Сьогодні в Києві — останній день Міжнародного симпозіуму «Ставлення суспільства і держави до науки в умовах сучасних економічних криз: тенденції, моделі, пошук шляхів покращення взаємодії». Як заявляють організатори, симпозіум проводять з метою проаналізувати різні ситуації в науці в періоди економічних криз, узагальнити досвід використання науки як найважливішого антикризового засобу й розробити необхідні рекомендації для використання науки як інструменту подолання таких криз на міжнародному, національному та регіональному рівнях. Але симптоматичним є той факт, що на четвертий день симпозіуму в ЗМІ годі знайти хоча б якусь новину, якісь думки провідних науковців щодо заявленої проблеми. Яким може бути ставлення суспільства до науки, якщо здебільшого люди не поінформовані, що ця наука у нас взагалі є? Хоч саме розвиток науки є своєрідною гарантією розвитку суспільства і держави загалом.
Днями голова парламентського комітету з питань науки та освіти Лілія Гриневич запропонувала включити до порядку денного пленарного засідання Верховної Ради проект Постанови № 2164а «Про Комісію майбутнього при Верховній Раді України». «У ситуації, коли в ході ухвалення державних рішень більше політичної доцільності й лобіювання інтересів, аніж здорового глузду, існує потреба створення спеціального майданчика незаангажованого фахового діалогу щодо питань майбутнього країни, зокрема науки та освіти», — зазначила голова комітету з питань науки та освіти. За її словами, в більшості парламентів країн Європейського Союзу створені спеціальні комісії майбутнього, які координують політику держави з урахуванням нових досягнень науки. «Це непросте, але надзвичайно важливе завдання. Особливо, коли українським урядом ліквідовано загальнодержавну програму розвитку високих технологій та ухвалено Державну програму активізації розвитку економіки на 2013—2014 роки, де акцентується зусилля на розвитку технологій другого і третього укладів», — відзначила голова комітету.
Буде не зовсім правильно сказати, що проблеми української науки — унікальні. Тією чи іншою мірою вони стосуються всіх пострадянських країн. Якщо взяти Росію, то там уряд не шкодує коштів на розвиток науки. Згадати, скажімо, будівництво амбітного інноваційного центру «Сколково». Але й там відтік молодих кадрів, проблеми якості університетської науки та необхідність структурно реформувати Академію наук — такі ж. А ще має місце проблема академічної свободи і незалежність наукових досліджень. Про що, зокрема, засвідчила бурхлива дискусія серед російських науковців під час виборів нового президента Академії.
Отже, наскільки дієвим взагалі може бути наука як «найважливіший антикризовий засіб», якщо сама перебуває в кризі?
АНДРІЙ ГЕЙМ: «ЯКЩО МИ ПОГЛЯНЕМО НА СЬОГОДНІШНЮ АКАДЕМІЮ, ТО, ДАРУЙТЕ, НІКОГО НЕ ХОЧУ ОБРАЗИТИ, ВОНА СХОЖА НА БУДИНОК ДЛЯ ПРИСТАРІЛИХ»
Вибори нового президента Російської академії наук (РАН) збіглися з двома скандалами, що мають безпосередній стосунок до науки. По-перше, до інтернету було вкинуто відповіді на тести Єдиного державного іспиту, внаслідок чого їх проведення виявилося під загрозою зриву. По-друге, відбулися збори РАН для виборів нового президента.
Більш далекою подією стали дискусії з приводу величезної кількості дисертацій, які не мають жодної наукової цінності і є практично суцільним плагіатом. Усе це свідчить про те, що в російській науці, вірніше в її менеджменті накопичилися дуже великі проблеми.
На посаду президента РАН було висунуто три кандидатури. Володимира Фортова обрано новим президентом. За нього проголосувало 55% членів зборів (766 голосів) з 1314 голосів. 1313 визнано дійсними. Жорес Алфьоров набрав 345 голосів, Олександр Некіпєлов — 143 голоси.
Перед голосуванням відбулися виступи кожного з трьох кандидатів. На думку багатьох делегатів, найяскравішим став виступ Жореса Алфьорова. Попри свій вік (йому 83 роки!), єдиний із лауреатів Нобелівської премії, які працюють у Росії, він повен сил і задумів.
Те, що Алфьоров — видатний фізик і організатор науки ні в кого не викликало сумнівів. Але в очах влади в нього є істотна вада — його політичні погляди. Нобелівський лауреат, член КПРФ, а це у відомих і високих кабінетах, як кажуть, викликає запитання. Характерно, що свою підтримку Жоресу Алфьорову один із учасників виборів висловив лише на умовах анонімності. Виявляється, що з кадрових проблем науки висловлюватися в нинішній Росії бажано анонімно. Про всяк випадок!
Віце-президент РАН Олександр Некіпєлов був найбільш песимістичним у своїх оцінках. «Само майбутнє Російської академії наук під загрозою. І якщо так само триватиме і надалі, то академія наук не вистоїть».
Після свого обрання академік Володимир Фортов вийшов до журналістів і розповів про своє бачення майбутньої діяльності. «Процес обговорення і голосування показує, що загалом академія готова до змін, відчуває їхню потребу. Ми ці зміни запроваджуватимемо так, щоб не порушити існуючі принципи. Необхідно зробити роботу академії динамічнішою, гнучкішою і стійкішою. На дворі XXI століття, і ми повинні йти в ногу з часом».
Про складні стосунки науки і влади говорить і чергове необрання на пост директора Інституту кристалографії РАН Михайла Ковальчука. Такі були підсумки таємного голосування, яке відбулося на зборах відділення фізичних наук РАН. Причому всупереч існуючим правилам після першого необрання було проведено друге, але все одно результат виявився провальним. Зліт його науково-адміністративної кар’єри почався з приходом до влади Володимира Путіна, особистим другом якого є молодший брат Михайла Ковальчука — Юрій. Вочевидь, що спроби силового, інакше не назвеш, проштовхування кандидатури Михайла Ковальчука натрапили на пасивний опір. Влада якимсь чином завдання вирішить, але до науки це вже стосунку не має.
Приїхав у ці дні до Росії Нобелівський лауреат, колишній науковець Інституту проблем технології мікроелектроніки і особливо чистих матеріалів РАН в підмосковній Черноголовці, а нині громадянин Голландії, глава Центру мезонауки та нанотехнології Манчестерського університету в Англії Андрій Гейм та висловився про РАН досить визначено. «Якщо ми подивимося на сьогоднішню академію, то, даруйте, нікого не хочу образити, вона схожа на будинок для пристарілих». Про це він сказав, виступаючи на Громадській раді міністерства освіти для РІА «Новости». Середній вік російських академіків — 74,7 роки. «З іншого боку, якщо ви подивитеся на університети і на їхній рівень науки — це дитячий садок. Немає людей, які досягли справжнього наукового рівня».
Далі він зазначив. «Академія за кордоном — це дуже почесний клуб радників. Академія в Росії з історичних причин поєднує в собі виконавчу і законодавчу владу в науці, і ви знаєте, чим це зазвичай закінчується. Чекати того, що вона себе реформує, мабуть, великої надії немає».
Радянська, а потім і російська наука розвивалася під патронатом держави, яка витрачала величезні кошти на ті галузі науки, які мали значення для військово-промислового комплексу. За радянських часів був тотальний ідеологічний контроль і коли закінчився той запас, який було створено ще за царату в галузі точних і суміжних наук стався спочатку фінансовий, а потім і кадровий обвал.
Найбільш талановиті виїхали. Не випадково, що Нобелівські лауреати з фізики і хімії Андрій (Андре) Гейм і Костянтин (Кость) Новосьолов отримали престижну премію за свої роботи, виконані в Англії. І річ не лише в матеріальних умовах оплати і забезпеченні устаткуванням. На запрошення працювати в Сколково обидва лауреати відповіли категоричною відмовою. Тоді Гейм заявив, що «Я гадаю, Кремнієвого Сколково ніколи не вийде. Для мене це звучить так само, як якби в 90-х роках стали б створювати електровакуумне Сколково, коли вже потяг давно пішов від вакуумних ламп до транзисторів. Так і тут... там у вас люди що — з глузду геть зовсім з’їхали? Вважають, що якщо вони кому-небудь відсиплють мішок золота, то можна всіх запросити?»
Очевидно, що головною проблемою як російської, так і української науки є відсутність академічної свободи. Без неї науки бути не може. Якщо така свобода є, то решта, у тому числі й матеріальні умови в тій чи іншій мірі вирішується. Почавши працювати в Англії, Петро Капіца був абсолютно вільним у науковому пошуку, хоча знаменитий Ернст Резерфорд відразу заявив, що фінансування — це проблема молодого працівника. І нічого. Дуже скоро фінансами лабораторію Капіци було забезпечено. До того ж, тоді про проблеми дослідження атома переважна більшість бізнесменів і урядовців не мали анінайменшої уяви.
Наука, особливо фундаментальна, — це не лише фінанси й устаткування. Необхідний ланцюжок від школи через університети в лабораторії. Головним є кадровий потенціал, а ось із цим державна бюрократія як у Росії, так і в Україні абсолютно не займається. В результаті зберігаються рудименти минулого у вигляді нинішнього стану Академії наук, інститутів у її системі, також абсолютно незадовільна робота середньої й вищої школи.
Окреме питання — взаємовідношення бізнесу і науки. Це комплексна проблема, яка не має стандартних рішень. У кожній країні вона вирішується виходячи з історичних, ментальних і матеріальних умов. Наука, навіть прикладна, стає все більш коштовною. Результати знаходять практичне використання не відразу і впровадження їх у виробництво — це дуже дорогий процес. Проте відомі способи зацікавити бізнес іти назустріч науці. Гальмом тут є за наших українських умов тотальна забюрократизованість і негнучка система організації науки.
Швидко ці проблеми не вирішуються, але якщо зовсім цим не займатися, то про справжню науку як у Росії, так і в Україні можна буде прочитати лише в підручниках історії.
КОМЕНТАРІ
«АКАДЕМІЯ НАУК, БЕЗУМОВНО, Є ШТАБОМ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ»
Максим СТРІХА, президент Українського фізичного товариства, віце-президент Академії наук вищої школи України:
— За сьогоднішнього рівня фінансування говорити про будь-які реформи української науки — безглуздо. Українська наука при бюджетному фінансуванні, нижчому за 0,3% ВВП, мусила б вмерти. Якщо вона все ще живе й часом показує результат світового рівня, значить, у своїй основі влаштована не так вже й погано. Треба говорити насамперед про збільшення державної підтримки. У нас наукові установи фінансуються на залишковому рівні: фактично нічого не дають на придбання нового обладнання, матеріали, літературу. У межах цього фінансування будь-який його перерозподіл буде неефективним. Але, звісно, якщо збільшувати фінансування, то кошти треба розподіляти на основі програмно-цільового методу. Мусять бути гранти на основі відкритих конкурсів у тих галузях, які є пріоритетними, — й для держави, й з погляду сучасної науки. І цю пріоритетність мають визначити не чиновники, а наукова спільнота.
У рамках того, що в Україні лишилося, Академія наук, безумовно, є штабом української науки. А ось найбільш неблагополучною ланкою нашої науки зараз є університети. Якщо Академія — завдяки зусиллям Євгена Патона — все-таки зуміла зберегти свій потенціал, хоч і з великими втратами, то в університетах втрати виявилися значно більшими. Безумовно, має бути об’єктивна система фінансування університетських проектів. Крім того, вже сьогодні доцент має 900 годин на рік — і займатися справжньою наукою він не може. Загалом же, наука в нас академічна, й намагатися зараз переносити наголос на університети — це хибна постановка питання. Мусить бути інша — підняти рівень університетської науки до світового рівня.
«ДЕШЕВОЇ НАУКИ НЕ БУВАЄ»
Ярослав ЯЦКІВ, астроном, доктор фізико-математичних наук, академік НАН України:
— Сьогодні Російська академія наук втратила дуже багато талановитої молоді, й тому рівень фундаментальної науки там значно впав. Але російський уряд, на відміну від українського, чудово усвідомлює важливу роль науки. Тому йде стрімке збільшення фінансування не Академії наук, а тих структур, які доводитимуть наукові досягнення до трансферу технологій тощо. В Україні ситуація критична. Ми маємо дуже багато досягнень у прикладній науці, але абсолютно немає зацікавленості ані держави, ані наших олігархів їх впроваджувати. Якщо у світі впроваджується понад половина наукових розробок, то в нас впроваджується 1 —2%...
Наша Академія наук має ще пострадянський вигляд. І тут питання в тому, як, не нашкодивши, не захопившись реорганізацією заради реорганізації, еволюційно реформувати нашу НАН. Академія наук потребує реформи, але їх не можна проводити революційним шляхом — це закінчиться трагічно: ми втратимо те, що маємо. Цей процес повинен відбуватися поступово. Сьогодні Академія наук — єдина може дати країні наукові здобутки, бо поки що наші університети не готові, хоча серед них є десяток дослідницьких, до серйозної наукової справи. Не можна робити серйозно науку, не маючи серйозної фінансової підтримки. Дешевої науки не буває.
«ЯКЩО МИ ХОЧЕМО РОБИТИ РЕФОРМУ НАУКИ, ТО ЇЇ ТРЕБА РОБИТИ ТОДІ, КОЛИ ІНШІ РЕФОРМИ ВЖЕ БУДУТЬ УСПІШНО ЗРОБЛЕНІ»
Олег КРИШТАЛЬ, директор Інституту фізіології ім. О. Богомольця, президент Українського наукового клубу, академік НАНУ, один із найбільш цитованих українських науковців у світі:
— Варто звернутися до ідеї ключових лабораторій. Я вважаю, це найменш болісний і найбільш ефективний спосіб підтримати справжню науку і не дати їй загинути в Україні. Перша ключова лабораторія вже була експериментально створена. Вона об’єднала понад 90% вітчизняних учених-біологів із міжнародним рейтингом і дала їм проблиск світла у власній державі. Але вже на третій рік існування її фінансування настільки обрізали, що говорити про його адекватність неможливо.
Сьогодні реформувати НАН, як це треба було б робити, — все одно, що повертати в нашій державі й при нашому рівні судочинства смертну кару. Хто і як буде зважувати й якими при цьому керуватиметься міркуваннями в існуючому експертно-керівницькому середовищі? Суспільство мусить дорости до реформ «без кордонів», тобто з найширшим використанням міжнародної експертизи. Якщо ми хочемо робити реформу науки, то її треба робити тоді, коли хоча б деякі з необхідних соціальних реформ уже будуть успішно зроблені.
Об’єднання науки з освітою потрібне, але цей процес має гармонійно відбуватися на тлі соціального прогресу самої країни: щоб наука стала соціально-запитаною. Так що говорити про такі глибокі реформи передчасно. Як щодо науки, так і щодо освіти, метою на сьогодні є їх збереження: до нових, кращих часів. Бо сьогодні країна не може створити для своїх молодих учених достатньої мотивації, щоби вони залишалися вдома.
В Україні суспільство абсолютно не доросло до того, щоби впроваджувати будь-які інновації: організація нашої державної машини і, відповідно, бізнесу — патерналістськи-корупційна. Лише справді сучасний бізнес розуміє, що з фундаментальної науки виростають прикладні відкриття, які змінюють життя людства і, відповідно, приносять величезні доходи.
Марія СЕМЕНЧЕНКО, «День»
