Україна готується до візиту папи римського Івана Павла II. Здавалося б, вже саме бажання Понтифіка відвідати Україну, висловлене ним уперше, здається, ще 1988 року, слід трактувати як прояв поваги до українського народу і як честь для Держави Україна вітати у себе на початку третього тисячоліття достойного гостя з Вічного міста — одну з найвидатніших особистостей ХХ століття.
Поруч з абсолютною більшістю української громадськості, яка до візиту Івана Павла II ставиться наскрізь позитивно, є незначна, але дуже криклива меншість, яка не приховує свого роздратування, ба навіть обурення і протестує проти приїзду до України Папи Римського. Очолюють цю меншість священнослужителі УПЦ, що підпорядкована московській патріархії. Дехто з них відкрито обзиває Папу «ворогом» українського народу, підозрюючи його в «злодійських» намірах — «красти православні душі». З такими, хоч як це на перший погляд не парадоксально, солідаризується верхівка КПУ та інші ностальгіки за радянським минулим із лівого табору. Звісно, це явище — також складова нинішньої української дійсності, на якій у цій статті хочемо зупинитися. Спочатку однак про «злодія».
Надвечір’я 16 жовтня 1978 року в Римі. На площі Св. Петра багато римлян, чимало паломників із різних країн і принагідних туристів, які чекають на появу білого диму з комина Сікстинської каплиці. Сталося!
З балкона базиліки Св. Петра до зібраних промовляє щойно обраний Pontifex maximus («будівничий мостів») краківський кардинал Кароль Войтила, від кількох хвилин новий глава Католицької церкви — папа Іван Павло II. До присутніх він звертається зi словами: «Не бійтеся!».
Дуже доречно! В історії Католицької церкви такого ще не було, щоб Папою став слов’янин та ще й громадянин комуністичної держави. Римляни, давно не призвичаєні до такої несподіванки, дещо приголомшені. Більшість присутніх на площі сприймають цю новину з ентузіазмом.
Пізніше Іван Павло II пояснив, що його заклик «Не бійтеся!» — це слова Ісуса Христа, промовлені ним після свого воскресіння до зневірених і переляканих учнів-апостолів. «Ми не повинні боятися правди про самих себе» і намагаймося «перемагати страх у глобальній ситуації сучасного світу», сказав Іван Павло II про свій перший виступ як Понтифіка. Щоправда, слова «Не бійтеся!» не на жарт налякали лідерів комуністичних держав. Ще б пак! Папою став громадянин комуністичної Польщі. Це був для комуністичних ватажків виклик.
Через місяць після першої подорожі Івана Павла II на батьківщину у Східному Берліні скликано (липень 1979) нараду зірок від ідеології країн соціалістичного блоку, на якій з великим занепокоєнням констатовано нові віяння в Католицькій церкві та обмірковано, «что делать». Але це вже історія.
Підсумовуючи 22-річний понтифікат Івана Павла II, що триває, можна твердити, що він залишився вірним девізу: «Не бійтеся». Про це найкраще свідчать його численні подорожі по країнах усіх континентів, зустрічі з віруючими різних конфесій під гаслом II Ватиканського собору: «Те, що єднає нас, більше від того, що нас розділяє!».
Із приходом на престол Св. Петра папи Івана Павла II Католицька церква перестала бути статичною і набрала рис «подорожуючої церкви», яка, згідно з переданням Євангелія, заснована самим Ісусом Христом. Очолив це «паломництво» Церкви сам Понтифік, усюди під час своїх візитів наголошуючи на Правдах Євангелія, поважаючи при цьому інші конфесії, чого відчутно бракувало Католицькій церкві в минулому.
Не побоялася зустрічі з Папою, наприклад, мусульманська молодь у Марокко (1985 р.), дискутуючи з ним щодо проблеми віри в єдиного Бога. Представники протестантських церков у Камеруні під час зустрічі там з Іваном Павлом II заявили: «Ми знаємо, що ми поділені, але не знаємо, для чого». (Навряд чи задовільну відповідь на таке запитання знають віруючі християнських церков і в Україні).
Кульмінацією практичного втілення слів Христа «Не бійтеся!» в діяльності Папи Римського («не бійтеся правди про самих себе») можна вважати визнання провин і гріхів християн- католиків під час урочистої Літургії у Ватикані 12 березня 2000 року. Італійська газета «Стампа» схарактеризувала цю Mea Culpa як «копернікову революцію» в поведінці Католицької церкви.
Згодом мас-медіа всього світу облетів знімок, як старістю, недугами і турботами згорблений Папа молиться біля Стіни Плачу в Єрусалимі. А в музеї Яд Вашем Іван Павло II скаже: «Як єпископ Риму і наступник апостола Петра запевняю єврейський народ, що Католицька церква, яка керується євангельським законом правди і любові, є глибоко засмучена ненавистю, актами переслідувань, проявами антисемітизму супроти євреїв, яких християни допускаються будь-коли і будь-де у світі. Будуймо нове майбутнє, в якому християни не матимуть жодних антиєврейських почуттів, а євреї — жодних антихристиянських, де пануватиме взаємоповага тих, хто хвалить єдиного Сотворителя і Господа»...
Слід нагадати і про короткотривалий візит Папи в Грецію на початку травня цього року (який, щоправда, не обійшовся без протестів), зокрема, публічне вибачення за гріхи католиків перед православними греками (за пограбування Константинополя хрестоносцями 1204 р. і за хрестові походи на Візантію взагалі), висловлене Іваном Павлом II під час зустрічі з архiєпископом Афін і всієї Еллади Христодулом. Реакція на це представників Російської православної церкви була дуже стриманою. Патріарх Алексій II заявив, що йдеться лише про декларацію і «треба подивитися, як це прощення проявлятиметься на практиці». Можна із цим погодитися. Поки що це слова вибачення і прохання прощення. Слід, однак, віддати належне цьому кроку, відповідно оцінити простягнену до примирення руку. Практичні результати такого кроку мали б проявитися в майбутньому, якщо для цього існуватиме добра воля. Для примирення, як відомо, потрібна добра воля двох сторін.
Російська православна церква не може далі займати позицію, начебто каятися є за що лише одній стороні, одній конфесії — Католицькій церкві, також і за випадки насильного захоплення храмів РПЦ греко-католиками в Західній Україні на початку 90-х років, що є чи не найголовнішим, постійно повторюваним аргументом керівництва РПЦ, чому вона противиться візиту Папи Римського в Україну.
Історія діяльності Російської православної церкви як одного з трьох китів, на яких трималося російське самодержавство, не позбавлена трагічних сторінок, і вони також потребують переосмислення з боку нинішнього керівництва РПЦ. Це, наприклад, мовчазне потурання руйнуванню мусульманських святинь у Казанській губернії, де до середини ХVIII ст. за двадцять років із 536 мечетей було знищено 418.
Це й місіонерська діяльність РПЦ серед народів Сибіру і на Кавказі, продиктована насамперед внутрішньою і зовнішньою політикою імперії Романових. Підкреслюючи роль церкви у русифікації завойованих народів імперії, єпископ РПЦ Веніамін писав: «Православ’я повинно вести боротьбу не просто з чужою вірою, а і з чужими національностями, звичаями і звичками».
Не будемо тут докладно зупинятися на політиці РПЦ на українських землях, бо про це в останні роки опубліковано чимало ґрунтовних праць. Наведу лише слова В.І. Вернадського, що «з найбільшим озлобленням українська національна ідея переслідувалася в церковно-релігійній та шкільній літературі».
Безперечно, позиції УПЦ- МП в Західній Україні, яку московський патріарх Алексій II, виходячи, мабуть, із результатів пакту Молотова-Ріббентропа, вважає «канонічною територією» РПЦ, відчутно похитнулися. Наприклад, у Львівській єпархії з понад 1000 приходів УПЦ-МП залишилося нині півсотні. На початку 90-х років не обійшлося і без актів насильного захоплення храмів греко-католиками, чого не слід виправдовувати. Це, власне, доводить, якою чутливою є історична пам’ять на образи і приниження в минулому, якщо їх не лікувати відвертою дискусією і готовністю визнати за собою помилки і факти нехристиянської поведінки. Проте керівництво РПЦ далі мовчить про те, хто і яким способом захопив храми греко-католиків в Західній Україні 1946 року. Хто мовчазно (якщо не із задоволенням) сприйняв арешти єпископів і священиків УГКЦ, переслідування і примусове навертання віруючих «на віру предків».
Те, що співiснування між греко-католиками і православними в Галичині є далеко не безхмарним, визнав і єпископ УГКЦ Л. Гузар на сторінках газети «День» (17. 11. 2000 р.) і уточнив: «Неприязнь посилюється не прагненням розв’язати проблеми спірних церков, а бажанням Православної церкви, залежної від Московського Патріархату, відновити свою силу в Західній Україні. У жодному разі тут не може бути мови про переслідування. Ця ситуація добре відома в московських ієрархічних колах, які обмежуються загальними звинуваченнями, що ніколи не грунтуються на конкретних фактах і продовжують спиратися на давно розв’язані колишні конфлікти».
Отже, потрібен діалог партнерів, що себе взаємно поважають і собі довіряють. На жаль, головною перешкодою такого діалогу є саме недовіра, зокрема коли один із партнерів, як це було торік у липні під час чергової сесії католицько-православного діалогу в Балтиморі (США), домагається визнати «ненормальність» існування уніатської церкви. Така вимога, висунена на порозі III тисячоліття, веде в глухий кут. Абсурдним було б нині настоювати на «ненормальності» існування, наприклад, численних протестантських деномінацій чи далі вважати «ненормальністю» самопроголошення себе 1589 р. Московською митрополією патріархатом. Куди здатен вести такий фундаменталізм, демонструють афганські мулли разом із талібами, оголосивши «ненормальним» існування матеріальних свідків-пам’яток культури буддизму на території Афганістану і зруйнувавши їх.
Дуже неоднозначною, з погляду християнського вчення, є поведінка РПЦ щодо воєнних операцій у Чечні. Торік 30 січня, відправивши подячний молебень за російські війська, що воюють у Чечні, патріарх московський Алексій II заявив, що у російської держави і церкви «общие задачи: это нравственное здоровье нашего общества, сохранение мира в России, преодоление межнациональных и прочих конфликтов». Проте кровопролиття в Чечні — це не лише війна з терористами, вона має ознаки громадянської війни.
Раніше чи пізніше керівництво РПЦ буде змушене самокритично переосмислити минуле і сучасне діяльності своєї церкви в інтересах своїх же віруючих і, як це вчинив Папа Римський від імені католиків, визнати також і свої провини, пояснити допитливому віруючому, які причини мав, наприклад, російський глибоко віруючий православний філософ М. Бердяєв, стверджуючи, що «Московська церква насичена московським шовінізмом зверху донизу і в минулому, і в сучасному» («Судьба России»).
Це й питання поведінки РПЦ за часів СРСР, коли вона потурала процесам суцільного одержавлення духовно-релігійного життя в країні, а за часів панування Брежнєва деякі її представники виконували агентурну роботу атеїстичного режиму «у боротьбі за мир в усьому світі».
«Якщо у вітчизняному православ’ї не відбудеться докорінної зміни в усьому на кшталт аджорнаменто в католицизмі, якщо воно не знайде внутрішніх чинників вирішення своїх колізій і здолання своїх доцентричних прагнень, не навчиться жити в умовах демократичного суспільства, то за два-три покоління на теренах України воно стане тупиковою конфесією», — пише сучасний український релігієзнавець А. Колодний.
Над цим варто замислитися керівництву всіх православних церков в Україні. Сказано це і на адресу тих ієрархів РПЦ і УПЦ- МП, які вважають розвал СРСР «гріхом» (митрополит Смоленський і Калінінградський Кирил) і закликають до інтеграції східного слов’янства в межах «історичної Росії». Сказано це і тим священикам, які вважають, що папа Іван Павло II приїжджає до України «как вор православных человеческих душ», який «раздавая подарки, постарается обратить представителей молодого поколения в католичество» («Время». МН. 8. 6. 2001 р.).
Якою глибокою мусить бути недовіра ченця-священика Києво-Печерської лаври до української молоді, якщо він так про неї висловлюється в мікрофон журналіста. І хто ж, як не Церква за це відповідає?
У контексті галасливих протестів проти приїзду римського Понтифіка до України заслуговує на увагу й неабияка активність, так би мовити, «навколоцерковних» елементів і ще більше — антирелігійної сили віруючих «ленінської конфесії», що стали добровільними помічниками московської режисури. Йдеться про різні угруповання, братства, партійки, «Організацію радянських патріотів України» тощо. Усі вони в полоні радянського минулого. Того минулого, в якому, за словами білоруського письменника В. Бикова, головною емоційною силою, своєрідною національною релігією була ненависть. «Будучи не в змозi винайти щось путяще, ми з упертістю маніяків відкидаємо не лише західній побут, стиль життя, культуру, а разом з тим і здоровий глузд, що лежить в основі всіх економічних здобутків Заходу», — констатував білоруський класик 1990 року.
Стосовно комуністів, то лідер КПУ Симоненко вже давно заявив, що візит Папи в Україну небажаний. Симоненка з усією категоричністю підтримує його партійний однодумець, народний депутат України, голова Українського відділення міжнародного фонду єдності православних народів Катерина Самойлик та іже з ними з лівого флангу українського політикуму.
З комуністами взагалі-то кумедно виходить, коли вони займають якусь позицію щодо релігійно-церковного питання. У статті «Комуністи про церкву та її роль у житті сучасної України», опублікованій у «Голосі України» 26 травня 1999 р., П. Симоненко поділив конфесії на «хороші» й «погані». Греко-католиків назвав «зрадниками», віруючих УПЦ-КП — «розкольниками» і зробив висновок, що єдиною справжньою вітчизняною церквою є УПЦ, що підпорядкована Московському патріарху. Наприкінці статті її автор написав, що КПУ продовжує дотримуватися марксистської мудрості, що «релігія — то опіум народу». Таким чином лідер КПУ П. Симоненко окремі конфесії засудив як «шкідливий опіум», а УПЦ-МП визнав «канонічним» і «корисним опіумом», геть знехтувавши «єдиноправильним» вченням учителя всіх часів і народів Леніна, який написав, що релігія — то «невыразимейшая мерзость».
На щастя, таке горе-вчення, «неподдельная интонация святоши Ада» (С. Аверінцев), уже не визначає нині хід історії України, куди через кілька днів прибуде папа римський Іван Павло II як глава держави Ватикан і як пастир до своїх віруючих.
Може він, обтяжений уже віком, недугами і турботами, знову, як тоді, 16 жовтня 1978 року на площі Св. Петра в Римі, під час свого першого звернення до віруючих і невіруючих, повторить слова Христа: «Не бійтеся!». Може, Папа скаже українцям: «Не бійтеся правди про самих себе». Навіть якщо він цього не скаже, є очевидним, що шукання і знання правди, якою б гіркою вона не була, про самих себе як народу, є основною передумовою формування здорової національної гідності, здорового розвитку держави і запорукою того, що тоталітарне минуле в жодній подобі вже ніколи не повториться.
