«Куди йдуть наші податки?», «Вистачить смертей!», «Владо, перебудуйте міст-убивцю!» — під такими лозунгами колона з кількох сотень місцевих жителів наприкінці минулого тижня пройшла траурним маршем від райдержадміністрації в місті Нова Одеса Миколаївської області до села Троїцьке Новоодеського району, щоб ушанувати пам’ять десятків друзів і близьких, загиблих і сотень покалічених за останні роки на сумно відомому на всю область мості.
Кожний, кому доводиться їздити цією «трасою державного значення», знає: це прокляте місце рясно полите кров’ю жертв аварій, що чи не щодня трапляються тут. Часто — зі смертельним наслідком: через рельєф траси машини кілька разів протягом кількох кілометрів потрапляють у «мертву зону» видимості й саме на найнебезпечніших ділянках.
Протягом багатьох років і водії, яким доводиться часто бувати в цих краях, і жителі навколишніх населених пунктів (Троїцьке, наприклад, ця траса ріже буквально навпіл, причому долати цю «фронтову смугу» людям доводиться кілька разів у день, сподіваючись лише на диво: пронесе-не пронесе цього разу) вимагають від влади вжити реальних заходів щодо забезпечення безпеки проїзду й переходу.
Необхідно реконструювати дорогу, або, якщо вже на це ніяк не знаходиться коштів ні в держави, ні в обласних депутатів, то хоча б установити тут цілодобовий пост ДАІ та змонтувати «лежачого поліцейського», щоб обмежити швидкість лихачів. Але все марно.
Дійшовши пішки до моста-вбивці, повідомляє інтернет-видання Микола.net, люди поклали там квіти й траурні вінки в пам’ять про загиблих, і пройшли далі, до села Троїцьке, де й вимагали відповіді від голови Новоодеської райдержадміністрації, представника облавтодору, керівництва ДАІ, коли, нарешті, тут перестануть гинути люди? Більшість виступів у відповідь звелася до традиційного «плачу»: немає грошей, немає можливостей, немає людей, щоб виконати необхідні роботи, немає дозволу зверху... Багато разів називалися захмарні суми в мільйони гривень, необхідні для реконструкції моста й цієї ділянки траси, розповідалося про потенційну небезпеку «лежачих поліцейських», знизували плечима, розводили руками...
А трохи відійшовши вбік, гмикали: «Через що такий сир-бір? Усього-то дві смерті в цьому році й дванадцять чоловік у лікарні. Нормальна статистика». І тим, хто чув це щире здивування, ставало зрозуміло: те, що для одних — щоденна небезпека, трагедія, незагойна рана, для інших — усього лише статистика...
