Обмовка не випадкова. У новому, широко розрекламованому спектаклі багато дійсно суто кінематографічних прийомів — у мізансценах і відпрацьованих, часом лялькових, рухах героїв, в утрируваній емоційності та нав’язливих гегах. Особливо привільно почувається в цьому кіноруслі Олег Драч: одна з безперечних переваг спектаклю полягає в тому, що цей обдарований актор зробив перерву у своїй малозрозумілій кар’єрі телеведучого заради сцени.
В «Ідіоті» Драч грає те, що Жолдак називає «тінню Рогожина». Роздвоєння Рогожина на світлого простака (за словами режисера, він ще не визначився, хто гратиме в прем’єрі — актор Театру на Подолі Федір Крижановський чи Костянтин Киріяку, директор театрального фестивалю в Сібіу) та біса-Драча місцями вельми виграшне, особливо в перших сценах: паралелізм у рухах, схожість з оскаженілою іграшкою «Мужик і ведмідь» роблять заданий із самого початку кіношний комізм ще більш явним, але, головне, ненатужно смішним. Прелюдія — сцена в поїзді, де зустрічається князь Мишкін з Рогожиним та його тінню, вдало вписана в простір Театру на Подолі, де за стіною постійно гуркотять трамваї: цю зазвичай докучливу обставину режисер повернув на користь дії — поїзд і є поїзд, стукіт коліс і гуркіт вагонів тут у будь-якому випадку доречні. А заключний епізод — який проходитиме на Андріївському узвозі, в напівзруйнованому будинку навпроти Музею Булгакова — прямо протилежний комедійним настроям першого акту. Рогожин і Мишкін сіли відпочити на віко труни, де лежать дві безплотні тіні — тінь Рогожина і мотузяна лялька у весільному вбранні, яка символізує Настасью Філіпівну, котра після смерті віднайшла свою справжню суть. Утихомирений пафос цього фіналу багато в чому визначається Мишкіним (Петро Панчук, актор Театру імені Франка). Парадокс: в нещодавній прем’єрі франківців «Кохання у стилі бароко» Панчук грав слугу, якого під час дії перевдягають і відрекомендовують князем; а в «Ідіоті» Мишкін-Панчук зі спочатку непоказного, неначе неповноцінного персонажа перетворюється дійсно на князя, майже янгола у плоті. Поєднання уразливості та небезпечної непередбачуваності, тендітного, майже клінічного «ідіотства» та раптової величі, фарсу з трагедією (однаково підвладних актору) — все це робить роль Мишкіна спектаклем у спектаклі.
Такі знахідки несподіваними подарунками розсипані в «Ідіоті». Іронічно-лялькова пластика виконавців, сцена заручення Мишкіна та Настасьї Філіпівни (Вікторія Спесивцева) на столі, виконана урочисто та чуттєво. І це ще більш помітними й нестерпними робить катастрофічні втрати ритму в спектаклі загалом — починаєш втомлюватися вже в першому акті. Обтяжує невибудованість багатьох групових епізодів, коли всі герої голосно й одночасно говорять, перебиваючи одне одного, коли не можна зрозуміти, що відбувається, дивує нічим не обгрунтоване позбавлення героїв людського вигляду, трансформація їх у кішок, мавп, свиней, павуків — Жолдак не жаліє нікого, і навіть сцена вбивства Настасьї Філіпівни акцентується як заклання свині... Є багато інших проколів, які часом роблять спектакль позбавленим смаку, іноді ж — просто нудним, бентежать навіть доброзичливо налаштованого театрознавця. Проте Жолдак завжди грунтовно плутає карти критикам.
Ідіот — дивне слово. Це й діагноз дурнуватості, й, водночас, у перекладі з грецької, «інший», «сторонній», «незрозумілий». Вміючи подобатися масовій аудиторії, викликати в неї практично будь-які переживання, необхідні для визнання, Жолдак повністю завойовує горизонталь, ту саму площину успіху, що задається жанрами мелодрами та фарсу. І в той же час він безповоротно втрачає вертикаль високої драми, яка тримає будівлі дійсно видатних спектаклів — і підносить Ідіота в князівські палати.
