«Нашого цвіту — по всьому світу» — у цьому вислові, наче у пісні, сплелися в обіймах червоне з чорним, журба з любов’ю. Любов українців до своєї землі та журба від розлуки з нею, бажання зберегти рідне коріння — і неминучість мороку депортацій. Подібна доля спіткала лемків — унікальну гілку українського народу.
Лемківщина й досі лишається terra incognita для багатьох iз нас. Знаючи про Волинь, Поділля чи Таврію, пересічний українець навряд чи покаже на карті своєї Батьківщини цей етнічний регіон. Пояснення просте — Лемківщина майже повністю знаходиться за межами України (окрім північно-західного Закарпаття). Основна територія краю, поділена навпіл польсько-словацьким кордоном, займає схили Карпатських Бескидів. Лемки — «найзахідніші» українці, і ця географічна обставина завжди відігравала вирішальну роль у їхнiй долі. 1340 року цю територію захопила Польща. Відтоді тут століттями хазяйнували поляки, австрійці, угорці, словаки. Назва «русин» (від слова «Русь»), а тим паче «українець», звісно, була заборонена. Це змусило місцевий люд у середині ХIХ ст. самоідентифікуватися назвою «лемки» (від частки «лем» — «лише», «тільки», дуже поширеною у карпатській говірці). А ще — старанно берегти, передаючи із покоління в покоління, свою самобутню культуру.
Родинний дует Валентини та Ярослава Теплих «Червоне та чорне» виконує лемківські пісні, які в їхньому виконанні є настільки іскрометними, що «запалюють» присутніх — танцюють і малі, і старі. Після виступу, як завжди, — привітання, подяки, автографи, фотографування, інтерв’ю... І тут присутні з подивом дізнаються, що подружжя Теплих приїхало не з Польщі або Канади, а з... поліського Житомира. «Лемки — з Житомира? Не може бути!» — типова реакція тих, хто знайомиться з дуетом уперше.
Ярослав Теплий народився 1961 року на Івано-Франківщині, куди його батьків, разом із десятками тисяч лемківських родин, депортували з Польщі. Пісню у родині завжди любили — що то за лемко без пісні. Тож виріс він на лемківських мелодіях, і без музики уявити себе не міг. У Житомирі закінчив культурно-освітнє училище, згодом — Рівненський інститут культури. Як зізнався сам Ярослав, він ніколи не відбувся б як музикант, якби не приклад мами — Софії Іванівни Теплої, яка майже 25 років викладала вокал у Житомирському училищі культури та керувала жіночим вокальним ансамблем міського Будинку культури.
Красуню Валентину з житомирського Полісся Ярослав зустрів у стінах alma mater — вона навчалася співу в культурно-освітньому училищі. А 23 лютого 1982 року молоде подружжя Теплих дебютувало як родинний дует у Чуднові (райцентр на Житомирщині), куди отримали направлення за розподілом.
У наступні декілька років були виступи як на професійній сцені, так і робота з аматорськими колективами в різних районах Житомирської області. Народицький район, здавалося, стане на довгі роки міцним «причалом». Проте все полетіло шкереберть 26 квітня 1986 року. Ярослав брав участь в евакуації мешканців у перші місяці після аварії на Чорнобильській АЕС, у ліквідаційних роботах безпосередньо в Прип’ятському районі. А трирічний син Олег «схопив» настільки велику радіаційну дозу, що вердикт лікарів був однозначним — терміново виїздіть із забрудненої території, і чим далі — тим краще.
З двома валізами рушили на Курильські острови — звідти Ярославу надійшло запрошення очолити хоровий колектив. Острів Парамушир став новим місцем життя й роботи на довгих сім років. Ярослав керував Північно-Курильським ансамблем пісні та танцю, Валентина працювала в Будинку культури. Продовжували співати — в основному російські пісні. Проте виконані на одному з концертів «Два кольори» Анатолія Білаша та кілька народних пісень стали індикатором величезної жаги місцевого люду до української пісні. Після чергового виступу в переповненому Будинку культури Ярослава викликали у райком партії, де місцеві партійні боси разом із співробітниками КДБ наказали за 24 години залишити Курили — «за пропаганду украинского национализма». Щоправда, наступного дня, очевидно зрозумівши абсурдність вимоги (горбачовська «перебудова» була вже у розпалі), рішення відмінили. Проте у 1993 році Теплі таки попрощалися з Далеким Сходом — мати Ярослава, Софія Іванівна, помираючи, лишила заповіт, аби син повернувся в Україну, до Житомира.
І на Курилах, і після повернення на Полісся дует виконував українські як народні, так і авторські пісні. Проте глибоко в душі лунали пісні рідної Лемківщини, і зрештою Ярослав відчув, що має сплатити свій борг перед предками, створити своєрідний духовний пам’ятник лемкам — нескореному народу.
Час показав, що родинний дует «Червоне та чорне» звалив на свої плечі досить нелегку ношу. Одна справа — природне звучання лемківської говірки та спів лемківських пісень у Західній Україні, де виселені лемки та їхнi нащадки проживають більш- менш компактно. Там плідно працюють лемківські фольклорно-етнографічні ансамблі. Є відомі колективі та виконавці, серед яких — хорова капела «Лемковина», співачка Анна Чеберенчик. Інша річ — Центральна та Східна Україна, де є свої усталені народні традиції. А тому тут про лемків узагалі мало знають, хіба що використовують слово «лемко» як ім’я називне. Тож, як професіонали, Валентина та Ярослав прекрасно усвідомлювали всю складність цього проекту — ознайомити регіони своєї держави з яскравою квіткою в багатому суцвітті української народної творчості — лемківською пісенністю.
Обійшовши понад тридцять солідних підприємств та фірм Житомира з проханням посприяти випуску аудiоальбому лемківських народних пісень, підтримку Теплі знайшли... у сусідній Вінниці (дійсно, «немає пророка у своїй вітчизні»). Директор однієї з тамтешніх аудiофірм Володимир Маринчук виявився людиною, небайдужою до народної української культури. Співпраця вінницького підприємця та житомирських спiвакiв дала свій результат — без парадної помпезності у 2002 році побачили світ чотири аудiоальбоми та компакт-диск дуету «Червоне та чорне», об’єднані загальною назвою «Лемківське весілля» («1», «2», «3», «Краще»). А минулого року до них додався й альбом «На весіллі українськім...»
«Весілля — це початок продовження людського роду, — говорить Валентина Тепла. — Якщо є весілля, то за ним прийдуть родини, хрестини, а згодом — нове весілля — дітей, що виросли. Тому й пісні наші — про весілля, про щастя, радість, любов. Все те, що доля недодала лемкам за століття трагічної історії, ми прагнемо передати нащадкам».
Окрім народних лемківських пісень, в аудіоальбомах присутні музичні твори Ярослава Теплого на вірші сучасних українських поетів. «Створюючи мелодію, — каже Ярослав, — я прагну зберегти у ній неповторну мелодику лемківської музики. Виникає таке відчуття, що спрацьовує якийсь невидимий пісенний генокод. І, звичайно, величезну роль відіграють слова. Кожна наша пісня — цілісний, закінчений сюжет, в основі якого — одвічні моральні цінності: любов, добро, подружня вірність, пам’ять про предків, зв’язок поколінь».
Уже кілька років Теплі є бажаними гостями на щорічному Всеукраїнському фестивалі лемківської пісні «Дзвони Лемківщини», що проходить у Монастириську на Тернопільщині. Це наймасштабніше в Україні лемківське свято стало для дуету черговим кроком до визнання. Найзворушливішою миттю фестивалю були слова однієї старенької лемкині зі Львівщини: «Ой дітоньки, як же ми вас довго чекали. Тепер я не боюся, що наша лемківська пісня зникне. Ви дали їй друге життя».
Зі своєрідною антологією української лемківської народної та сучасної пісні вже познайомились глядачі із багатьох країн світу на Всесвітньому фестивалі лемківської культури «Лемківська ватра» та регіональному лемківському святі «Над Ославою» (обидва дійства відбуваються у Польщі), а також учасники та гості Всеукраїнського фестивалю творчих сімей «Родинні скарби України — 2003» (Київ, Канів). Ярослав переконаний, що саме танцювальні модернові обробки старовинних лемківських пісень є запорукою їхнього життя. Яскравим доказом цього були запальні танці тисяч гостей під час фестивалів, що супроводжували виступ житомирян.
«Якщо Бог дасть сили — то побачить світ наступний альбом наших пісень, — говорить Ярослав Теплий. — Але й те, що вже зроблено, тішить серце й душу. Вірю, що ми привернемо увагу до проблем лемків, а лемківські пісні житимуть. Той факт, що під них любить танцювати, а потім засинати наш маленький онук, вже є найвищою нагородою».
«Наша пісня, наша слава не вмре, не загине!» — після знайомства з родинним дуетом «Червоне та чорне» віриш — так і буде.
