Згадав я це нещодавно. Можливо, як реакцію на розмови про важливість виховної роботи, котрі останнім часом почастішали. З огляду на млявість, iз якою ці розмови веде начальство вищої школи, за вимученими звітами нещасливих осіб, яким доручено за посадою це робити, відчувається, що все це вигадали десь угорі, і звідти й спустили додолу. А внизу хтось і радіє, виховна сверблячка з’явилася. Ось уже кличуть взяти участь у конференції на тему «Основні напрямки виховання такої-от інтелігенції». Якої? А це не суттєво! Якої зволите — технічної, творчої, наукової, спортивної, сільської і подібної.
Все це було, і, мабуть, тепер відроджуватиметься. Як кажуть у таких випадках, «на якісно новому рівні». Але розмови про пошуки якихось «шляхів, форм і методів» навдивовижу порожні. Як форми, в які невідомо що вміщувати. Повна безпорадність у справі промовляння слів. Нічого виразного і такого, щоб було, хоч у якійсь мірі свіжим.
Але часи ж — інші! Часи нині такі, що на будь-яку новацію начальства можливе запитання: а за яким правом? За яким правом, зокрема, одна доросла людина береться виховувати іншу дорослу людину? І взагалі, що це, власне, означає — виховувати? Раніше таких запитань бути не могло, вони були б протиприродними. Вже тому, що практично кожна доросла людина була членом політичної чи професійної спілки, а виховна робота була статутною вимогою такої спілки. Була єдина ідеологія, підтримувати яку в суспільстві неможливо без належних структур і апарату. Була шоста стаття в Конституції, котра оголошувала КПРС ядром політичної системи. А що сьогодні? Сьогодні ідеологія — річ суто громадська в тому сенсі, що втілюється вона з ініціативи приватних осіб, котрі добровільно об’єдналися для задоволення своїх інтересів у межах закону. Конституційною нормою стало положення щодо того, що «громадське життя в Україні грунтується на принципах політичного, економічного та ідеологічного різноманіття. Ніяка ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова» (стаття 15 Основного закону). Конституцією гарантоване право громадянина на «свободу світогляду» (стаття 35). Добре б поборникам виховання дорослих людей зазирати часом до Основного закону. А виховуваним — звертати увагу вихователів на зазначені статті.
Тотальне виховання народу було суворою необхідністю й питомою рисою колишнього режиму. Без виховання той режим просто не міг би існувати. Ось цитата зі старої книжки, яку я зберіг, як зразок літератури, котра дуже швидко перетворилася на макулатуру: «Комплексне розв’язання завдань ідеологічної роботи вимагає об’єднання та координації зусиль партійних, радянських, господарчих органів для забезпечення єдності ідейно-політичного, трудового й етичного виховання всіх груп населення». Хіба не чудово звучить!? Як можна не залишити для історії двісті п’ятдесят сторінок тексту, що складений iз таких ось викарбуваних формулювань?
Ясно, що за соціалізму на вихованні тримається все! А виробництво — насамперед. Якщо людина працює не через власний прибуток, а, підкоряючись наказам начальства та почуттю обов’язку перед суспільством, чи (навіть!) Історією, то вона має бути людиною ретельною й відданою певним ідеалам. Такою її потрібно виховати, тобто сформувати шляхом систематичного та цілеспрямованого впливу на її свідомість. Таку людину, — сумлінну й віддану ідеалам, а точніше, — владі, яка про ці ідеали багато говорить, я гадаю, хоче мати будь-яка влада, навіть демократична. Щоб, наприклад, йшла вона на вибори й правильно голосувала.
У наведеній цитаті є знакове місце: вихованню підлягають «всі групи населення». Тоді було зрозуміло, що існує вища інстанція, або група людей, якій Історія надала право виховувати й вести народ. Але й сам народ неоднорідний, в ньому також розрізнюються ті, хто веде й ті, кого ведуть. Наприклад, у часи колективізації було дібрано передових робітників, числом у двадцять п’ять тисяч осіб, яких відправили на село для перевиховання селян. Ми знаємо про це за романом Михайла Шолохова. Сталін щось говорив тоді про переробку психології дрібного власника. А письменник показував, що сутність не в тому, вмієш ти орати чи не вмієш, головне — те, що ти правильно розумієш лінію партії і втілюєш її в голови несвідомих селян. Успіх справи цим і визначається! І в усьому так само: не має значення, розумієшся ти на балеті, на ядерній фізиці, чи геть зовсім не петраєш! Головне, що ти член партбюро театру чи наукового інституту, і твоє завдання — вести й виховувати. Все це було всерйоз! Суспільство уявлялося однією родиною на чолі з батьком. Пізніше це стали називати патерналізмом. Так ось, патерналізм, про який нагадують мені ті, котрих сьогодні охопила сверблячка, огидний. Той, хто претендує на виховання дорослої людини, явно чи опосередковано декларує свою етичну перевагу над нею. Це — вид дискримінації.
У суспільстві всезагального виховання власне немає цілком повнолітніх людей. Вихователів виховують вихователі більш високого рангу. А в тому суспільстві, яке зживає в собі патерналізм, виховання, залишаючись виключно прерогативою батьків, замінюється освітою. Добре писав про це Кант двісті років тому: «Освіта — це вихід людини зі стану свого неповноліття, в якому вона перебуває з власної вини». Не з власної вини в стані неповноліття перебувають діти. Вони не здатні користуватися своїм розумом внаслідок його слабкого розвитку. Доросла людина також може бути неповнолітньою, але вже з власної вини. Коли їй бракує не розуму, а рішучості та мужності користуватися ним самостійно. Для просвіти потрібна, вважає Кант, лише свобода. Дайте публіці свободу, і вона сама себе просвітить. Щоправда на це буде потрібно чимало часу.
Всякому, не захопленому тоталітарними мареннями, зрозуміло, що слово «виховання» можна застосовувати лише вiдносно дитини, і, я гадаю, лише до її соціялізації в родині. У школі повинні вчити, прилучати до знань; ми знаємо про конфлікти, котрі виникають при вторгненні вчителів у сфери, що належать до родини. У вищій школі про виховання, в розумінні організованих зусиль щодо промивання мізків, краще просто забути. Ці зусилля гідні заперечень на кшталт «не вчіть мене жити!» Лише батьки мають право виховувати. Це — їхнє природне право, воно надане самою природою. Людина, перебуваючи у стадії дитинства, потребує опіки. Перший її контакт із суспільством — це контакт із материнськими персами. Цікаво, що етимологічно слово «виховання» передбачає харчування, їжу, годування. При високій дитячій смертності, в ті часи, коли це слово виникло, виховати означало — забезпечити виживання, вигодувати. Сьогодні роль родини суперечлива. Батькам належить вибір у формуванні в дитини тих чи інших базових цінностей, але вони ж, у її ж інтересах, мають якомога раніше дати дитині можливість робити себе самій, тобто відпустити її, звільнивши від опіки. Таку стратегію пов’язано з ризиком. Проте, іншого шляху в умовах інтенсивних соціальних змін не існує. Адже цінності батьків — це вчорашній день, а цінності дітей, котрі стають дорослими — день завтрашній.
Окрім родини є ще одна інституція, яка, в принципі, має виховувати. Йдеться про церкву. Сфера ця делікатна, міркування тут мають бути вельми обачними. У принципі, взагалі, історичний досвід показує, що яким народишся... Так, все це так. Про те, як йдуть справи в нашій реальності, не судитиму, бо власного досвіду не маю. Але знаю одного професора, який у ситуаціях, так би мовити, для нього доленосних, іде до свого духівника.
Те, що держава відмовилася від ролі Великого Вихователя, і ми раді її з цим привітати, видно зі злиденного становища наших письменників і діячів мистецтва старшого покоління, яке все ще об’єднане в ті ж Спілки. Сьогодні вони менше розповiдають про свою справу, а більше — про неувагу до них влади. Влада начебто повинна щось для них робити. Приблизно те, що вона робила, коли ці майстри культури працювали в царині виховання народу. А як на мене, так влада вже зробила для них усе, що могла зробити влада. Вона вписала до Конституції два слова «Цензуру заборонено»!
Отже, не треба стогнати з приводу духовної порожнечі й руйнування моралі. Всі ці страхи, як мені здається, від того, що дехто довго дивиться телевізор. Я ось відзначаю десятиріччя відсутності вдома цього приладу. І тому, мабуть, бачу навколо себе не виродків, а симпатичних людей, не зруйновану мораль, а звичайнісінькі людські стосунки. Звичайно, не без ексцесів, але такі були й будуть за всіх режимів. Студентів не виховую. Лише кажу їм часом: подякуймо державі за надану нам можливість спілкуватися й «міркувати про пустопорожнє». Так моя дружина називає те, коли я займаюся філософією.
