Україна переживає дуже важкий період, швидко втрачаючи свій економічний потенціал і демократичний імідж, змарнувавши 20 років свого незалежного існування, протягом яких вона могла стати розвиненою європейською державою. Адже для цього в неї були всі підстави — великі природні ресурси, численне освічене населення та положення на цивілізаційній межі між Сходом і Заходом. Недарма досвідчений політик Збігнев Бжезинський, надаючи особливе значення останньому фактору, досі продовжує прорікати їй роль «провідного гравця на політичній мапі світу».
Проте українці, замість того, щоб взятися енергійно здійснювати цей амбітний план, лише животіють, пристосовуючись до умов, які невпинно погіршуються.
Юрій Шевельов у статті «Москва, Маросейка», написаній ним ще 1954 року, назвав страшними ворогами України «Москву, кочубеївщину й провінціалізм». Проте вони є лише похідними єдиного страшного ворога, яким є властивий українській ментальності необорний індивідуалізм. За оптимального прояву ця риса є позитивною, зумовлюючи здатність людини до самостійного мислення та здібність до творчості. Проте в гіпертрофованому вигляді вона стає скафандром, який відокремлює від оточення, перетворюючись в егоїзм, що перешкоджає існуванню суспільства. Головна відміна українського індивідуалізму від західного, який створює культуру вільної індивідуальності, де визнається суверенітет особистості та її гідність, полягає в тому, що він легко переступає цю межу.
Історія України нагадує постійне обертання по колу, де тривалі періоди поневолення перериваються лише короткими проміжками свободи, яка, перетворившись на анархію, спричиняє нове поневолення. Щоб перетворити цей жахливий коловорот на поступальний рух, необхідно чітко визначити історичні помилки, створивши вірний дороговказ у майбутнє.
«День» робить в у цьому напрямі дуже корисну справу, постійно знайомлячи читачів із правдивою історією України на своїх шпальтах та у книжках. Постійний інтерес українців до історичної тематики значно посилився завдяки тому, що Росія проголосила «рік своєї історії», давши таку назву ідеологічній кампанії, в якій історії відведено звичну роль «політики, спрямованої в минуле». При цьому з метою посилення імперських амбіцій та обгрунтування зазіхань на Україну російську історію було «зістарено» шляхом приєднання періоду Київської Русі. Це є прямим шахрайством, оскільки зв’язок слов’янської Русі з фінським Заліссям, що розпочався з приходом туди молодших Рюриковичів зі своїми невеликими дружинами, був досить слабким і обмежувався прийняттям християнства й «руської» мови завойовників. У подальшому ці терени надовго опинилися під владою Золотої Орди, в улусах якої правили охрещені чингізиди, які називали себе руськими князями. Петро І після перемоги над шведами на українських теренах назвав своє Московське царство Російською імперією (Росією), привласнивши давню назву України, яка доти була відома як Русь.
Щодо походження українців, то вони є слов’янами, хоча в їхньму формуванні брало участь багато племен, які жили на цих землях або пересувалися ними. При цьому вдале співвідношення їхніх генів створило здоровий, гарний і розумний народ, якому дісталася одна з найкращих часток європейського континенту. Наявність великого простору родючих грунтів дозволяла українцям вільно розселятися, що вони й робили в разі нападу ворогів або бажаючи відокремитися від свого великого роду. Незалежне існування невеликих родин вимагало самостійного прийняття рішень, породивши індивідуалізм, через який українці, навіть у великих містах, досі почуваються відокремленими від світу на своєму «внутрішньому хуторі».
Звичка легко відділятися від загалу, залишаючи рідні терени, стала українською традицією, що зумовила появу козаків (тюркською —«відокремлені»), а потім й української діаспори, яка розселилася по всьому світу. Другою особливістю українського способу життя є велика енергійність жіноцтва, яке відіграє провідну роль у родині, тоді як чоловіки вперто намагаються не допустити жінок до керівництва в суспільстві.
Надзвичайна волелюбність українців не давала їм визнавати над собою чиюсь владу, заважаючи надовго об’єднуватися. Це перешкоджало створенню власної сильної держави, через що їхні землі захоплювали сусідні народи. При цьому нащадки давніх руських князів замість того, щоб очолювати опір загарбникам, приєднувалися до їхніх провідних верств, входячи до польської магнатерії або подаючись у московські бояри. Посилення ролі козацтва, особливо після переможної визвольної війни, зробило його старшину провідною верствою нової держави, хоча народ не визнавав цих людей вищими за себе. Постійні чвари в середовищі старшини, що після смерті Богдана Хмельницького перетворилися у збройну боротьбу за булаву, зруйнували молоду державу. Це посилило вплив Москви, яка опинилася на українських теренах через фатальну помилку харизматичного гетьмана. Подібна ситуація повторилася, коли Україна стала незалежною після Першої світової війни, тоді як боротьба між її лідерами призвела до громадянської війни, закінчившись поверненням до складу Росії. Таким чином, українці черговий раз, за влучними словами Івана Мазепи, «самі себе побороли».
Відсутність у більшості старшини шляхетського походження, постійне використання нею обману й зради та анархічні дії населення створили в Європі уявлення про українців як про некеровану «мужицьку націю», причому таке упереджене ставлення, на жаль, зберігається до теперішнього часу. Спроба Івана Мазепи звільнити Україну від обтяжливого союзу з Москвою закінчилася поразкою через зраду козацьких полковників. На бік Москви перейшло також вище київське духовенство, що важко назвати втіленням плану інтелектуального підкорення Москви. Так, амбітний Феофан Прокопович, ставши наближеним співробітником Петра І, підпорядкував царській владі Московську православну церкву, що й досі є ідеологічним знаряддям влади, зокрема, проти України.
Перенесення до Москви центру православної освіти поклало край пишній культурі українського бароко, але не занурило Україну в провінціалізм завдяки високому творчому потенціалу українців та їхній упертості. Київ залишився центром православ’я для всієї імперії, не поступаючись своїм виглядом її столицям, а розвиток культури й науки в Україні відповідав європейському рівню.
«Зросійщення» Києва було позірним, відбувшись не через масовий переїзд до нього росіян, а шляхом застосування населенням російської мови, хоча до середини ХІХ ст. воно ще розмовляло переважно українською й польською. До того ж кияни міцно трималися своїх традицій, зокрема магдебурзького права, скасованого Катериною ІІ й відновленого імператором Павлом, яке було остаточно відмінено лише після приїзду Миколи І. Російська мова у вигляді «суржика» разом із додаванням до прізвища закінчення «ов» застосовувалися для створення «панського вигляду», що відображено в безсмертній комедії «За двома зайцями» в особі Свирида Петровича Голохвастова — міщанина з київського Подолу.
Дуже дивує твердження С. Грабовського, нібито серед київської інтелігенції було дуже мало українців, яке він зробив на підставі даних Субтельного («День», № 24-25, 02.2012). За ними, наприклад, серед студентів Київського університету в 1917 році було лише 11% українців за походженням. Незрозуміло, як це можна було вирахувати, якщо паспорти не містили графи «національність», а позначене там «віросповідання» було однаковим у росіян і українців.
Російську владу постійно непокоїло збереження в українців національної свідомості, яку вона намагалася викорінити, тиснучи на їхню культуру й мову. Апогеєм цього став Валуєвський указ, який заборонив українську мову в шкільництві, театральних виставах та друкованих виданнях, залишивши їй роль усної сільської говірки. Як це дивно, подібні спроби робляться також у незалежній Україні, де в певних регіонах закривають українські школи, а в шкільній програмі прагнуть зменшити вивчення української мови та вилучити з неї предмет «Історія України». Ініціатори цих заходів заслуговують на нагородження пам’ятною медаллю графа Валуєва, яку необхідно заснувати спеціально для відзначення видатних українофобів. Що ж стосується обіцянки зробити російську мову другою державною, то вона навряд чи компенсує мешканцям південно-східних областей падіння їхнього життєвого рівня.
Тому хочеться з гордістю підкреслити, що українське культурне життя продовжувалося навіть за часів найсильнішої русифікації, а після її пом’якшення завирувало на повну силу. Його організацією й матеріальним забезпеченням займалися українофіли, серед яких були університетські професори, письменники, артисти, музиканти, а також підприємці й поміщики, причому до їхнього числа фактично належав навіть київський генерал-губернатор М.І. Драгомиров. Київська інтелігенція збиралася на засіданнях Громади, Українського клубу та Українського наукового товариства, функціонували український театр та українська книгарня, друкувалися книжки й часописи.
Значна русифікація міст викликала в українофілів ідеалізацію села як головного прихистка української мови й давніх традицій, що спонукало їх зосереджувати зусилля на роботі серед селянства. Зокрема Грушевський вважав, що «селянство довго, а може назавжди, визначатиме орієнтири національного буття». На противагу йому Донцов називав село «безвольним об’єктом, яким кермувала міська культура, міська економіка, міська політика». Він визнавав «велику національно організуючу роль міст навіть там, де цій ролі протидіє (чужа) держава», кидаючи заклик «До міст!» («День», № 46-47, 2012). При цьому він вважав українське місто й село різнонаціональними, тоді як вони, насправді, були тільки різномовними. До того ж роль російської мови була неоднаковою в різних регіонах України. Так, у Києві вона використовувалася для офіційних потреб, а також була мовою освіченої частини населення, в той час як у південно-східних губерніях вона переважно була мовою спілкування багатонаціонального населення.
Подальші світові події спростували думку щодо визначальної ролі мовного чинника в націєтворенні. Так, ірландці, котрі впродовж багатьох століть забули власну мову, після відновлення державності інтенсивно взялися за її вивчення через шкільництво, причому влада стимулює знання її, доплачуючи громадянам 15% до їхнього заробітку. Таким же шляхом збираються йти обережні шотландці, причому англомовність не заважає їм бути запеклими націоналістами. Найбільш вражаючим є приклад Ізраїлю, де мова, яка майже два тисячоліття вважалася мертвою, в осучасненому вигляді івриту стала державною.
Українцям у цьому плані повезло, оскільки їхня мова збереглася й є придатною для використання в усіх галузях — було б лише бажання та самоповага. На питання читача зі Львова п. Яреми: «Що стоїть на заваді тому, щоб заговорити рідною мовою«(«День», №46-47, 2012), слід відповісти: передусім звичка, а також її схожість із російською. До того ж знайомство українців зі світовою культурою завжди відбувалося в російських перекладах, через що вони почали вважати її «мовою культури». Деякі літні пані, які гордовито називають себе «киянками в четвертому поколінні», досі пишаються нею, на зразок дворянського походження.
Тому головним способом поширення української мови повинні стати заходи з посилення її престижності. Проте хоча всі українці пам’ятають безсмертні вірші Шевченка, але решту класиків вони лише формально «проходять» у школі, де старше покоління ще й учило вірші переляканих радянських поетів, які виславляли радянську владу. При цьому твори представників «сучукрліту» читає лише купка їхніх прихильників, і тільки чудова Ліна Костенко користується всенародним визнанням і любов’ю. А в цей час в Україну через телебачення, радіо та Інтернет несеться потужний потік російської попси та іншого непотребу.
Щодо питання автора, чи може український патріот спілкуватися російською, відповім ствердно, нагадавши, що Пушкін, Лермонтов та інші поети, чий російський патріотизм доводять їхні твори, в побуті розмовляли французькою. До слова хочу також нагадати, що збереження української мови в Галичині та інших західних землях було не лише заслугою патріотів, а й політикою Австрійської імперії, яка дозволяла українцям мати свої школи, церкви й навіть представництво в парламенті.
Останнім часом чомусь знову виникла суперечка між прихильниками етнічного й політичного розуміння нації, хоча ця проблема була вичерпана в дискусії між Дмитром Донцовим і В’ячеславом Липинським. У ній Донцов, чиїм ім’ям давно треба назвати вулицю й педагогічний університет у його рідному Мелітополі, попри свій гострий розум, блискучий стиль та італійський темперамент, виявився неправим, оскільки держава є життєздатною й міцною лише якщо її вважають своєю й підтримують усі громадяни, а не один, навіть найчисленніший етнос. На цьому принципі побудовано всі сучасні держави, де графа «nation» у паспорті означає громадянство, а не етнічне походження людини. Серед українофілів, які захищали й розвивали українську культуру, були люди різних національностей, в тому числі польські шляхтичі — професор Володимир Антонович, в будинку якого збиралася Стара Громада, Тадеуш Рильський, граф Собанський, який збирав українські старожитності, політик В’ячеслав Липинський, а також родина німецьких баронів Штейнгелів та багато інших, в тому числі й апологет етнічного націоналізму Донцов, який не був українцем за походженням.
Український патріотизм визначається не етнічним походженням, а дієвою любов’ю до України. Тому справжнім Героєм України був Джеймс Мейс — американський історик індіанського походження, котрий досліджував Голодомор, розповівши світу правду про цей страшний злочин проти людства. У той же час серед «етнічно чистих» українців (якщо такі взагалі існують) завжди вистачало ворогів України — від Кочубея й Пушкаря до деяких наших сучасників.
Громадяни України повинні, нарешті, зрозуміти, що всі вони, незважаючи на своє етнічне походження, пливуть в одному човні, який має великий пробій і може потонути, а врятуватися вдасться лише одиницям. Зараз влада, яка загнала себе разом із країною в глухий кут ізоляції, втрачає підтримку народу, через що роздає солодкі обіцянки й одночасно «закручує гайки» на кришці казана, що вже почав закипати. Щоб уникнути катастрофи, громадянам України треба негайно припинити дурні суперечки й об’єднатися в єдину націю під гаслом «Схід і Захід разом». А також Північ і Південь.
Зараз велику проблему створює відсутність сили, здатної об’єднати й повести за собою людей. У розвинених країнах такою силою є профспілки, що виводять на вулиці сотні тисяч людей відстоювати свої права. Проте наша профспілкова система, що збереглася з радянських часів, є недієвою, безсилою, тоді як незалежні профспілки, що починали з’являтися паралельно, були знищені новими хазяями підприємств. Тому досвід «Солідарності», очолюваної Лехом Валенсою, для нас поки не є актуальним.
Зараз на протестні акції наважуються лише ветерани, а також малі й середні підприємці, що уособлюють найбільш революційний клас, який був у давніх українських містах, що мали магдебурзьке право.
Роль Церкви в об’єднанні народу майже невідчутна, оскільки Україну через розмаїття релігій, конфесій та сект можна занести до Книги рекордів Гіннесса, так само як і за кількістю політичних партій.
На теперішній час опозиція залишається не згуртованою, не маючи програми й уникаючи дій. Її авторитет було підірвано через відсутність найбільш яскравих лідерів, яких влада ув’язнила, щоб уникнути змагання з ними. Бути опозиціонером стало невигідно й небезпечно, й тому з неї тікають політики і бізнесмени, засвідчуючи цим, що кочубеївщина в Україні живе й процвітає. В більшості країн зрада покладає край політичній кар’єрі, але в Україні вона вважається вдалим тактичним ходом.
Пошук нового справжнього лідера є терміновим завданням, до якого треба поставитися дуже прискіпливо. Ми вже мали сумний досвід, коли на цю роль було обрано слабку людину на підставі її етнічного іміджу. З огляду на це варто нагадати, що фіни, яких вважали відсталим, вимираючим народом, не побоялися зробити своїм лідером шведського барона, котрий перед тим був російським генералом-розвідником. Саме він благополучно провів їх через усі небезпеки ХХ століття, зробивши мирним, заможним і освіченим народом, який шанують у всьому світі. Зараз досвідом Фінляндії зацікавилися фінські народи Росії, які складають велику частку так званого російського населення, створюючи свої об’єднання, відновлюючи звичаї та вивчаючи забуту мову.
На даний час стан України є майже катастрофічним, оскільки 80% її населення живе за межею бідності, терплячи це лише через свою незгуртованість. Проте така ситуація не є безнадійною, що свого часу засвідчив досвід помаранчевого Майдану, коли люди, відкинувши свій гіперіндивідуалізм, раптом відчули спорідненість. Їхнє мирне протистояння владі здивувало й захопило весь світ, але лідери ЄС зробили велику помилку, не наважившись негайно прийняти Україну до своїх лав, що вирішило б цілий ряд проблем.
Попри похмурі прогнози я вірю в світле майбутнє України, а українці повинні пам’ятати слова Христа, з якими до них звернувся мудрий Папа Іван Павло ІІ: «Не бійтеся!».
