Громадські організації обурені та стурбовані новим рішенням прем'єр-міністра України Миколи Азарова щодо розширення мережі шкіл-інтернатів. Річ у тім, що після відвідин дитячого будинку «Малятко» у Київській області він доручив міністерствам та обласним адміністраціям направляти дітей із малозабезпечених сімей на навчання у заклади для сиріт (замість того, щоб підтримати родину фінансово), відкрити при них дошкільні відділення, створити навчальний заклад нового типу для сиріт Київщини і створити інтернати для обдарованих сиріт. Іншими словами — створити нові інтернати та модернізувати існуючі. Таке рішення суперечить державній програмі, прийнятій, до речі, урядом Віктора Януковича у 2007 році, про реформування інтернатних установ та впровадження альтернативних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Тепер же виходить, що Україна має зробити крок назад у вихованні дітей-сиріт та повернутися до старої радянської системи.
Чим зумовлене рішення Азарова про розширення мережі сиротинців, громадські організації не розуміють. Якщо припустити, що це зроблено заради економії бюджетних коштів, то аргументів на користь цієї тези у фахівців немає. Адже утримання шкіл-інтернатів, що підпорядковані лише Міністерству освіти та науки (а є ще ті, що належать Міністерству охорони здоров'я та Міністерству праці і соціальної політики), обходиться державі у 117 мільйонів гривень на рік. Тоді як утримання дитини у закладі з сімейною формою виховання обходиться державі у чотири, а й то й шість разів дешевше. Та й результати виховання у прийомній сім'ї й інтернаті суттєво відрізняються. Так, за даними досліджень Державного інституту розвитку сім'ї та молоді, найбільшими проблемами випускників інтернатів є неадекватна самооцінка, відсутність житла, спекуляція статусом сироти, проблеми адаптації в суспільстві та невміння витрачати гроші.
— Перебування дитини в інтернатному закладі є шкідливим для її розвитку, і це доведено не одним міжнародним дослідженням. Так, за даними одного з них, тільки 5% дітей, яких виховують в інтернатному закладі, отримують роботу та створюють власну сім'ю, 10% дітей скоюють самогубства, 30% із них стають на кримінальний шлях. Я схильна вірити, що так воно й є, бо 50% сімей, з якими працює наша організація, знаходяться у групі ризику, тобто батьків можуть позбавити опіки над їхніми дітьми. І більшість батьків у таких родинах — це колишні випускники інтернатів, — зазначила директор представництва благодійної організації «Надія і житло для дітей» в Україні Галина Постолюк. — Україна отримала внаслідок радянського минулого розгалужену систему інтернатних закладів, за роки незалежності вона не зменшилась, а навпаки, — розширилась. І це при тому, що динаміка дітей у цих закладах іде на спад. Наприклад, у 2000 році існувало 44 школи-інтернати, підпорядковані МОН, у них було понад 12 тисяч дітей, у 2008 році цих закладів стало 51, а дітей — трохи більше семи тисяч. Так само по дитячих будинках та будинках дитини.
Відмовитися в один день від сиротинців та припинити їхню роботу — неможливо і не треба, переконані громадські організації. Але й розширювати їхню мережу — теж недоцільно. Можна скористатися досвідом Великої Британії, де колишні інтернати використовуються у цій же соціальній сфері — для соціальних гуртожитків або для тренінгових центрів соціальних працівників. Тому низка українських неурядових організацій підготувала відкритого листа до Миколи Азарова з проханням переглянути його позицію та скасувати доручення, а також створити робочу групу, яка б розробила довготривалу стратегію у системі опіки та захисту дітей. І, як вважають представники громадських організацій, ця стратегія не має передбачати влаштування дітей в інтернати, і не тому, що ці заклади погані, а тому, що є набагато кращі форми виховання, — прийомні сім'ї, патронатне влаштування, опікунство та усиновлення.
КОМЕНТАРI
Лариса ГУРКОВСЬКА, керівник Всеукраїнської громадської організації «Служба захисту дітей»:
— Наша організація пропонує призупинити це доручення і продовжувати державну політику, спрямовану на захист прав дітей, тобто спрямувати всі зусилля, як і обіцяла команда, що нині прийшла до влади, щоб кожна дитина-сирота мала сім'ю. У цьому напрямку і треба працювати, щоб діяти в інтересах дітей: кожна дитина має жити в родині. Звичайно, буде невелика кількість дітей, яка обере для себе проживання в інтернатних закладах, це практика всього світу, але ці заклади мають бути невеликими, розрахованими максимум на 10 осіб. Якщо говорити про класичну інтернатну систему, то вона нівелює особистість дитини й абсолютно ускладнює її інтеграцію в суспільство. У дорученні є надзвичайно тривожні симптоми, перш за все те, що треба влаштовувати до шкіл-інтернатів дітей із малозабезпечених сімей. В Україні таких сімей дуже багато, і тут є великі ризики, бо дитина в малозабезпеченій сім'ї — це вже порушення її прав. Якщо вона буде виховуватися в інтернаті й відірветься від сім'ї — це ще одне порушення її прав. Діти в малозабезпечених сім'ях мають ознаки соціальної депривації, і при проходженні соціальних чи психологічних консультацій такі діти можуть визнаватися психічно відсталими. Також нас стурбував факт відкриття дошкільних відділень у школах-інтернатах. Та робота, яка проводиться в Україні з питань усиновлення дітей, зокрема, національного, з питань влаштування дітей до будинків сімейного типу чи прийомних сімей, привела до того, що ці дошкільні відділення фактично самоліквідувалися, в них залишилося небагато дітей, і вони поступово закрилися. Тому відроджувати такі відділення — означає йти всупереч інтересам дітей.
Надія КАБАЧЕНКО, завідувачка кафедри «Школа соціальної роботи» Національного університету «Києво-Могилянська академія», кандидат філософських наук:
— Якщо проаналізувати всі документи, прийняті українським урядом на тему сирітства, то всі вони передбачають інтеграцію дитини у суспільство. Коли ми думаємо про потреби дітей-сиріт, то їхня основна проблема у тому, що вони позбавлені догляду (у плані харчування, одягу, лікування). Коли говоримо про систему навчання, то в Україні існує чудова система шкіл, які здатні обслуговувати потреби всіх дітей. Але не можна поєднувати навчання та догляд в одному закладі, бо це протирічить концепції інтеграції та обмежує можливості дітей. Школа, громада та сім'я — це ті речі, які виступають основним чинником інтеграції дитини і які допомагають їй зрозуміти, як потрібно жити, як спілкуватися з іншими людьми, як будувати стосунки та як підтримувати одне одного. Тому запропоновані урядом зміни нагадують перехід до стигматизації. Спочатку ми класифікуємо, що дитина — сирота, поміщаємо її у відповідний центр, де буде відповідна вивіска — інтернат для дітей-сиріт. І ці діти з раннього дитинства будуть розуміти, що вони не такі, як усі, вони не частина цієї спільноти та громади. Ще дивує, що це доручення, винесене за результатами відвідання одного інтернатного закладу, стосується всіх місцевих та обласних сиротинців.
