Незаперечним є той факт, що доки існує проблема, доти навколо неї будуть точитися дискусії. Це підтверджують і наші читачі, від яких ми продовжуємо одержувати листи з викладенням різних точок зору на мовні проблеми. Саме тому «День» вирішив продовжити полеміку з питань відродження і використання української мови в нашій державі. Сьогодні своїми думками — багато в чому дискусійними — ділиться читач із Києва Юрій Стадниченко.
«Борці» за визнання в Україні російської мови другою державною пояснюють свої претензії тим, що «двуязычие на Украине сложилось исторически». І при цьому вперто уникають дискусії про сутність тієї історичності. Мільйони громадян нашої держави вірять у те, що немає жодної різниці в тому, якою мовою розмовляти людям у країні, якою мовою спілкуватися; вважають, що невизнання другою державною російської мови, яку мільйони і українців, і росіян, і людей інших національностей в Україні називають рідною, є порушенням прав людини тощо. Увагу цих співвітчизників хотілось би привернути до того факту, що жорстка конкуренція у світі точиться не лише в галузях економіки, політики, науки, високих технологій, культури тощо, а й у мовній галузі. Нині мовою «номер один» у світі, безумовно, є англійська. А приблизно до 70-80 років ХIХ століття таку роль відігравала німецька.
Чому різні країни відчайдушно намагаються зробити так, щоб якомога більше людей у світі знали мови народів цих країн? А тому, що за умов успішного вирішення цієї справи відкривається могутній інформаційний канал, дуже й дуже ефективний засіб впливу на свідомість громадян інших країн, а отже, й на політичні, економічні та інші процеси у світі. Щоб переконатися в справедливості цього твердження, достатньо порівняти рівень впливу на свідомість наших громадян засобів масової інформації Росії і тих країн-сусідів, що містяться за західними кордонами України. Приміром, у тому, що так багато українських громадян прихильнi до Росії і вкрай упереджено ставляться до Заходу, безперечно, чимала заслуга російських ЗМІ.
Утім, подібні форми конкуренції мов є нормальними, загальновизнаними, тобто цивілізованими. Бо за таких форм поширення мов люди, які оволодівають іноземними, з одного боку, прилучаються до інтелектуальних здобутків інших народів, а із другого — не втрачають, не позбуваються рідних мов, що залишаються для них домінуючими в мисленні, спілкуванні, читанні тощо.
Проте зовсім по-іншому — насильницьким, нецивілізованим шляхом — діють на загарбаних територіях завойовники. Вони вдаються до того, що в науці відоме під назвою «лінгвоцид» (у дослівному перекладі із грецької — «мововбивство», в більш м’якому варіанті — позбавлення народів рідної мови). За умови здійснення лінгвоциду слідом після втрати мови поневолений народ неодмінно втрачає й інші, притаманні виключно йому, ознаки — свої звичаї, обряди, традиції, пісні, музику, танці тощо, а найголовніше — свою ментальність, своє світобачення, світосприйняття, тобто все те, чим він і вирізняється серед інших народів, те, що, власне, і становить його унікальність, неповторність. У науці такий процес визначається терміном «етноцид» — не фізичне, а етнічне винищення народу, його денаціоналізація. «Денаціоналізація, — казав Михайло Драгоманов, — це спустошення духу». Та ще радикальніше висловлювався п’ятсот років тому Ніколо Макіавеллі: «Якщо хочеш знищити народ, — радив він своєму патронові Медічі, — відбери в нього його мову». А терміну «етноцид» ви не знайдете в жодному словнику радянських часів: знає кіт, чиє сало з’їв.
У результаті здійснення лінгво- та етноциду настає асиміляція — «слияние одного народа с другим путем усвоения его языка, обычаев и т.п.» («Словарь иностранных слов», Государственное издательство иностранных и национальных словарей, М., 1949). Однак справжнього, глибинного злиття не відбувається, воно має переважно поверховий характер. Тому чимало зросійщених громадян інших національностей, відчуваючи свою меншовартість порівняно зі «старшим братом», намагаються виглядати росіянами більше за самих росіян.
Для чого це потрібно? Для того, щоб відірвати поневолений народ від його історичних коренів, зломити гордий дух нації, перетворити на аморфну, не здатну дати відсіч і відстояти власні інтереси масу, переорієнтовану на інтереси завойовника. Така маса перестає бути господарем у власному домі. А починається це з позбавлення народу рідної мови.
Не хочу вкотре перераховувати численні укази та постанови, якими, починаючи з 1720 року, піддавалась у Росії дискримінації українська мова. Наведу лише деякі висловлювання російських та радянських діячів, що беззастережно свідчать про брутальне, цинічне і цілковито зневажливе ставлення як до української мови й українського народу, так і до інших мов та народів колишніх Російської імперії та СРСР.
«Конечной целью просвещения всех инородцев, которые проживают в пределах нашей Отчизны, безусловно, должно быть обрусение», — писав 1870 року міністр освіти Росії граф Д. Толстой. Отже, всі народи, крім росіян, — інородці, а їхні історичні землі — «в пределах нашей Отчизны»!
«Скорее бы все мы заговорили по-русски!» — Микита Хрущов, перший секретар ЦК КПРС, 60-ті роки ХХ століття. Вiдчуваєте «преемственность поколений и связь времен»?
Які успіхи мала ця «воспитательная работа»? Неперевершено, як на мене, висловився із цього приводу наш сучасник, футболіст Андрій Канчельскіс. Він народився в Україні, грав за київське «Динамо» та донецький «Шахтар», згодом подався до англійського «Манчестер Юнайтед» і виступав за збірну... ні, не України, а Росії. Чому саме Росії, пояснює він сам: «Мой отец — литовец, моя мать — украинка, но я всегда ощущал себя русским». Тобто він ототожнює себе з людьми третьої національності, до яких етнічно не належить.
Його колега Сергій Юран (народився на Луганщині, грав за київське «Динамо», пізніше — за кілька іноземних клубів, включаючи московський «Спартак», і... за збірну Росії): «С хохлами у меня свои счеты».
Мати таких, котрі «всегда ощущают себя русскими», «имеют свои счеты с хохлами», «не объясняют никому, что они не русские», не можуть пригадати жодного прізвища сучасного українського письменника, шматують прапор нашої держави, — найзаповітніша мрія російського шовініста.
Які здобутки із цього мала, має, а якщо мовна ситуація в Україні радикально не зміниться, то матиме й надалі Росія? Вражаючі! Нагадаю висловлене свого часу твердження видатного російського культуролога та філософа Льва Гумільова: «Половина интеллектуальных достижений России — заслуга выходцев из Украины»! Але ж інтелектуальний потенціал Росія висмоктувала і досі висмоктує не лише з України. Для Росії це є ціннішим за природні багатства, тому вона й займалася русифікаторством.
Отой комплекс меншовартості, підлабузництва перед «старшим братом», що утворився через русифікацію, вкрай негативно відбивається на стані економіки, темпах розвитку держави, зміцненні її могутності. Ми калькували, мавпували російські реформи. Це, з одного боку, — відставання в темпах реформування, із другого — повторення чужих помилок. Ми позбулися, та ще й на принизливих умовах, ядерної зброї — стратегічної і тактичної, одержали ганебно малу частку Чорноморського флоту, за безцінь віддали унікальні стратегічні літаки, на порозі святкування десятої річниці незалежності не розв’язали проблему постачання енергоносіїв з альтернативних джерел і досі міцно сидимо на одній «дружній трубі»... Росія чудово усвідомлює: доти, доки в нас зберігатиметься ота сумнозвісна двомовність, вона матиме із цього величезний зиск. Бо через це знекровлюється наша держава і зміцнюється їхня.
Унікальність кожної нації неодмінно відбивається на способі її життя. Приміром, і Сполучені Штати Америки, і Велика Британія, і Швеція, і Німеччина, і Японія, і Південна Корея, і багато інших країн живуть за законами ринкової економіки. Проте функціонування цих законів у кожній із країн має свої особливості, пов’язані з ментальністю того чи іншого народу. І доти, доки ми не повернемо собі рідну мову, а з нею в повному обсязі і свою ментальність, ми не виробимо шляху свого розвитку, не постанемо перед світом могутньою, демократичною, цивілізованою державою. «Ідеї розвитку, — стверджує політолог Володимир Полохало, — українська політична еліта не висуває. Навіть більше, на сьогодні в українському суспільстві взагалі немає консолідуючих ідей» («День» від 31.05.2000). Причина зрозуміла: денаціоналізований народ, народ зі спотвореною ментальністю, і це природно, не може мати консолідуючих ідей і висуває гідну себе еліту. Вартісні ж ідеї розвитку, що висувають окремі громадяни, ані сам народ, ані його еліта не сприймають: болото їх просто засмоктує, поглинає.
