Нещодавно з нагоди Національного дня всиновлення в Запоріжжі відбулася прес-конференція «Запоріжжя без сиріт: що перешкоджає всиновленню». Ситуація, озвучена фа хівцями, така: в області 1461 дитина проживає в дитбудинках і притулках, або, якщо говорити чиновницькою мовою, є кандидатом «на усиновлення». Цього року в Запоріжжі вже 111 дітей потрапили до прийомних сімей. 66 «усиновлювачів» — громадяни України, і майже всі вони (61) жителі Запорізької області. Ще 264 дитини «пішли під опіку», 25 — до дитячих будинків сімейного типу. Ще шістьом поталанило потрапити до прийомних сімей разом зі своїми братами чи сестрами.
Хоч би як там було, а число дітей-сиріт — якщо точніше, то соціальних сиріт, — в області помітно скорочується. Коли 2006 року до дитячих закладів було прийнято десь 300 дітей, то цього року — лише 35. І тут виникає проблема інтересів. Як заявив директор благодійного фонду «Щаслива дитина» Альберт Павлов — сам, до речі, прийомний батько, останнім часом дитячі інтернати області всіма засобами намагаються завадити процесу всиновлення. Зокрема, один із напрямків роботи фонду — розміщення на спеціально створеному сайті фотографій, відеосюжетів і коротких розповідей про дітей, які претендують на усиновлення. Так-от, домогтися дозволу на відвідування інтернатів і спілкування з дітьми стає дедалі важче. Мало того, працівники інтернатів їздять селами з рекламною кампанією стосовно багатодітних сімей та «сімей, що тимчасово опинилися в скрутних життєвих обставинах» (так зараз офіційно називають неблагополучні сім’ї). Мета кампанії — залучення «контингенту». Бо наявність достатньої кількості вихованців — це і робочі місця, і перспективи існування закладу як такого. Працівників цих установ також можна зрозуміти. В епоху глибокої «оптимізації» мережі шкільних та медичних закладів усі розуміють свої перспективи, адже в радіусі 30 кілометрів не знайти навіть натяків на роботу за фахом. Свій інтерес мають і сільські та селищні голови. Адже часто саме подібний інтернат — єдине джерело податків до місцевого бюджету. Це коли не зважати на спонсорську допомогу місцевого фермера, та й то, коли останній не жадібний.
І все ж не можна не погодитися з гостем із Дніпропетровщини, отцем Андрієм Пінчуком, батьком-вихователем дитячого будинку сімейного типу (ДБСТ) із села Волоське. Жодних перспектив у великих інтернатів радянської доби і справді немає. Майбутнє за прийомними сім’ями і ДБСТ. Тому всім, хто при посадах, варто замислитися й про інше. Про робочі місця, про воду та інші речі, відсутність яких зганяє селян з обжитого місця, про перепрофілювання тих же інтернатів у дитячі реабілітаційні центри або санаторні заклади для людей похилого віку. Адже наших одиноких бабусь і дідусів і калачем сьогодні не заманиш до будинків престарілих (або, як вони їх називають, «богаділень»), зате до нечисленних санаторіїв, де стареньких за кошти бюджету ще оздоровлюють, черга — на роки вперед.
