, скандал у тому, що я не скандальний. Я не хочу для підтримки популярності розповідати, що я займався сексом iз домашніми тваринами. Краще я напишу нову пісню.
