Кілька днів тому, 16 лютого, з новин стало відомо, що в Боярці дві учениці 7-го класу отруїлися невідомими речовинами. Одна дівчинка померла. Згодом поліція повідомила, що школярки купили в аптеці безрецептурний смазмолітик і вжили по 40 таблеток, що й спричинило важку інтоксикацію.
За кілька днів ЗМІ розповіли про аналогічний випадок в Умані. Таке собі мавпування. Щоправда, цього разу минулося без летальності, бо школярки спожили значно меншу дозу препарату (по 10 таблеток).
Щодо першого випадку, то Уповноважений Президента України з прав дитини Микола Кулеба припускав, що отруєння «пов’язане з небезпечними Інтернет-ресурсами». Самі ж потерпілі пояснюють свій вчинок тим, що хотіли привернути увагу батьків — це відомо із коментарів правоохоронців засобам масової інформації.
Не забарилася з коментарем і начальник Департаменту захисту дітей та протидії насильству офісу Генерального прокурора Юлія Усенко, зазначивши, зокрема, у дописі на Facebook, що 2021-й почався з 18 самогубств та спроб їх вчинення: «Вік дітей — від 10 до 16 років. Причиною зростання кількості самогубств деякі джерела називають активізацію, так званих груп смерті — на кшталт «Синього кита». І в кожному окремому випадку важлива робота підрозділів кіберполіції по виявленню таких небезпечних контентів, вжиття заходів до їх блокування».
Очільниця відомства зазначає, що відпрацьовуються версії негативного впливу Інтернету, схиляння до самогубства, відносин з родиною та однолітками, законність продажу ліків дітям. Водночас додає, що дівчата не були схильні до самогубства, на противагу правоохоронцям, заявляє, що проблем у сім’ї та з однолітками ці ризиканти не мали. І закликає об’єднатися у протидії цим явищам та негативному впливу на підлітків небезпечного контенту в Інтернеті не лише правоохоронцям, а й батькам та працівникам закладів освіти: «Треба діяти вже!».
А поки на державному рівні вирішується це питання («Треба діяти вже!»), «День» звернувся по тлумачення трагічних подій у Боярці та Умані до досвідченого психотерапевта Ігоря КОРНІЄНКА — кандидата психологічних наук, завідувача кафедри практичної психології Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти. І далі у розмові — про несформовані моделі поведінки підлітків, контекст сім’ї, страх — як базову емоцію, також — ознаки, за якими батьки мали би звернути на дитину увагу. Але найперше Ігор Олексійович висловив отаку заувагу.
БЕЗЗАХИСНІСТЬ І ЗРАЗОК ДЛЯ НАСЛІДУВАННЯ
— П’ятдесят один відсоток людей, які користуються Інтернетом і, зокрема, соціальними мережами — це діти віком від 15 до 18 років. Як на мене, це — жахливо! — говорить психотерапевт. — Зверніть увагу бодай на такий факт: вся молодь у громадському транспорті — у смартфонах! Приблизно тридцять вісім — сорок відсотків дітей цього вікового діапазону переглядають сторінки, де є інформація про насильство. А в підлітків такого віку ще до кінця не сформовані моделі поведінки. Моделі поведінки, які ретранслюються з джерел, де є насильство, діти сприймають за чисту монету — як зразок для наслідування.
Ще один момент, який стосується тих конкретних випадків у Боярці й Умані з таблетками, — тут є засадна, базова річ: діти сприймають це як гру, ніби воно все відбувається невсправжки.
Крім того, треба враховувати індивідуальні особливості дітей, особливості характеру, акцентуації характеру, загострення тих чи інших рис.
Ширший контекст — сім’я. Адже діти не виховуються на вулиці!
Також треба аналізувати їх відносини й стиль спілкування з однолітками. Бо для дітей такого віку характерна реакція групування. Для них велика цінність — думка їхньої референтної групи, а не, приміром, думка батьків чи вчителів.
Важливим є й те, що діти такого віку не можуть встановити причинно-наслідкові зв’язки, тобто не усвідомлюють наслідків своїх вчинків, не вміють адекватно оцінювати свою поведінку. А з урахуванням масштабності впливу Інтернету на свідомість дітей можна говорити про їхню беззахисність перед таким впливом.
ВТРАТА ЦІКАВОСТІ ДО ЖИТТЯ
— Багато опрацювала за свій дуже тривалий журналістський вік різноманітних тем з психіатрами та психологами. І всі говорили про страх як базову емоцію. А от ці діти — вони хіба не мають страху? Тим більше, перед чимось цілком невідомим, забороненим?
— Так, страх, інстинкт самозбереження — це базовий інстинкт усіх живих істот, від ящірок і змій і закінчуючи людиною. Чому в цих дітей страх притуплюється, нівелюється? Повторю: діти до кінця не здатні оцінювати наслідків своєї поведінки. Це — по-перше. По-друге, діти, які багато часу проводять в Інтернеті, у соціальних мережах, наражені на Фейсбук-депресію (вже є такий медичний термін). А це означає, що в дітей, які багато часу проводять в Інтернеті, з’являються ознаки класичної депресії. Я не можу говорити конкретно про тих дівчат, які отруїлися таблетками, але загалом таке явище присутнє. У них змінюється режим харчування, сну, виникають різкі перепади настрою. А все тому, що соціальні мережі, де можна завести необмежену кількість друзів, заміняють дитині живе спілкування. Водночас необмежене спілкування призводить до перенасичення спілкуванням, що, своєю чергою, призводить до втрати цікавості до співрозмовників у соцмережах. І тут небезпека в тому, що з втратою цікавості до Інтернет-користувачів дитина може загалом втратити інтерес до життя. І от такі діти є найбільш вразливими. І тут треба говорити про контекст сім’ї, бо дитина дуже часто відчуває себе самотньою в сім’ї. Зрозуміло, вона шукатиме прихистку там, де її вислухають, поспівчувають, зрозуміють.
— Хоча насправді ж все з точністю до навпаки...
— Але всі ці групи у соцмережах кимось і для чогось створені. А діти не усвідомлюють ступеня власного ризику. Тому що батьки їх не навчили. Тому дитина втягується у ці групи, у це спілкування. Діти починають користуватися соціальними мережами у 9—10 років, і це — велика небезпека. Зараз цьому сприяє дистанційне навчання. Бо нема гарантії, що після виконання завдання (або замість виконання завдання) дитина не заходить на інші сайти. Тобто нема однієї причини. Йдеться про цілий комплекс, конгломерат причин — суспільних, соціальних, індивідуальних і контексту сім’ї.
ЦЕ НЕ ПИТАННЯ ДО ШКОЛИ
— Відомо, що через отруєння і смерть однієї з дівчат звільнили з посади директора навчального закладу. Навіть не усунули тимчасово від виконання обов’язків, а звільнили. Мені особисто не зрозуміло, за що? Хіба директор мала перевіряти кишені учнів? Як це? Чому провина покладається на педагогічний склад, а не батьків?
— На мою думку, перекладання провини на школу — це абсолютне віддзеркалення радянських часів, коли вся виховна робота була зведена до роботи в школі. Ця тенденція збереглася дотепер. Поза тим, в законі про освіту чітко зазначено, що педагоги — надавачі освітніх послуг. Тобто завдання школи — освіта. Тому, на моє переконання, звільняти директора ліцею — це неправильно з точки зору формальної логіки. І незаконно. Є культова книга Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц», де сказано: «Всі ми родом з дитинства». Це класика! Тобто в будь-якій ситуації, в першу чергу, і я абсолютно в тому переконаний, винна сім’я. Школа винна лише в одному випадку — якщо діти на безлюдному острові, де нема жодних зовнішніх впливів — тільки вплив школи. Наведу приклад. В добі — 24 години. В школі дитина проводить максимум 8 годин. А де дитина перебуває ще 16 годин? Це питання до школи? Чи це питання до батьків? Можу сказати (знову ж таки — гіпотетично): де стаються такі випадки, там нема довірливих стосунків між батьками і дітьми. Навіть при зовнішньому благополуччі такої сім’ї, за гарним фасадом, може приховуватися багато-багато негативних речей, які погано впливають на дитину. Якщо дитина постійно проводить час в Інтернеті, в соціальних мережах, це передусім означає, що вона уникає чогось, уникає реального життя, реального спілкування. З ким має насамперед спілкуватися? З найближчими людьми — з мамою і татом. Це — соціальна проблема. У нас сім’єю мали би займатися багато інституцій, організацій. Зокрема, прокуратура — дотриманням законності щодо прав дитини, служби у справах дітей різних рівнів, соціальні служби дітей, сім’ї і молоді, ювенальна поліція і так далі. Але реально, повсякденно, ніхто тим не займається. Хіба час від часу — коли щось стається.
ОДИН РАЗ МАЛО — ХАЙ БУДЕ 150 РАЗІВ
— На що мають звертати увагу батьки? Процес віддалення й усамітнення може бути розтягнутий у часі... Які ознаки того, що з дитиною щось не так?
— Є ціла низка індикаторів. Найголовніше — довірливі стосунки з дитиною. І не на рівні вчасно дитину погодувати, хоча й це, поза сумнівом, треба робити. Також важливим є спілкування з дитиною. І це не має виглядати, як «Угу» під час миття мамою посуду. Діти дуже інтуїтивні — відчувають, коли їх не слухають. Вчені зазначають, що в середньому батьки спілкуються з дитиною сімнадцять з половиною (!) хвилин на добу. І це здебільшого спілкування на теми «Їв — не їв», «Які оцінки у школі?», «Вдягнися тепліше», «Винеси сміття». Щоби дитина задовольнила базову потребу у спілкуванні, граничний мінімум — година на добу. І це має бути спілкування очі в очі. Дитина має відчувати, що цікава батькам.
Наступне — різноманітні контролі за дитиною з боку батьків. За дітьми треба спостерігати: скільки часу поводить біля комп’ютера, в телефоні, де має свою сторінку у соцмережах, яка це сторінка? Щодо поведінкових проявів, то дитина, узалежнена від соціальних мереж, може бути дуже імпульсивною, у неї може бути синдром дефіциту уваги з гіперактивністю.
Дуже характерні коливання настрою. Якщо такій дитині заборонити бути біля комп’ютера, це спричинює бурхливі, неадекватні реакції.
Це — найменші індикатори, котрі вказують залежність від соцмереж, від Інтернету. І це — важливі сигнали.
Є програми батьківського контролю, завдяки яким можна, приміром, блокувати сайти, які переглядає дитина.
Ще маю зазначити, що зараз терміново, через ті випадки, що сталися, почнуть проводити профілактичну роботу з дітьми. З власного досвіду знаю, що дуже часто це відбувається формально. Тобто школярам говоритимуть про те, на які сайти не можна заходити. Але ж це спричинити й зворотний ефект. Бо заборонений плід — солодкий. Тому профілактична робота має бути дуже виваженою, аби не нашкодити. Забороняти нічого не можна. Потрібно пояснювати і переконувати. Дитина 8—12 років — майже сформована особистість. За Фрейдом, дитина як особистість формується до 5-річного віку, неофрейдисти говорять, що до трьох років. Тому з дитиною треба говорити довірливо, треба пояснювати.
Один раз мало — хай буде 150 разів.
Бо йдеться про життя дитини.
Фото надав Ігор КОРНІЄНКО
