Мудрість предків навчає, що можна програти битву, однак головне — виграти війну. Війну за себе, за свій народ і державу, за своє майбутнє і за своє минуле. Нині Україна стала плацдармом гібридної війни, яка ведеться і фізично, й інформаційно з боку Росії. І виграти її можна «не мечем, а розумом». Відтак книжка, яку запропонувала редакція газети «День» — «Корона, або Спадщина Королівства Руського», є тим наріжним каменем, який у новітній історії України на науково-популярному рівні актуалізує у свідомості сучасного читача пласти тисячолітнього минулого, формуючи спільну історичну пам’ять, яка дозволяє шукати відповіді на відомі кантівські питання: «Що я можу знати?», «Що я повинен робити?», «На що я можу сподіватися?».
Власне, «Корона» дозволяє більше пізнати себе, спростувати низку стереотипів і пропрацювати національні комплекси меншовартості, які й досі, на жаль, залишаються чинними на рівні свідомості нації, як-от шароварщина чи винятково селянський культурний код. Саме ідея аристократії, «кращих мужів», «шляхти руської», тієї верстви, яку модерне суспільствознавство називає елітою, є провідною концепцією «Корони». Книжка утверджує ідею чинності українського політичного, військового і духовного проводу впродовж століть, який керував, трансформувався, інкорпорувався, однак посідав належне місце в суспільній ієрархії і виконував притаманні йому функції, ба більше, суспільні обов’язки, бо походження таки зобов’язувало. Аристократичний етос як феномен європейської культури був осердям української культурної свідомості. Тому «Корона, або Спадщина Королівства Руського» не тільки реанімує феномен «великопанськості», вона забезпечує передачу культурної пам’яті між поколіннями, долає комунікаційний розрив між духовною аристократією і постколоніальною, постгеноцидною культурою, що є необхідною умовою історичної тривалості української нації.
Ця книга стала предметом обговорення на факультеті журналістики ЛНУ імені Івана Франка. Пропонуємо кілька рефлексій з цього приводу.
ВРАЖЕННЯ
«КНИГА НАМАГАЄТЬСЯ ПОВЕРНУТИ ВІДЧУТТЯ ТЯГЛОСТІ НАШОЇ ІСТОРІЇ»
Олена БАСАРАБ, студентка VI курсу факультету журналістики:
— Коли Україну називають «молодою державою», завжди виникає відчуття, що така тенденція лише показує, наскільки поверхово ми знаємо свою історію. Ігор Сюндюков у одному зі своїх матеріалів у книжці «Корона, або Спадщина Королівства Руського» дуже точно вказує на цю проблему, звертає увагу на нашу безвідповідальність перед предками, «котрі виборювали засади державності та національної свободи впродовж багатьох століть». І справді, хіба можна назвати країну, коріння якої сягає Київської Русі, Королівства Руського чи навіть козацької доби, «молодою»?
Втрачавши усвідомлення історичної тяглості та традиції, наш народ не раз страждав від «хвороби забуття» і через це проходив важкі випробування, яких упродовж історії було чимало. Саме для цього і має потрапити до рук читача книга «Корона», щоб згадати, а часом і пізнати ту древню державу, яку отримали ми у спадок.
Зокрема, у книжці по-новому відкриваємо для себе Королівство Руське — нащадка Київської Русі. Ми намагаємося зрозуміти, чому бояри не змогли жити у злагоді з Ярославом Осьмомислом, захоплюємося сильною братньою любов’ю між Данилом і Васильком, яка і зміцнила їхню державу, хочемо зрозуміти, як вдалося руським володарям створити такі потужні міста, як Холм і Галич, і знову пробуємо вкотре засвоїти ті уроки, які дали руські спадкоємці, не зумівши знайти злагоди між собою.
Знову і знову повертаємося до проблеми фальсифікації нашої історії, яка знищувала нашу ідентичність і ламала хребет, танцюючи довкола підміни понять, зокрема «Русь — Росія» та «руський — російський». Потрібно написати не один матеріал і не одну книгу, щоб нарешті розвіяти усі міфологеми, які довгий час тримали нас у полоні чужих інтерпретацій. І сьогодні це потрібно робити ще активніше, у першу чергу, розпочати кожному українцю із себе — відкрити книгу і зруйнувати міфи, які робили з нього недолугого провінціала, який нічим, окрім шароварів і вареників, похвалитися не міг.
Книга «Корона, або Спадщина Королівства Руського» пропонує нам ще один погляд на нашу державу та традицію. Взявшись за дослідження історії державників, які намагалися здобувати/зберегти/відновити країну, книга намагається повернути нам відчуття тяглості нашої історії та переосмислити відомі факти, а також додати до них і зовсім невідомі, щоб побачити цілісну картину.
Знати, хто ми є, хто наші герої та чому щоразу виникали перешкоди на шляху до незалежності — це те, що потрібно надолужувати, адже давня українська «хвороба забуття» вже встигла сьогодні дати свої «ускладнення».
«АРИСТОКРАТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ НЕ БРАКУВАЛО НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ»
Анастасія МОЗГОВА, студентка VI курсу факультету журналістики:
— Уже давно не секрет, що сучасна війна з Росією — війна не стільки за території України, скільки за нашу історію. Притаманна РФ політика привласнювати чуже, особливо українську історичну пам’ять, — намагання обґрунтувати й аргументувати «правдивість» існування російської держави, російського народу, російської нації й будь-чого російського загалом, а також продемонструвати та довести свою «прадавню силу та міць». Хоч як це прикро, але українці таки полюбляють відкладати свою історію «на потім», більше того, ми — майстри в тому, аби роздати її всім охочим, бо у нас вона все одно «залишена історикам». Взяти собі те, що погано лежить, — не вкрасти, тож РФ вміло з цього користає, і якщо світ уже давно назвав ці «некрадіжки» таки крадіжками — це не означає, що Україна врешті позбулася однієї з основних своїх проблем і що історію таки можна залишити історикам: пересічні українці здебільшого, на жаль, не знайомі зі своїм минулим.
«Корона, або Спадщина Королівства Руського» — щеплення від «козацьких шароварів» і нагадування про «козацькі шаблі». Так, звичайно, чорних сторінок у нас чимало, але окрім кріпацтва в Україні чи не найсильніше була розвинена культура вільнонайманої праці; бідна недоладна українська економіка, на якій так часто ми з чужої подачі акцентуємо увагу, свого часу «дозволяла компенсувати втрати від внутрішньоєвропейських криз»; на противагу ідеологічно нав’язаній думці, що українська культура є селянською і примітивною, існують докази аристократичної культури, якої не бракувало на теренах України. Що більше, «післямогилянська» українська церква, яка виникла на межі XVII — XVIIІ століть, сформувала «особливий тип православ’я, або свого роду «третій шлях» між двома головними центрами християнського світу — Римом і Царгородом» — і це навіть не 3% невідомих або маловідомих історичних фактів про Україну, які пропонує «Корона» до уваги своїх читачів.
Якщо ми хочемо зламати низку стереотипів, які домінують у свідомості українців, зокрема «українські герої — обов’язково мертві», «страждання — лейтмотив України», «козаки — дядьки в шароварах і з «оселедцем» на голові», то «Корона, або Спадщина Королівства Руського» допоможе це успішно реалізувати.
«ПРИКЛАД СВОЄРІДНОЇ КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКОЇ ДИПЛОМАТІЇ»
Софія БОЖИК, студентка VI курсу факультету журналістики:
— У книжці «Корона» газети «День» зібрано гроно статей про визначні історичні події та постаті Києво-Руської України, Речі Посполитої, Білорусі та Литви як наступниці Великого князівства Литовського. Книга дає можливість зазирнути вглиб не лише нашого минулого, а й минулого наших сусідів, що є дуже цінним для формування панорамного бачення світу.
На мою думку, розповісти українцям про історію іноземців-сусідів, яка буде переплітатися і з нашою історією, — це приклад своєрідної культурно-просвітницької дипломатії і вияв того, що ми, українці, як частина цивілізованої Європи не замикаємося на собі, а прогнемо пізнати спадщину інших народів, а також нагадування, що Україна ніколи не була осторонь великої європейської історії, зокрема це добре проілюстровано відносинами між Київською Руссю і Литвою. Події з історії Литви сприймаються по-особливому, оскільки ця держава сьогодні чи не найбільше вболіває за майбутнє України. Тому матеріали, присвячені Литві, можна трактувати і як вияв вдячності литовцям за їхню підтримку України на міжнародній арені.
Також подана цікава історична розвідка щодо Луцького замку, де в 1429 році відбувся З’їзд європейських монархів. Як зазначає Ігор Сюндюков: «Тодішні владоможці обговорювали у славетному місті на Волині (а тоді Луцьк фактично був другою, південною столицею Великого князівства Литовського) далеко не «домашні», локальні справи, а дійсно проблеми загальноєвропейського значення», де йшлося про коронування Великого князя Литовського Вітовта, обговорювалися важливі політичні та релігійні питання. Ці події припали на той час, коли Московська держава тільки почала «піднімати голову». Як бачимо, українські землі ще тоді були в центрі європейської дипломатії, та завжди були причетні до творення європейської історії. І це важливо пам’ятати особливо тому, що нам багато років накидали міф про «молоду» державу, самостійна історія якої нібито почалася тільки з 1991 року.
Опріч цього, показано багато історичних паралелей із Білоруссю. Зокрема, спільними для обох є храми Святої Софії — цей факт для мене є дуже глибоким, бо ніби визначає не лише історичну, а й духовну, ціннісно-смислову подібність українців та білорусів, можливо, вказує на той спільний «ефект високого неба, тобто «високих устремлінь людської душі», як писав Сергій Кримський. Тут також варто згадати «історичний герб «Погоня», як називає його Ігор Сюндюков, — національний символ не тільки Литви, він є добре знаним історичним символом і для українців, білорусів та поляків.
Книга намагається привернути увагу до нашої історичної пам’яті та показати, що історія України розвивалася як невід’ємна частина історії європейської.
«ЦЕ — НЕОБХІДНИЙ МІНІМУМ ЗНАНЬ ДЛЯ КОЖНОГО УКРАЇНЦЯ»
Анна МОНЧУК, магістр факультету журналістики ЛНУ ім. Iвана Франка:
— Історія — це теж фронт, тому і значення має стратегічне. «Хто керує минулим, той керує майбутнім; хто керує сьогоденням, той керує минулим», — пише Джордж Орвелл в антиутопії «1984», і з ним важко не погодитися. Особливо на тлі того, як завзято наші сусіди (зокрема Росія і Польща) намагаються переписувати українську історію на свій лад, нав’язуючи свої інтерпретації подій, розповідаючи, кого маємо вважати героями, а кого ні. Тому статті газети «День» на історичну тематику, які увійшли до книжки «Корона, або Спадщина Королівство Руського», важко недооцінити. Вони завжди цікаві, актуальні, ґрунтовні й достатньо лаконічні, що у цифрову добу, перенасичену інформацією, не менш важливо. Це — необхідний мінімум знань для кожного українця. Недарма в усіх розвинених і успішних країнах необхідною умовою для того, аби набути статусу громадянина, є успішне складання іспитів на знання мови та історії.
Українську історію я знаю добре, а проте кожної п’ятниці з інтересом читаю рубрику «Історія та «Я», адже є речі, які затираються в пам’яті, а буває, прочитавши про подію втретє чи вчетверте, помічаєш щось, чого раніше не бачила, розставляєш інші акценти, проводиш цікаві паралелі. Так було зі статтею Ігоря Сюндюкова «Право на власну долю», в якій розповідається про Магдебурзьке право, — «унікальну європейську (німецьку) юридичну демократизовану інституцію», — яке поширилося на багато українських міст у кінці ХІІІ — на початку ХІV ст. Автор влучно зауважив, що система міського самоврядування Центральної Європи добре поєдналася «з нашим національним звичаєвим правом та нашими власними традиціями часів Київської Русі». І це запам’яталося.
Оскільки я люблю підкреслювати олівцем у текстах найважливіше, то статті «Дня» хочеться «розмалювати» повністю, вирізати і зберегти, щоб повертатися до них у майбутньому. Благо, що газета дотримується хорошої традиції видавати раніше опубліковані матеріали у форматі повноцінної книги. Направду, це дуже зручно.
Відтак, зібрані в одну книгу, цього разу під назвою «Корона...», статті вчать науки державного мислення та управління. Вчать дипломатії та компромісу, але не того руйнівного, який можна охрестити як колабораціонізм, а того, що становить співпрацю з вигодою для обох сторін. Також варто наголосити на тому, що у текстах Україну вписано в ширший, загальноєвропейський контекст, що вкотре нагадує: Україна — це Європа, що ще раз доводить: тут творилася історія, ухвалювалися рішення, без яких Європи, такої, яку ми знаємо, не було б (як, приклад, матеріал «Вища дипломатія в замку Любарта»). Отож, із впевненістю можна сказати, що «День» — це газета, яка формує ідентичність, плекає національну гідність і мотивує «вчитись так, як треба».
«КОРОНА...» — ПРОДУКТ ДОВГОТРИВАЛОГО СПОЖИВАННЯ»
Ольга КРИСА, студентка III курсу факультету журналістики:
— «Щоб іти до когось, треба бути кимось», — саме ці слова Андрія Содомори спонукали мене до прочитання новинки «Дня» — «Корона, або Спадщина Королівства Руського».
Для мене «Корона...» — немов віднайдена корона Данила Галицького — зв’язок століть. Книжка стає тією ниткою, яка створює нову, не схожу на попередню, картину української історії. Стає тим міцним стовбуром, який поєднує поміж собою кволе гілля — сучасну Українську державу — з розгалуженою кореневою системою — Київською Руссю та Королівством Руським. Саме вона дає можливість знищити рештки комплексу меншовартості серед українського народу. Нагадує українцям про їхню приналежність до славного минулого. Про важливість триматися власних родових та історичних витоків, бо лише за таких умов віднайдеться сенс єдності в боротьбі за сьогодення.
Вперше у цій книжці натрапляю на назву «Королівство Руське», що позначає території, відомі мені під найменуванням Галицько-Волинське князівство. Цього, на жаль, немає в шкільних підручниках з історії. Не знайти там інформації про сумісне, а головне успішне правління Данила та Василька Романовичів. Що є досить цікавим фактом, зважаючи на гіркий досвід міжусобиць київських князів. Не залишився поза увагою факт причетності до цього історичного винятку жінки — дружини й матері нащадків Романа Мстиславовича. Після смерті чоловіка князівна Романова не лише врятувала синів від загибелі, а й згодом допомогла їм відродити колишні батьківські володіння.
Цікаво було читати матеріал Ігоря Сюндюкова «Кращі мужі» прадавніх часів» і одночасно проводити паралелі з сьогоденням. Ця публікація — про давньоруське боярство (еліту), яке неодноразово, заради власної суспільно-політичної вигоди, вставляло палки у колеса тогочасним князям. Необмеженої влади вони таки домоглися, коли отруїли галицького-волинського правителя Юрія ІІ Болеслава, створивши боярсько-олігархічну республіку. Однак протрималася вона лише дев’ять років. Опісля Королівство Руське було захоплене і розділене між Великим князівством Литовським та Річчю Посполитою. Як наслідок — це вилізло боком для Української держави. Бо протягом багатьох століть «руська» (українська) еліта була або полонізована, або знищена. Ось нам на руки, як зазначає автор, «повчальний і трагічний наслідок саморуйнування держави, безроздільного панування супервеликих власників — і застереження для нас...»
Завдяки цій книжці відкрила для себе багато нових персоналій. До прикладу, Вільгельм Габсбург, в Україні відомий як Василь Вишиваний. Австрійський архікнязь, український політик та військовий діяч, який був одним із неофіційних представників на трон у разі створення монархічного ладу. Він відмовився від усіх привілеїв заради України, відважно боровся за її самостійність. І врешті-решт загинув унаслідок катувань у Лук’янівській тюрмі.
Досить пізнавальним є останній розділ — розповіді про зародження, розвиток й функціонування в сучасних реаліях монархій. Цей пласт інформації дає можливість зрозуміти, чи можливі й потрібні в Україні зміни в державному устрої.
Загалом «Корона...» — продукт довготривалого споживання. Для тих, хто любить масово споживати літературу, ця книжка стане справжнім випробуванням. Бо кожна публікація потребує не лише мінімальних знань історії, а й максимальної концентрації уваги.
ДО РЕЧІ
ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»
Маємо добру новину для тих, хто ще не встиг придбати свою «Корону...»! «День» готує вже третє перевидання книги «Корона, або Спадщина Королівства Руського». Замовити видання можна просто зараз:
• у магазині на сайті «Дня» за посиланням https://day.kyiv.ua/uk/library/books/korona-abo-spadshchyna-korolivstva-...
• за телефоном відділу реалізації (044) 303 96 23
• прийшовши до редакції за адресою: м. Київ, пр-т Перемоги, 121д, кабінет 4.5
